XVI розділ

- Будьте ласкаві, ось цю половину речей несіть у вітальню, а другу залиште в передпокої, я сама розберуся, - доброзичливим тоном попросила я робітників.

Більше, нічого не питаючи, вони виконали обіцяну роботу і вийшли з дому, подякувавши за щедру оплату. Я, обережними кроками, зійшла сходами на другий поверх і, повернувши праворуч, наблизилася до дверей, що знаходилися в самому кінці довгого коридору. Смикнувши дверну ручку, я увійшла всередину.

- Ну, привіт, моя улюблена кімната, - вимовила я вголос, - нічого тут не змінилося.

Я пройшла кожен куточок своєї кімнати, в якій мені колись довелося прожити більшу частину свого життя, і з радістю на обличчі впала всією вагою на ліжко.

- Господи, як же я сумувала за всім цим, - огортаючи себе пухнастою ковдрою, я вдихала запах уже застояної за довгі роки білизни.

Сяк-так, привівши до нормального вигляду деякі кімнати в будинку, я спустилася на кухню і почала розкладати по місцях посуд. У холодильнику, звичайно, нічого не виявилося, і, доробивши всю роботу, перевдягнувшись, я пішла в найближчий магазин за їжею. За весь час моєї відсутності в місті я зрозуміла, що нічого не змінилося. Все залишилося колишнім і впізнаваним. Купивши потрібні продукти в супермаркеті, я повільно пішла дорогою, не перестаючи розглядати рідні місця. Пройшовши ще кілька кварталів поміж вулиць, я опинилася біля своєї колишньої школи, в якій пройшли мої, як тепер виявилося, найщасливіші роки життя. Я присіла на бордюр біля входу і вдихнула в легені свіжого повітря. Проходячи біля мене, красива, струнка дівчина раптом застигла, зробивши здивований вигляд.

- Алісо, це ти? - звернулася вона до мене.

Я уважно подивилася на неї і не повірила своїм очам.

- Керолайн!

Дівчина швидко кинулася на мене з обіймами і сильно стиснула за плечі.

- Люба, як я рада тебе бачити! - не приховуючи щирого захоплення, сказала Керолайн.

- Я теж дуже рада бачити тебе, - кивнула я, усміхаючись, - ти дуже змінилася і, скажу тобі, маєш дуже гарний вигляд.

- Дякую, - почервоніла Керолайн, - а ти, між іншим, зовсім не змінилася. Як була шістнадцятирічною дівчинкою, такою й залишилася.

Я засміялася.

- Це тільки так здається.

- Але, збереглася ти добре, - схвалила Керолайн.

- Дякую за приємні слова, - кивнула я, - навзаєм.

Керолайн відмахнулася, але подякувала у відповідь.

- Розповідай, як у тебе справи?

Я, поклавши біля себе пакети їжі, потерла долоні рук від втоми.

- Та нормально. Закінчила школу, вступила до університету. Зараз проходжу практику, вже як працівник. По-моєму, все склалося не погано, - трохи з сумом, вимовила я.

- Господи, Алісо, скільки років минуло...

- Рівно чотири роки, як я поїхала.

- Це був жахливий день, - опустила голову Керолайн, - ти поїхала, навіть нікому не повідомивши.

- Вибач, - беручи її за плечі, промовила я, - я настільки сильно була розгублена тоді, того дня, що зовсім про все забула. Я навіть не попрощалася з Алексом.

- Так, - кивнула Керолайн, - я потім почула цю історію, в якій твоя мати зіграла не останню роль. До речі, як вона?

- Вона добре, - усміхнулася я, - їй же вдалося досягти бажаного, але, я її так і не пробачила, тому, вставши на ноги, я повернулася назад, щоб надалі, жити без неї.

- І вона тебе ось так легко відпустила сюди? - здивувалася Керолайн.

- Вибач, але її думка більше мене не цікавить. Тепер я маю право вирішувати сама за себе, і більше я нікому не дозволю втручатися в моє життя.

- Алекс дуже переживав, - почала Керолайн, - я думаю, ти знаєш, як йому було.

- Здогадуюся, - кивнула я, - до речі, де він зараз?

- Як і раніше, тут.

- І як він?

- Як і всі ми, - відповіла Керолайн, - закінчив школу, вступив вище. Зараз навчається і працює.

- А де працюєш ти? - поцікавилася я.

- У нашій шкільній бібліотеці, - гордо відповіла Керолайн.

- Я бачу, їм, усе-таки, не вдалося тебе вигнати? - розсміялася я.

- Так, вони дуже старалися, - жестикулюючи руками, говорила Керолайн, - але моя любов до книг виявилася сильнішою.

- Це похвально. Ну, а на особистому як?

- Глухо. Вільна, як вітер. А ти? Не повірю, що ти одна.

- Я одна, і завжди була одна.

- Алекс теж досі один, - обережно сказала Керолайн.

- Як? Він так і не знайшов собі нікого?

- Ну, а ти знайшла?

Я сумно кивнула.

- Ну, ось тобі й відповідь, - клацнувши мене двома пальцями по лобі, промовила Керолайн.

- М-да, сумно це все.

- Сумно не це, - поправила Керолайн, - сумно те, що ви втратили багато часу через примхливість інших.

- Можливо, він уже про мене давно забув.

- Ви більше ніколи не спілкувалися?

- Ні. Скільки разів я намагалася зателефонувати, або надіслати повідомлення, але, в останню секунду, я втрачала сміливість і нічого не робила.

- А він, своєю чергою, мабуть, теж.

- Мабуть, так, - погодилася я.

- Він знає, що ти тут? - запитала Керолайн.

- Ніхто не знає. Я приїхала лише кілька годин тому.

- А ти хоч плануєш повідомити йому про свій приїзд?

- Я не думала про це.

- Як так?

- Не хочу здаватися нав'язливою. Не хочу вриватися в його життя, як привид сумного минулого. Багато років минуло. Багато що змінилося, ми всі, кожен у своєму роді, чимось змінилися. І я не впевнена, чи буде він радий бачити мене знову.

- Мені здається, що буде, - сказала Керолайн, - і навіть дуже.

- Керолайн, будь другом, не кажи йому про те, що я тут.

- Але чому?

- Я боюся від нього негативної реакції.

- А коли ж ти зізнаєшся?

- Коли прийде час, - кивнула я.

- Добре, Алісо, - погодилася Керолайн, - це твоє життя, і тільки тобі вирішувати, як вчинити.

- Велике спасибі. Мені вже час, а то в моєму домі за чотири роки стався повний розгром і хаос.

- Розумію, - усміхнулася Керолайн, - ти, в разі чого, клич на допомогу. Не забувай, Алісо, тут у тебе є друзі.