VII розділ

Розкидавши в різні боки кеди, я швидко піднялася у свою кімнату і, навіть не переодягаючись, звалилася в ліжко. На настінному годиннику пробило п'яту ранку, а моє, злегка змерзле тіло, нило від втоми. Я, сковуючи в собі свої емоції і пригнічуючи гучні думки у своїй голові, просто намагалася ні про що не думати, а скоріше заснути. Прикривши подушкою обличчя, я миттєво відключилася, але моя свідомість була ще поруч із ним, тримаючи за руку, проти моєї волі.

Я проспала довше, ніж зазвичай, і, коли прокинулася, минуло вже більше половини недільного дня. Голова гуділа, а моє тіло бив озноб. Я починала розуміти, що до мене завітала застуда, тому що з ліжка я ніяк не могла піднятися. Слабкість скувала мої життєві сили. Ледве міркуючи, я все-таки взяла себе в руки і спустилася на кухню, взявши з аптечки градусник. На щастя, високої температури не виявилося, але всередині мене все горіло. Навіть, не дивлячись на час, та й, узагалі, нічого не помічаючи, я випила кілька противірусних таблеток, потім запила це все свіжовичавленим лимонним соком без зайвих домішок і, загорнувшись в'язаною, вовняною ковдрою, знову повернулася у свою кімнату. Не відчуваючи жодної опори під своїми ногами, я, колодою, звалилася назад у ліжко. На жаль, моя нічна вилазка в сад з Алексом видалася невдалою. Я змерзла настільки, що тепер не могла ніяк заспокоїти ту внутрішню тряску, що оволоділа моїм тілом. Уперше за сьогоднішній день, я спромоглася подивитися на годинник. Пробила третя година дня з того моменту, як я ледве прокинулася. Я була дуже зла на себе через те, що не в ліжку я мала бути зараз, а поруч із ним у нашому саду. У мене не було навіть його номера телефону, щоб описати причину моєї відсутності, якщо він уже перебував там в очікуванні. Мені настільки було погано і не комфортно у своєму власному тілі, що, міцно обнявши себе руками і підібгавши під себе коліна, лежачи на ліжку, я різко відрубалася, навіть не встигнувши усвідомити це…

- Девіде, по-моєму, у неї температура, - почула я голос мами крізь сон, - іди, помацай її чоло.

Відчувши татову руку на своїй голові, я повільно прочинила очі.

- Ви вже повернулися?

Мама й тато обидва присіли поруч біля мене і стурбовано пронизували своїм поглядом.

- Алісо, та ти вся гориш, - панічно промовила мама.

- Ну, так, - кивнула я лежачи, - є таке. Нісенітниця. Легка застуда.

- Алісо, тобі треба лікаря, - заговорив батько, - ти виглядаєш дуже...

- Жахливо? - додала я.

- Втомлено, - поправив тато.

- Нічого. Це мине. Тільки прошу - ніяких лікарів, якщо не хочете, щоб я померла раніше зазначеного часу. Я цих лікарів на дух не переношу.

- Я в курсі, - погодилася мама, - тому, дуже й не наполягаю, але, все ж таки, Алісо, а якщо стане гірше?

Я підняла очі вгору і важко зітхнула.

- Тоді викличемо, добре?

Тато й мама одночасно кивнули.

- З вашого дозволу, я б хотіла продовжити відпочивати, - позіхаючи щосили, попросила я.

Батьки швидко попрямували до виходу і першим, у дверному отворі, зник тато.

- Тобі що-небудь потрібно? - запитала мама.

Я заперечно похитала головою.

- Я прийняла пристойну кількість ліків, і тепер уся надія на одужання в міцному сні.

- Добре, люба, відпочивай. У разі чого, ми з татом поруч.

- Спасибі, мамо, - вдячно посміхнулася я.

Після моїх слів мама вийшла з кімнати і замкнула двері. Пролежавши, не рухаючись, ще кілька хвилин, я, раптом, різко схаменулася. Через усю цю слабкість і ломоту в тілі, я зовсім забула про те, що давним-давно мала бути в саду. Я підвелася з ліжка і подивилася на електронний годинник, що стояв на тумбочці неподалік. Була восьма година вечора і на вулиці потроху темніло. Я навіть не помітила, як проспала через хворобу цілий день, жодного разу не згадавши про Алекса. Напевно, вплинув ще й той факт, що вночі ми з ним попрощалися не дуже вдало і тому я намагалася сховатися від майбутніх з'ясувань стосунків у своїй застуді. Пройшовши кілька кроків кімнатою, я зупинилася біля вікна і вперлася головою об стіну. Усередині мене боролися між собою два почуття: почуття незрозумілої образи і велике бажання кинути все, плюнути на застуду, абияк зібратися і рвонути, що є сили туди, де я щаслива і вільна. Обміркувавши всі за і проти, я повернулася назад у своє ліжко, натягнула на себе ковдру з головою і, заплющивши очі, занурилася в глибокий сон.

Настав ранок нового тижня. Мене настирливо почав будити різкий сигнал будильника. Я розплющила очі, підвелася з ліжка і розвела руками в боки, слухаючи, все ту ж, пронизливу мелодію. Ледве пересуваючи ногами, я спустилася вниз сходами. Увійшовши на кухню, я побачила маму, яка сиділа за столом і перегортала ранкову газету.

- Доброго ранку, - сказала я сонним голосом, підходячи до кавоварки, на ходу захоплюючи із собою свою улюблену, прозору чашку.

- Доброго ранку, Алісо, - відсунувши газету вбік, промовила мама, - ти як?

Випивши кілька ковтків гарячої кави, я зробила задумливий вигляд.

- По-моєму, краще.

- Ну, виглядаєш ти, дійсно, набагато краще, ніж учора, - погодилася мама.

- Я ж казала, звичайна застуда.

Допивши весь вміст чашки, я поставила її в раковину, а сама попрямувала до виходу.

- Ти куди? - здивовано запитала мама.

Я обернулася і подивилася на неї.

- Як куди? До школи...

- Ти зібралася до школи в такому стані?

- Мам, ну, ми вже вирішили, що виглядаю я вже набагато краще, і почуваюся відповідно. Тому сидіти вдома немає жодної потреби.

- Алісо, ти ще не до кінця оговталася. Залишся, хоча б, ще на день.

Я негативно похитала головою.

- Ні, не можу. У мене сьогодні важливі уроки, які пропускати не бажано.

У відповідь мама лише розгублено розвела руками, а я, зі свого боку, щиро видавила усмішку.

- Дякую за розуміння, матусю.

- Ага... - беземоційно відповіла мама.

Зрозумівши, що на перший урок мені вже не встигнути, я, не поспішаючи, привела себе до ладу, зібрала шкільний рюкзак і, поцілувавши маму на прощання, зачинила вхідні двері. Увімкнувши музику на телефоні і накинувши на голову капюшон чорної толстовки, я розміреними кроками пішла дорогою.