ХІІІ розділ

Минуло два тижні. Я, як і раніше, перебувала під домашнім арештом, а Алекс, все ще значився під першим номером у чорному списку матері. Весь цей час ми намагалися якомога рідше потрапляти кому-небудь на очі, а спілкуватися виходило тільки між перервами лекцій. Іноді доходило до того, що мама перевіряла дзвінки в моїй телефонній книжці, тому щоразу перед входом у дім я не забувала робити чищення всіх дзвінків і повідомлень від Алекса. Вечорами, забравшись під ковдру, мені виходило трохи поговорити телефоном, і завжди знаходилися спільні теми. Найбільше ми сумували за нашим садом, де нам було так добре і затишно. Ми терпляче чекали і вірили в те, що скоро настане той час, коли ми зможемо знову повернутися туди разом. Я знову вловила себе на думці, що до Алекса я почала відчувати якісь змішані почуття і аж ніяк не дружні. З його боку, ставлення до мене теж змінилося. І день за днем, ми все більше і більше хотіли проводити час разом. Ми ловили кожну мить, хвилину, секунду, щоб побути наодинці і поспілкуватися. Я не розуміла, що я відчуваю до Алекса, і що відчуває він до мене, але ми твердо приховували свої емоції під банальним словом - дружба.

Наближався кінець навчального року. Почалося складання іспитів. Часу на спілкування з Алексом майже не вистачало. Нам вдавалося привітатися рано вранці і цілий день лише обмінюватися поглядами. Звісно, мені було заборонено виходити куди-небудь із дому. Але мама виявилася настільки шляхетною, що дозволила готуватися до здачі разом із Керолайн у нас вдома. Вкотре Керолайн, яка завалила себе великою кількістю зошитів і книжок, постукала у двері. Розплившись у щиро радісній усмішці, я запросила увійти.

- Привіт, Керолайн, - вмить, вискочивши з кухні, прокричала мама.

- Здрастуйте, Джейн.

- Як справи?

- Та нормально. Ось, принесла нову порцію граніту науки, - крізь зуби промовила Керолайн.

- Ми підемо нагору, - холодно, навіть не звертаючи уваги на маму, сказала я і допомогла Керолайн піднятися, перебравши в руки половину паперової макулатури.

Мама, нічого мені не відповівши, пішла назад на кухню, прикривши за собою двері.

- Ну, що, як ти? - сівши на своє звичне місце в кутку ліжка, запитала мене Керолайн.

Повільними кроками, пройшовши кімнатою, я важко зітхнула.

- А ти як думаєш?

- Паршиво? - звузивши очі, припустила Керолайн.

- У точку, - схвально кивнула я.

- Настрій на навчання хоч є?

- Не особливо.

- І мені щось так здалося, - відмахнулася Керолайн, без особливого інтересу перегортаючи конспекти лекцій.

- Ти бачила сьогодні Алекса?

- Так, звісно, - кивнула дівчина, - разом були на всіх заняттях і після уроків поспілкувалися кілька хвилин.

- І як він?

- Аналогічно тобі. Людина-робот або живий мрець, коротше, йому теж паршиво...

- А про що говорили?

- Про тебе.

- Про мене?

- Та всі наші розмови лише про тебе, Алісо, - щиро посміхнулася Керолайн.

- Кошмар який, - награно скривилася я.

- Ой, та годі тобі, хіба ти не здивована?

- Зізнатися, так, - упевнено відповіла я, - я дуже здивована.

- Ви такі кумедні, - розсміялася Керолайн, - обидва...

- У якому сенсі?

- Кожен твердо приховує справжні почуття один до одного, але ви забули, що все, що ви намагаєтеся приховати, написано у вашому погляді.

- Керолайн, що з тобою?

- Добре, запитаю прямо: Алісо, ти закохана в Алекса?

Питання Керолайн застало мене зненацька. Застигнувши, як крижана брила в одній позі, я злякано втупилася на подругу, не в змозі промовити навіть слова.

- Ось! - вигукнула Керолайн, - така сама реакція була і в Алекса, коли я поставила йому таке саме запитання.

- Що? Навіщо?

- Тому що, мені смішно від ваших стосунків.

- Як це? - не здавалася я, - ми з ним друзі й тільки...

- Ага, розкажеш птахам, - єхидно хмикнула Керолайн.

- Вони мене слухати не стануть.

- Так само, як і я не слухатиму, бо це чистої води - маячня!

- Керолайн!

- Ну, що Керолайн? Навіщо ви обманюєте себе ілюзіями? Чому, просто не взяти й не зізнатися в усьому одне одному?

- Та в чому зізнатися?

- Що ти кохаєш його, а він тебе! - крутячи вказівним пальцем лівої руки біля скроні, протараторила Керолайн.

- Ми друзі! - фиркнула я.

- Друзі, які жити одне без одного не можуть, так? - зіронізувала Керолайн. - Ось, ти, ти можеш без мене жити?

- Дурне запитання, - відмахнулася я.

- Усе ж, будь ласка, відповідай на нього.

- Це складно. Звичайно, ти моя подруга і мені не хочеться без тебе жити.

- Але, змогла б?

- Так.

- Не переживай, я не ображаюся, - показавши весь ряд білих, рівних зубів, усміхнулася Керолайн, - а без Алекса зможеш?

Я мовчала.

- Ну, хоч кивни: зможеш ти без нього жити чи ні?

Опустивши очі донизу, я ледве негативно кивнула головою.

- Слава Богу, - голосно вимовила Керолайн, - одна зламалася. Залишився ще один.

- Мені страшно від таких твоїх слів.

- Це мені страшно бачити, як ви сліпо присягаєтеся одне одному у вічній дружбі, а насправді вже давним-давно закохалися по вуха.

- Я сумую за ним, - після недовгої паузи, прошепотіла я, - мені так не вистачає його.

- Розумію, - співчувала Керолайн, - важко ось так от не бачитися довгий час, та й ще, коли тобі це забороняють.

- Ми спілкуємося смс, ми розмовляємо вечорами телефоном, але мене вбиває те, що я не можу вільно з ним зустрічатися.

- Ти говорила йому про свої справжні почуття? - обережно запитала Керолайн.

- Якщо чесно, то ми говоримо про свої почуття одне до одного щоразу, але просто подаємо це у світлі вірної дружби.

- Як це мило, - розвела руками Керолайн.

- Сарказм?

- Так!

- А що запропонуєш?

- Не ховатися під маскою вашої "дружби", а сказати правду.

- Тобто, сказати - Алекс, я тебе кохаю?

- Дійшло, нарешті?

- А якщо це не взаємно? Якщо він і справді бачить у мені лише друга? Я буду виглядати посміховиськом.