Х розділ

Зробивши абсолютно всю хатню роботу, за проханням мами, я швидко вбігла у свою кімнату і почала готуватися до важливої, для мене, події. Ще зранку, зателефонувавши Алексу, ми домовилися зустрітися в саду близько п'ятої вечора, тож часу в мене ще залишалося достатньо. У коморі я знайшла парочку запакованих свічок і потайки пронесла нагору, ховаючи у себе за спиною. З ножем виявилося простіше. У моїй тумбочці, поміж різної, великої кількості дрібничок, завжди зберігався розкладний, мисливський ніж, який дуже давно дістався мені від дідуся. Ним ніхто не користувався і, по суті, його можна було віднести до низки нових. Зібравши весь свій арсенал на сьогоднішній вечір, я зі спокійною душею сіла у велике м'яке крісло біля вікна. Вийнявши свій мобільник з кишені, я набрала номер Керолайн. За останні два місяці ми якось дуже здружилися з нею після того випадку, і практично весь свій час у школі я проводила тільки з нею й Алексом. Тільки вона знала, в яких ми з Алексом стосунках, але ця інформація була поверхневою. Про наше місце і про наші зустрічі не знав ніхто. Минуло кілька гудків у слухавці, як Керолайн, усе ж таки, відповіла на дзвінок.

- Алло!

- Привіт, - радісно промовила я.

- Привіт, Алісо, - зраділа Керолайн, - ти як?

- Не скаржуся. Ти як?

- Дякую, добре.

- Чим займаєшся?

- Від нудьги, тупо загрузла в інтернеті, а тепер вилізти ніяк не можу, - понуро сказала дівчина, - твій дзвінок, можна сказати, просто, повернув мене до життя.

- Значить, я вчасно? - розсміялася я.

- Так, - посміхнулася у відповідь Керолайн.

- Чим займешся сьогодні?

- Навіть не знаю. Напевно, тим самим, що й зараз. А ти?

- Якраз, про це, я і хотіла розповісти.

- Що ти вже задумала? - недовірливо запитала Керолайн.

- Нічого, просто, у мене прохання.

- Добре, я слухаю тебе.

- Я не буду погіршувати ситуацію, а, тільки скажу одне - якщо що, то, я у тебе, добре?

- М-м-м, без проблем, - здивувалася Керолайн, - а в чому, власне, справа?

- Мені треба піти деінде, а в моєї мами почався інстинкт захисту своєї дитини, розумієш?

Керолайн розсміялася в трубку.

- Так, я це помітила вчора...

- Ой, учора мені було не солодко. Я сказала, що була в тебе, а, виявляється, це ти була в мене. До речі, а навіщо ти приходила?

- Як, навіщо? - здивувалася Керолайн, - ми ж домовилися підготуватися разом до контрольної з літератури. Я ще обіцяла принести додаткові матеріали, забула?

Я взялася лівою рукою за голову.

- Ах, так, точно. Блін, Керолайн, вибач.

- Та нічого, - сказала дівчина, - я швидко зорієнтувалася, сказала твоїй мамі, що прийшла по конспекти. Коротше, викрутилася.

- Я дуже тобі вдячна. І тому, зараз, я заздалегідь попереджаю тебе про те, що ти маєш, у разі чого, сказати, добре?

- Тобто, може, це й не знадобиться? - уточнила дівчина.

Я кивнула.

- Найімовірніше, що, так. Я просто скажу мамі, що пішла до тебе, готуватися до уроків, і кажу про це тобі, щоб потім не довелося брехати що-небудь інше на ходу.

- Ти дуже уважна, Алісо, - зіронізувала Керолайн.

- Я краще промовчу, - відповіла я, - словом, ми домовилися?

- Так, звісно, без проблем. Щасти тобі в твоїх темних справах.

Я посміхнулася.

- Дякую. І тобі приємного вечора. Бувай, Керолайн.

- Бувай, Алісо.

Я вимкнула телефон і поставила його на стіл, продовжуючи так само зручно сидіти в кріслі, дивлячись на вулицю через вікно. Наближалася п'ята година. Я накинула на плечі рюкзак і вийшла з кімнати. Спустившись на перший поверх, я пішла на кухню, де сиділи батьки.

- Я йду, - крикнула я з порогу.

- Куди? - запитала мама.

Батько лише окинув мене коротким поглядом і продовжив лазити у своєму планшеті, не перестаючи їсти свою вечерю.

- Я до Керолайн, - упевнено відповіла я.

Мама, недовірливо, звузила очі й подивилася на мене.

- Знову до Керолайн? Як минулого разу?

- Минулого разу нам не вдалося зустрітися, - пояснила я, - тож, я йду сьогодні до неї, підготуватися до контрольної з літератури.

Мама важко зітхнула і витерла руки об рушник.

- Довго не засиджуйся, - сказала наостанок мама.

- Не буду, - кивнула я, - бувай, тату.

Тато, не відриваючись від своїх важливих справ, підняв праву руку і швидко махнув нею мені у відповідь. Я, не чекаючи маминої реакції, різко вибігла на вулицю і швидкими кроками пішла в сад. Перестрибнувши через огорожу і дійшовши до свого місця, я озирнулася навколо. Алекса тут не було. Верба й озеро мирно награвали спільну, спокійну мелодію вітру. Подивившись на годинник, я пішла в бік заростей, і, не доходячи, побачила Алекса, який шоркав ногами по листю.

- А, ти вже тут, - подивився на мене Алекс, мило посміхнувшись, - привіт.

- Привіт, - відповіла я, - ти давно прийшов?

- Хвилин десять, не більше. Як настрій?

- Хвилююся...

Алекс засміявся.

- Через промову?

Я понуро опустила голову.

- Краще стрибнути з обриву, ніж перед кимось щось говорити.

- Тебе настільки лякає увага? - здивувався хлопець.

- Так, панічно просто. Я боюся здатися смішною або дурною.

- Алісо, але тут, крім мене, нікого ж не буде.

- Це ще гірше, - зізналася я, - оскільки ти для мене важливий, то виглядати безглуздо перед тобою - ще жахливіше.

Алекс узяв мене за руку і запропонував сісти поруч.

- Давай домовимося, - почав він, - щоб ти не говорила, які б дії не робила - я завжди на твоєму боці, і кожне твоє слово - це вагоме слово, і ні про яке кепкування мови й бути не може, добре?

Він міцно обійняв мене за плечі й притягнув близько до себе.

- Домовилися, Алісо?

Я спокійно кивнула.

- Домовилися. Мені просто треба перебороти в собі цей страх.

- Я поруч, я допоможу, - ніжно відповів хлопець і розстебнув блискавку рюкзака, - тримай.

- Кава, - крикнула я від радості.

- Так, - задоволено махнув головою хлопець, - кава в термочашці, тож, ще гаряча.