ХІІ розділ

Шкільний ранок ще ніколи не був настільки важким. Мама одразу почала ходити за мною по п'ятах, контролюючи кожен мій крок і рух. Приїхавши до школи, вона кілька разів нагадала мені, що, неодмінно заїде за мною після занять і, наполегливо попросила уникати зустрічі з Алексом. В іншому разі - розмова буде дуже не приємною і сумно для мене закінчиться. Я скривила відчужене обличчя і швидко кивнула, йдучи стежкою до головного корпусу. Увійшовши до класу, я одразу помітила Алекса і Керолайн, які тихо розмовляли між собою. Побачивши мене, Алекс щиро посміхнувся, а Керолайн помахала рукою - запрошуючи підійти. Я, швидким рухом правої руки, скинула рюкзак біля своєї парти і повільно підійшла до них.

- Привіт усім, - втомленим голосом промовила я, киваючи головою на знак привітання.

- Привіт, - сказала Керолайн, - бачу, хтось сьогодні явно не виспався.

Я лише мовчки опустила очі.

- Ти як? - запитав Алекс.

- Не дуже, - тихо відповіла я, - зранку лише бачу фізіономію мами.

- Вона тебе привезла до школи?

- Так. І відвезе теж.

- У мене немає слів, - взявшись лівою рукою за потилицю, вимовив Алекс.

- По-моєму, я чогось не знаю? - зі здивуванням запитала Керолайн, поглядаючи скоса то на мене, то на Алекса. - Алісо, що сталося?

- Я на домашньому арешті.

- За що? - витріщивши очі, запитала дівчина.

Я понуро подивилася на Алекса.

- Давай розповімо. Їй можна вірити.

- Я не проти, - розвів руками в сторони Алекс.

- Народ, ви мене лякаєте, - обережно присівши на краєчок стільця, проговорила Керолайн.

Я подивилася на годинник і, упевнившись у тому, що до початку уроку я встигну стисло викласти деяку інформацію, спокійно подивилася на Керолайн.

- Коротше, я розповім тобі все як є, а ти вже сама виріши для себе, наскільки ми божевільні, добре?

Керолайн, продовжуючи нерозумно плескати віями, лише мовчки кивнула.

- Ми з Алексом вирішили провести обряд кровної клятви, - обережно почала я.

- Тобто, скріпити дружбу кров'ю? - перепитала Керолайн, дивлячись на Алекса.

- Так, - погодився Алекс, - суто символічна, підліткова забава.

- Ну, розумію. І що далі?

Я простягнула вперед долоню лівої руки і вказала на пластир.

- Ось, дивись, - сказала я, - такий самий і в Алекса, лише на правій руці. Учора, коли ми з мамою прогулювалися містом, ми зустріли Алекса, і мамі захотілося познайомитися з ним.

- Вона побачила в нього пластир на тому самому місці, що й у тебе? - зрозуміла Керолайн.

- Так, - засмутилася я, - мама влаштувала істерику. Звичайно, я в усьому зізналася, і вона заборонила мені спілкуватися з Алексом, посадивши під домашній арешт.

- Жах який, - упершись руками в сусідню спинку стільця, тихо промовила Керолайн, - аж надто експресивна в тебе мама.

- Яка вже є.

- І що тепер? Тепер вам навіть поруч стояти заборонено?

- Типу того, - долучився до розмови Алекс, - нам не можна перетинатися, хіба що, між перервами в лекціях.

- Маячня якась, - фиркнула Керолайн, - ви ж не зробили нічого поганого!

- Мама думає, що це Алекс підштовхнув мене на таке, і він погано на мене впливає.

Пролунав дзвінок. Усі почали збиратися в класі. Я жестом пояснила Керолайн, що ми продовжимо бесіду після лекції, і щиро посміхнувшись Алексу, повільно пішла до свого місця. Половина дня минула, як у тумані. Я нічого не встигала, і в мене все валилося з рук. На уроках я намагалася хоч якось зосередитися і зрозуміти тему, яку пояснював викладач, а перерви мені вистачало лише на те, щоб перейти з класу в клас. Після закінчення всіх занять у нас залишалося ще трохи часу, щоб поспілкуватися на шкільному подвір'ї, що ми й зробили, дочекавшись, поки Керолайн збере свою сумку.

- Слава Богу, уроки закінчилися, - повільно приземлившись на м'яку траву, сказав Алекс.

Я і Керолайн лише мовчки, втомлено кивнули у відповідь.

- Скільки в тебе часу? - запитав Алекс, сумно дивлячись у мої очі.

Я, без будь-якого інтересу, подивилася на годинник і відповіла.

- Мама має приїхати за хвилин двадцять.

- Ну, хоч щось, - з надією в голосі, вимовив хлопець.

- Ні, це просто абсурд, - обурювалася Керолайн, допиваючи з одноразового стаканчика лате, що вже давно охололо. - Я досі не можу зрозуміти, чому настільки розлютилася на тебе мама? Ну, порізали ви руки, ну, змішали свою кров, та що в цьому поганого? Та півсвіту підлітків так роблять!

- Її не тільки це розлютило, - дослухавши Керолайн до кінця, відповіла я, - вона зрозуміла, що я збрехала про те, що йду до тебе займатися з уроками, пам'ятаєш тоді?

- У суботу? - перепитала Керолайн, - коли ти мені дзвонила прикрити тебе в разі чого?

- Так, тоді. Того дня ми й провели обряд кровної клятви, а вчора, ненавмисно, зустрілися в місті, і треба ж було мамі помітити, - затуливши обличчя руками, сумно простогнала я.

- Не переживай, Алісо, - обійнявши мене за плечі, сказав Алекс, - усе буде добре. Просто треба трохи часу, щоб усе це пережити. І ми переживемо це разом, я обіцяю тобі. Ніхто мені не заборонить спілкуватися з тобою, чуєш? Ніхто!

Я швидко витерла правою рукою сльози, що виступили з очей, і, посміхнувшись, кивком голови подякувала Алексу за підтримку.

Раптом Керолайн непомітним рухом почала тягнути мене за рукав курточки, скоса поглядаючи кудись убік.

- Алісо, по-моєму, там унизу твоя мама, - намагаючись поменше ворушити губами, протараторила Керолайн.

Алекс різким рухом відскочив трохи вбік і судорожно почав щось шукати у своєму рюкзаку. Керолайн почала йому в цьому допомагати, панічно крутячи головою. Я спокійно подивилася в лівий бік і, через відчинене вікно машини, побачила серйозну фізіономію мами, яка не спускала з мене очей.

- Вона виглядає злою, - намагаючись говорити тихіше, вимовила Керолайн.

- Це лише початок, - монотонним голосом, протараторила я і, накинувши на плече рюкзак, почала спускатися вузькими сходами.