XIV розділ

На щастя, повернувшись додому, мама не стала допитувати мене, чому я запізнилася, а лише недовірливим поглядом провела мене очима на другий поверх. Навіть не турбуючись про те, що вона що-небудь дізнається, я, вся така радісна і щаслива, зачинилася у своїй кімнаті на ключ. Я навіть не мріяла про те, що трапилося сьогодні. Все-таки, життя - непередбачувана штука.

Продовжуючи, так само, за звичкою посміхатися, я прийняла ванну, а після, переодяглася в домашній затишний одяг. Через деякий час задзвонив телефон. Трясучими руками від переповненого мене хвилювання, я ледве натиснула клавішу відповіді на виклик. У слухавці я почула такий, до болю, знайомий і рідний голос.

- Привіт.

- Привіт, Алекс, - підходячи до вікна, сказала я.

- Ну, що? Вдалося пройти через охорону? - з усмішкою в голосі, запитав він.

- Та ніби так.

- А чому ніби?

- Вона нічого не відповіла, але нічого й не сказала.

- Ну, якщо не сказала, значить, усе добре?

- Не знаю, напевно.

- Не панікуй, - заспокоїв мене Алекс, - ти прийшла, практично, вчасно, разом із Керолайн. У неї немає жодних доказів, що ти не була в бібліотеці.

- Ну, так, ти маєш рацію, - погодилася я, - по-моєму, я просто вже перебільшую. Треба заспокоїтися.

- Треба, - відповів Алекс, - тому я тут.

- Ти один завжди поруч зі мною, - майже пошепки, вимовила я.

- Алісо, я тут у прямому сенсі слова, - ще раз повторив Алекс.

- Стоп, не зрозуміла, - здивувалася я, - як це, у прямому сенсі?

Продовжуючи стояти біля вікна, я раптом помітила, як фігура Алекса з'явилася з-за дерева. Не вірячи своїм очам, я сіла на підвіконня, щоб здаватися хоч трішки ближче.

- Ти з глузду з'їхав, - кладучи ліву руку на холодне скло, сказала я.

- Я з глузду з'їхав уже тоді, коли вперше заговорив із тобою, - махаючи мені рукою, відповів Алекс, - тож, навіть не дивуюся цьому. Я просто хотів тебе знову побачити. Хоча б здалеку.

- Побачив?

- Так, а тепер, хочу доторкнутися.

- На жаль, це не можливо, - сумно промовила я.

- Але, мріяти-то нам ніхто не заборонить, - я помітила, як Алекс, упершись об дерево, моргнув лівим оком.

- Так, ніхто, - посміхнулася я у відповідь.

- Алісо, ти чому знову зачинилася на ключ? - смикаючи дверну ручку, грубо прокричала мама по той бік дверей.

- Алекс, я більше не можу говорити, - пошепки, швидко заговорила я.

- Так, я вже зрозумів. Побачимося в школі.

- Гаразд. Бувай. Побачимося.

- Почекай!

- Що?

- Я кохаю тебе.

Я ніжно розпливлася в усмішці.

- Я теж тебе люблю.

- Ось тепер - до скорого, - Алекс помахав мені на прощання і зник за листям дерев.

Я послала йому повітряний поцілунок у відповідь і кинулася відчиняти двері. Мама блискавкою увірвалася в мою кімнату, не змінюючи суворого тону.

- Скільки разів я тобі казала - не замикайся на ключ. Якого біса ти це робиш?

- А чому я цього робити не повинна? - обурилася я, - це моя кімната і я можу робити в ній усе, що захочу.

- Твоя кімната розташована в моєму будинку, тож, багато на себе не бери, люба, - заперечила мама.

- Тоді, може, ти мені й щомісячну оплату надаси, як у гуртожитку, якщо це все твоє? - фиркнула я.

- Ще раз почую подібний тон від тебе, то й надам.

Я стиснула за спиною руки в кулак і зціпила зуби, щоб не наговорити зайвого. Мама пройшлася вздовж кімнати, ніби щось уважно шукаючи. Я мовчки спостерігала за її рухами, упершись у одвірок вхідних дверей.

- З ким ти щойно розмовляла? - відкриваючи одна за одною мої тумбочки, запитала вона.

- Зі школи дзвонили з приводу тієї доповіді, яку ми з Керолайн писали сьогодні в бібліотеці.

- І цей хтось, безсумнівно, - Алекс, - зіронізувала мама.

- Я не тільки з Алексом навчаюся, - спокійно, не втрачаючи рівноваги здорового глузду, промовила я, - у моїй групі є безліч різних людей, з якими я спілкуюся.

- А з Алексом? Так і продовжуєш бачитися? - сівши на краєчок ліжка, мама уважно подивилася в мої очі.

Я, намагаючись триматися спокійно, зробила наївний вигляд, але заговорила вельми суворо.

- Вибач, але ми вчимося в одному класі. По-твоєму, я маю слухати лекції, стоячи на вулиці і дивлячись через прочинене вікно?

- До речі, гарна ідея, - кивнула мама, - але не обов'язково стояти тобі. Це може зробити й Алекс.

Я взялася обома руками за голову, прикривши втомлені повіки.

- Мамо, вибач, але ти не права.

Напевно, не очікуючи від мене почути таке, мама одразу ж змінилася в обличчі й здивовано глянула на мене.

- І в чому ж я не права, дозволь дізнатися?

- У всьому, - почала я, - у тому, що забороняєш мені спілкуватися з друзями, які нічого поганого мені не зробили. У тому, що вважаєш, що Алекс погано впливає на мене. У тому, що, навіть не знаючи, що він за людина, ти вже встигла внести його до чорного списку і ненавидиш.

- Ще будуть якісь заперечення? - спокійно вислухавши мене, запитала мама.

- А тобі цього, що, мало? Ти бачиш, що мені погано від того, що ти робиш?

- Тобі погано зараз, але потім ти зрозумієш, що це було правильно, - байдуже відмахнулася мама.

- Буде правильніше, не забороняти мені спілкуватися з тими, з ким я хочу! - скрикнула я.

- Нічого не маю проти, - погодилася мати, - але, от тільки, в разі проблем, по допомогу, ти побіжиш потім саме до мене, а не до своїх друзів. Тому краще зараз перестрахуватися, ніж потім лити крокодилячі сльози.

- Не переживай, не побіжу, - схрестивши руки на грудях, я повернула голову до вікна.

- Так, так, так, так, - награно проговорила мама, - мені теж було шістнадцять і так само здавалося, що я багато чого вже бачила в житті. Але, повір, це далеко не так і ти це зрозумієш зовсім скоро.

- Ага, обов'язково, - не звертаючи уваги на маму, ледве ворушачи губами, протараторила я.

- Ми переїжджаємо, Алісо, - раптом, як грім серед ясного неба, я почула від матері.

Зовсім не вірячи своїм вухам, я повільно повернулася до неї всім тілом.