V розділ

Наступний ранок видався дуже раннім. Я прокинулася близько шостої години від чергових кошмарних снів. Мене морозило, як божевільну. Начебто, тілом я була вже в реальності, але, підсвідомістю, я ще перебувала там, де мене штовхали з урвища, і я падала, чіпляючись за скелі, у вируючу крижану воду. Це падіння, цей біль і цей холод були настільки правдивими й відчутними, що я просто загорнулася щільніше в ковдру і намагалася абияк зігрітися і перестати тремтіти, як кинуте на вулицю щеня. Більше я не змогла заснути, та й, зізнатися, боялася навіть прикрити очі, щоб знову не опинитися в руках цього жаху. Приблизно близько чотирьох годин я просто тупо вдивлялася в стелю, моментами кліпаючи очима через елементарний рефлекс і зовсім не змінюючи пози, лежачи рівно на спині, склавши руки на грудях. Незабаром, я почула два коротких стуки в мої двері. 
- Алісо, ти спиш? - не дуже голосно запитала по той бік мама. 
Я заплющила очі. 
- Ні, заходь. 
Двері обережно прочинилися і в отворі з'явилася весела на вигляд мама. Побачивши мене в, так би мовити, напівмертвому стані, вона трохи змінилася в обличчі. 
- Господи, Алісо! - скрикнула вона, - що з тобою? 
Я прочинила лише одне праве око і зі здивуванням подивилася на маму. 
- А що зі мною? - тихо запитала я. 
- Та ти ніби помирати зібралася, - присівши на краєчок ліжка, пояснила вона, - ти що лежиш, як на останньому диханні? 
- Мені просто наснився поганий сон. 
- Я бачу, "поганий" - це ще дуже ніжно сказано, так? - підозріло подивилась на мене вона. 
У відповідь я обмежилася простим кивком голови. Мама ніжно провела рукою по моєму волоссю і дбайливо доторкнулася до щоки. 
- Не переживай, люба, це мине. Це, всього лише, сон. 
Я трохи підвелася і вперлась спиною об дерев'яну стінку ліжка. 
- Та я, особливо, не хвилююся з цього приводу, - не показуючи жодних емоцій, відповіла я, - просто, ще не минув осад, от і все. До речі, а ви що, кудись збираєтеся? 
- Так, - кивнула мама, - ми з батьком їдемо кудись відпочити. Ти з нами? - останнє прозвучало з великою обережністю. 
Подивившись на маму, я широко посміхнулася. Вона, розуміючи, похитала головою. 
- Ну, це я так запитала, заради пристойності. Я ж то знаю, що ти ніколи не погодишся провести вихідні з родиною. Тобі краще побити ноги по цілому місту, ніж поспілкуватися хоча б один раз на рік зі своїми батьками. 
Я закотила наверх очі. 
- Ой, мам, прошу, не починай просто зранку. 
- Я не починаю, - вставши з ліжка, мама пішла до виходу, - це було бажання батька. Це він хотів провести з тобою час. 
- А ти? - запитала я, - чого хочеш ти? 
- Я хочу, щоб тобі було добре і мені не важливо, чим ти займаєшся. 
- Дякую, - на знак подяки, я опустила голову. 
Мама пішла, не до кінця зачинивши за собою двері. Я не стала виходити з кімнати до того моменту, поки не почула звук мотора нашого авто і не впевнилася, що вдома, дійсно, нікого немає. Я високо оцінила розуміння мами, але мені чомусь дуже соромно було перед татом, тому я вирішила дочекатися, коли вони підуть, щоб уникнути незручної ситуації і не шукати логічних пояснень мого небажання кудись їхати, а просто залишитися наодинці з собою. Уже ближче до обіду, я спустилася на перший поверх і пішла варити собі каву. Поснідавши в обід (у мене, як завжди, не як у людей), я, накинувши на себе легку куртку, вийшла з дому. На вулиці дув досить теплий вітер і світило сонце. Погода для прогулянки вимальовувалася ідеальна. Одягнувши сонцезахисні окуляри і ввімкнувши на телефоні музику, я не поспішаючи пішла "протоптаним" мною старим шляхом. Прийнявши душ, привівши себе до ладу, а потім ще й випивши кави, я остаточно прийшла до тями після ранкового коматозу і нарешті відчула всередині умиротворений спокій. Проходячи центр міста, я помітила велику кількість людей, які або поспішали кудись, або про щось, без перестану, спілкувалися, сидячи на лавках біля величезного фонтану. Намагаючись пройти непомітно, я перейшла центр і, хотіла було, вже повертати в більш тихий район, як, раптом, відчула на собі чиюсь долоню. Різко обернувшись, я побачила Керолайн, мою одногрупницю. 
- Привіт, - радісно сказала вона. 
- Привіт, - без зайвого ентузіазму відповіла я, прикрутивши гучність музики. 
- Що робиш? 
- Іду. 
- Куди? 
-Туди. 
- Із тобою можна? - не вгамовувалася Керолайн. 
- Ні. 
- Прикро... 
- Зате правда, - засунувши ліву руку в кишеню, я награно посміхнулася. 
Керолайн демонстративно надула губи. 
- Алісо, ну, до чого ж ти злісна така, - вимовила вона, - я ж з тобою по-хорошому намагаюся спілкуватися. 
- Ну, по-перше, я не страждаю від нестачі спілкування, а, по-друге, я вельми культурно підтримую твою бесіду. 
- Ось ти зараз начебто, як і говориш приємні слова, але, знущання відчувається пристойне, - схрестивши руки на грудях, сказала Керолайн. 
- Ну, у кожного своє розуміння емоцій людини. 
- Та ну тебе, - відмахнулася Керолайн, - з тобою неможливо сперечатися. 
- От і не витрачай даремно свій час, - сказавши, я хотіла йти, але ця особа ніяк не вгамовувалася. 
- Ти вже познайомилася з Алексом? - почувся єхидний тон голосу за спиною. 
Я на секунду завмерла, наче пам'ятник, але швидко відійшла і обернулася обличчям до Керолайн. 
- Вибач, що? - сховавши всі свої емоції на обличчі, запитала я. 
Керолайн помітно пожвавилася. 
- Ти вчора питала про нього в ботанічному саду... 
- І що? За кілька хвилин до закінчення уроку, він щось у мене запитав, але, я не розчула, а потім, коли обернулася, позаду вже нікого не було, а я так і не зрозуміла, хто то був, тож у тебе й запитала - хто сидів за моєю спиною. 
- І як? - не припиняла допит Керолайн, - уже встигла з ним познайомитися? 
Почувши це запитання знову, я починала, потроху, виходити з себе і стиснула ліву руку в кулак. 
- Не дуже розумію суть цього інтерв'ю, Керолайн, - агресивно сказала я. 
- Та ні, - почала виправдовуватися Керолайн, - нічого особливого, Алісо. Просто, бачили, як ти з ним спілкувалася на шкільній галявині після уроків, тож цікаво стало, чи вдалося познайомитися з тим, з ким навчаєшся в одному класі вже близько року. 
- Можна поцікавитися? З яких це пір, спілкування з людиною - рідкісне явище, на яке, прям, усі так і звернули увагу? 
- Особисто я не бачу в цьому нічого поганого, - опустивши очі, відповіла Керолайн. 
- Тоді, в чому проблема? - напирала я на дівчину. 
- Алісо, розумієш, - запинаючись, видно було, що Керолайн намагається підібрати правильні слова, - просто, ти трошки перейшла декому дорогу, насмілившись заговорити з Алексом. 
- Насмілившись заговорити? - не стримавши гучного сміху, перепитала я, - Алекс чиясь власність, чи що? 
- Мабуть, вона думає, що так, - ледве вимовила Керолайн. 
Я зробила серйозний вигляд. 
- Хто це вона? 
- Це не важливо, - йдучи від теми, різко відрізала дівчина. 
- Та ні, - замотала головою я, - це важливо. Мені дуже не терпиться дізнатися, хто ж такий цей Бог на цій землі? 
- Алісо, перестань... 
- Зауваж, Керолайн, не я тебе зачепила, - нагадала я, - тож, давай, ти не будеш вдавати, що ти просто проходила повз. Говори! 
Обличчя Керолайн помітно почервоніло. Вона вже не виявляла тієї нахабної впевненості, яку я помітила на початку розмови. Простоявши недовго, у цілковитій тиші, Керолайн, зібравши в собі всі сили, промовила. 
- Це все Селіна, - я відчула важкість у голосі, коли вона вимовляла це ім'я. 
Я спробувала напружити свою пам'ять, але, на жаль, оскільки я не спілкувалася ні з ким у школі, я не змогла відрити у своїй голові образ тієї, про яку зараз говорила Керолайн. 
- Селіна? - ще раз запитала я, - це хто? 
Керолайн істерично засміялася. 
- Вкотре, не дивуюся тому, що ти чуєш про неї вперше. 
Я звузила очі й уважно подивилася на Керолайн. 
- Тільки не кажи, що вона теж у нашій групі... 
Керолайн заперечно кивнула. 
- Не знаю, на щастя чи на жаль, але, ні, вона вчиться не з нами, - відповіла вона. 
- І що ж являє собою ця Селіна? - запитала я, - ні, ну, те, що вона вважає людей за речі, до мене вже дійшло. Опиши її. Я бачу, що ти в курсі всього, що відбувається. 
Керолайн заковтнула важкий клубок у горлі й винувато подивилася в мої очі. 
- Аліса... 
- Керолайн, - різко перебила я її, - одне запитання: ти її подруга? 
- Ні, - швидко відповіла Керолайн, - я потрапила під роздачу лише через те, що вчуся разом із тобою. 
- Як мило, - злісно посміхнулася я, - вона ще й боягузлива гадина... 
- Хто? - злякано запитала Керолайн. 
- Не ти, - протерши втомлені очі рукою, відповіла я. - Словом, Керолайн, як усім відомо, я в цій школі просто, сіра ходяча тінь, яка найменшого поняття не має, що відбувається в стінах цієї установи, як виявилося. Тому, з мене ніхто нічого не спитає і, тим більше, не дізнається. Тобі боятися нічого, - заспокоїла я Керолайн. 
- Ну, гаразд, - погодилася вона, - тільки прошу, нікому! 
Я обмежилася простим кивком у відповідь. Вдихнувши побільше повітря в легені, Керолайн заговорила. 
- Коротше кажучи, ця Селіна - особа моторошна і страшенно не приємна. Можливо, ти вже здогадалася, що, поводиться вона так тому, що живе в дуже заможній і багатій родині, а її батько є постійним спонсором і головою батьківського комітету школи. Вона може дозволити собі все, що їй заманеться, і вона не знає слова "ні" або "не можна". Невисокого зросту з дуже красивим, довгим, густим, чорним волоссям і витонченою стрункою фігурою. Селіна звикла до постійної уваги чоловічої частини учнів, а кожна з дівчат просто спить і бачить, як тримає її під руку і є її найкращою подругою, бо дружити з Селіною Девінг - означає отримати значок еліти. 
Я схрестила руки на грудях. 
- Це все, звісно, чудово, але, до чого тут Алекс, або, що ще смішніше - я?! 
- Алісо, я думаю, тобі відомо, що те, що заборонено, ще більше хочеться дістати, чи не так? - спокійно запитала Керолайн. 
- Але навіщо їй такий, як Алекс, якщо всі хлопці, побачивши її, одразу непритомніють і втрачають розум? 
- Я вже відповіла на це запитання, - сказала Керолайн, - Алекс, хлопець потайний, він навіть чимось схожий на тебе. Він на Селіну ні найменшої уваги не звертає. 
- І, побачивши, що він розмовляє зі мною, її це розлютило? 
- Це ще гарно сказано, - поправила мене Керолайн, - коли Алекс пішов, а після нього, за якийсь час і ти, вона одразу приперла до стінки мене й почала розпитувати, що ти таке й чому ви спілкуєтеся? 
- Вона запитала, що я таке? - мої очі загорілися злісним вогником. 
- Для неї це в порядку речей, Алісо, - зітхнула з сумом Керолайн, - тож, прошу, будь обережна. 
- У якому сенсі? 
- Боюся, щоб вона не накоїла чогось, - сказала Керолайн. 
Я широко посміхнулася. 
- Ну-ну, нехай спробує, бажаю їй удачі. 
- Моя справа попередити, Алісо. І знай, якщо що, то я не на її боці... 
- Буду в курсі, - вдячно кивнувши, відповіла я, - дякую, Керолайн, але мені вже час. Щось заговорилися ми з тобою. До зустрічі. 
- Щасливої дороги, - сказала Керолайн. 
- Дякую, і тобі. 
Зробивши кілька кроків, я знову почула голос Керолайн. 
- Аліса... 
Я повільно обернулася. 
- Так? 
- Ти так і не відповіла, чи познайомилася ти з Алексом? 
Моє тіло вмить затремтіло, але я швидко натягнула усміхнену маску і, наостанок, відповіла. 
- Ні. Я не знаю його. 
Незабаром, я зникла за поворотом наступної вулиці. Нарешті, дійшовши до саду, я перелізла його огорожу. Я притулилася до верби і присіла, упершись у неї спиною. День був тихим. Я навіть не відчувала подиху вітру, просто біля мене витало тепле повітря.  У моїх вухах звучали вже по тисячу разів прослухані пісні, але, як не дивно, жодна ще не встигла набриднути, а, навпаки, дедалі більше й більше подобалася і відкривалася з нового боку, прослуховування за прослуховуванням. Дивлячись на воду, я вантажила себе сповна, сьогоднішньою інформацією, яку почула від Керолайн. Ні, я зовсім не боялася відплати від цієї Селіни. Мені навіть цікаво було б це побачити, який вид розплати вона піднесла б мені. Мене турбувало інше. Я досі не могла розкусити людську натуру Алекса. Я знала його всього лише добу, але вже встигла нахапатися проблем з його милості. Звісно, проблемою цю дрібницю не можна назвати, але, все одно, трохи дивно і смішно. Приємно було дізнатися, що я удостоїлася честі заговорити з ним, та ще й, начебто, є  "сусідкою" в нашому спільному "світі", але мені здавалося, що я ще багато чого не знаю про внутрішній світ цієї людини. 
Минула година, друга. Я все сиділа, слухала музику і прокручувала у своїй голові першу зустріч з Алексом і розмову з Керолайн. Я не намагалася шукати сенс у чомусь, про що думала, я просто потроху перетравлювала цю ситуацію, яка склалася на сьогоднішній день. Зовсім забувши про все на світі, я різко схаменулася, коли в мій бік із заростей вилетів невеликого розміру камінь. До мене він не долетів, але приземлився зовсім поруч. Я підняла камінь із землі і, згадавши ще про одну людину в цьому місці, швидкими кроками пішла в густі хащі. Дійшовши до аркових дверцят, я помітила на іншому боці Алекса. Він щиро посміхнувся, коли побачив мене. Я підійшла впритул до огорожі й зупинилася, простягнувши руку з каменем до нього. 
- Цікаве в тебе привітання, однак, - усміхнулася я. 
Він винувато сховав свій погляд. 
- Я хоч не влучив у тебе? - обережно поцікавився Алекс. 
Я скорчила сумну фізіономію і потерла чоло рукою. 
- Ну-у-у-у, як сказати... 
Він злякано подивився на мене. Я зі знущанням моргнула лівим оком і засміялася. 
- Та годі тобі, заспокойся, - сказала я, підкидаючи камінь у правій руці, - усе гаразд. Я тебе засмучу. Ти промахнувся. 
Алекс із полегшенням видихнув. 
- Справді, погана новина. 
Я задоволено хмикнула. 
- Я тієї ж думки. 
- Дякую, що розумієш мій гумор, - сказав Алекс. 
- Мені не складно. Я використовую подібний. 
- Знаєш, - усміхнувся Алекс, - після вчорашньої розмови, я навіть не здивуюся тому, що ти жартуєш схоже, або навіть ідентично. 
- Можливо, - відповіла я, - до речі, давно ти тут? 
Алекс подивився на годинник. 
- Приблизно близько години. Ти? 
- Побільше за твою. 
- Не нудно було? 
- Знаєш, - задумалася я, - не особливо. Навпаки, спокійно. 
- Вибач, що порушив твій спокій, - винувато вимовив хлопець. 
Я швидко замотала головою. 
- Зовсім ні, ти зовсім не завадив. Зізнатися, я чекала, що ти прийдеш. 
- І чому тоді сюди одразу не прийшла? Якби не кинув через огорожу камінь, то, можливо, тоді й не зустрілися... 
- Можливо. Але, ми ж зустрілися, правда? 
- Так, - кивнув Алекс, - але, надалі, не примушуй мене в тебе жбурляти всім, що під руку потрапить. Раптом, наступного разу буду точнішим у кидку? 
- Ось там і побачиш - влучиш чи ні, якщо не прийду, - розсміялася я. 
- Але, краще вже, приходь добровільно, гаразд? 
- Буду старатися. 
- Може, ти сьогодні зайдеш до мене в гості? - поцікавився Алекс. 
Я рефлекторно відкрила рота від подиву. 
- У якому сенсі? 
- У сенсі, переступиш огорожу, - пояснив він, посміхаючись, - чи так і сидітимемо, дивитимемось одне на одного через ґрати? 
- А може, ти зайдеш? 
- Якби ти запросила першою, то, так, - задумливо промовив він. 
Я награно надула щоки. 
- Так не чесно. 
- Та ні, дуже навіть справедливо, - не здався Алекс, - ну, то що? Йдеш? 
Я довго дивилася йому в очі, але, все ж, простягнула руку. 
- Допоможеш? 
- Так, - він усміхнувся і, взявши мене під лікоть, допоміг перелізти через кований паркан. 
Оскільки я це робила щодня, великих зусиль я не доклала. Тим паче, розмір цих воріт був далеко не таким, з яким я стикалася з парадного боку саду. 
- Ласкаво просимо в мій світ, - елегантно нахиливши голову, сказав Алекс. 
- Дякую. 
- У мене, якось, більш світліше і красивіше, правда? - єхидно огризнувся Алекс, розплившись у посмішці. 
Я ткнула рукою йому в плече. 
- Ще трохи поговори і я з радістю підпалю тобі твоє світле і красивіше місце, - з'їхала я, - до того ж тут іще й доволі потеплішає. 
- Скільки в тобі доброти, Алісо, - не перестаючи сміятися, зауважив хлопець. 
- Аналогічно, розумнику. 
- І чим займемося? 
- Ну, ти тут господар, ти й пропонуй, - відповіла я. 
Алекс на мить замовк. Задумався. 
- Екскурсія? 
- Думаю, так, - погодилася я, - тим паче, я дуже хочу побачити вхід із цього боку. Відведеш мене? 
- Так, - кивнув Алекс, - тоді, підемо одразу до нього, а потім, просто по порядку, йде? 
- Йде. 
Витягнувши вперед праву руку, Алекс люб'язно запросив мене піти першою. Я не змусила його довго чекати і рушила з місця стежкою, що вела в середину лісу. Ця дорога, на відміну від моєї, була набагато важчою: стежки були нерівними, доводилося раз у раз високо піднімати ноги, перестрибувати через глибокі рови. 
- Як ти тут ходиш? - втретє, намагаючись не впасти, запитала я. 
- Так, як ти щодня стрибаєш через ворота, - усміхнувся Алекс. 
Я знову спіткнулася об суху гілку дерева, що лежала в траві. 
- Більше я скаржитися з цього приводу вже точно не буду, - штовхнувши, з усією злістю, ту саму гілку, проговорила я, - виявляється, комусь у житті набагато важче. 
Алекс ішов спокійно, абсолютно не звертаючи уваги на мою роздратованість. 
- Ну, не знаю, - сказав він, - я якось не помічав, що тут настільки поганий шлях. 
- Та тут покалічитися за кілька секунд можна! 
- А ти просто під ноги дивись, куди йдеш. 
Я різко зупинилася і подивилася йому в очі. Алекс мило посміхнувся. 
- Що таке? - ніжно запитав він, не ховаючи посмішки. 
- Краще помовчи, гаразд? - фиркнула я. 
Він швидко прибрав задоволену фізіономію з обличчя, але, радіти тому, що я незграбна, продовжив у душі. Я, зробивши ображений вигляд, пішла далі. Нарешті, після цих шести кіл пекла, ми дійшли до пункту призначення. Я озирнулася навколо. Ми так само перебували в лісі, але перед нами виросла невелика огорожа - збита огорожа залізними ґратами, про яку говорив Алекс. 
- Ну, і як тобі мій "вхід"? - поцікавився хлопець. 
- Скажу прямо - прибирання тут не завадить. 
- Хочеш допомогти? - запитав він. 
- У чому? 
- У прибиранні, - уточнив Алекс. 
Я голосно розсміялася. 
- Ні, вже, звільніть. Достатньо того, що я поки дійшла, то мало не вбилася, і, взагалі, у мене психологічна травма. Мені потрібен спокій. 
- Залишити тебе в спокої? - запитав єхидно Алекс. 
Я замотала головою. 
- Ні. Тут ти будеш зі мною. 
- Боїшся заблукати? 
- Зізнатися, так, - усміхнулася я, - тому спокій на тебе не поширюється. 
- Я дуже радий. 
- А далі що? 
- У якому сенсі? 
- Ну, в сенсі, за парканом видніється той самий ліс, - пояснила я, - тобто, ще треба пиляти й пиляти, щоб вийти на рівний асфальт? 
Алекс прикрив очі й засунув руки в кишені джинсів. 
- За огорожею вже не далеко. Кілька метрів прямо і на шосе. А там і житлові будинки. 
Алекс замовк. Я підійшла до нього. 
- Тут усе так загадково й цікаво. Територія саду просто величезна і розташована якось зовсім незвично. Початок, його парадний бік, на кінці міста, але, хоча б, на відкритій місцевості, а його кінець - глибоко в лісі. Чому так зробили? - я серйозно задумалася. 
Алекс підняв догори голову і подивився на верхівки дерев. 
- Я теж про це подумав, коли ти мені розповіла про свій вхід. Не знаю. Можливо, спочатку так було задумано з тієї причини, що тут ліс, природа, повітря, зовсім не таке, як у самому місті. Колись же це був парк, а в парку що потрібно? - звернувся він до мене. 
- Відпочити? - не замислюючись, відповіла я. 
- Так, - кивнув він, - відпочити від міської метушні, - продовжив Алекс, - а де не краще місце, як не природа? 
- Ліс... - тихо додала я. 
- Так, - погодився Алекс, - саме він. 
- А ще, знаєш, що мені здається? 
- Що? 
- Що сад просто не допрацювали, - вимовила я, - мені здається, що його не встигли привести до досконалого вигляду, ти не вважаєш? 
Алекс відійшов трохи вбік і вперся в перше-ліпше дерево. 
- Ти хочеш сказати, - по ходу розмірковуючи, говорив хлопець, - що, він зроблений лише до, начебто, твоєї половини? 
Я швидко закивала головою. 
- Сад був закритий через відсутність матеріальних можливостей. По-моєму, його будівництво закинули на середині, де ми з тобою вперше зустрілися, і воно заросло чагарниками. На тому місці мало бути його продовження, але, на жаль, - я сумно опустила голову. 
- М-да, - співчутливо вимовив Алекс, - і тепер, справді, вийшло так, що в саду два світи: один яскравий і світлий, а другий - сірий і холодний. Я думаю, чий який, пояснювати не доведеться? 
- Мій тільки на вигляд яскравий і світлий, - монотонно промовила я, - а якщо зазирнути в його душу, то, сірості й холоду там може навіть і побільше, повір. 
Алекс не сміливо перевів на мене свій погляд. 
- Чому ти так кажеш? - обережно запитав він. 
- Ти не знаєш мене, - відповіла я. 
- Тоді, розкажи мені, яка ти. 
Сховавши в собі всі свої емоції, я подивилася в його очі. 
- Опиши мене, - попросила я, - розкажи, що ти бачиш? Яку картинку ти бачиш перед собою? Спробуй за моїм зовнішнім образом пояснити, що я за людина, зможеш? 
Алекс помітно напружив м'язи обличчя. 
- Спробую. 
Я стала навпроти нього і завмерла, як натурниця на уроці малювання. Алекс оцінювально глянув на мене. 
- Ти так і будеш стояти? - оглянувши мене з ніг до голови, запитав хлопець. 
- Так, щоб тобі було легше описати, що ти бачиш. 
Алекс глибоко видихнув чисте повітря й одразу ж його видихнув. Подивившись на мене ще кілька хвилин, він не сміливо заговорив. 
- Ти дівчина... 
- Не поганий початок, - похвалила я, - продовжуй. 
- Не заважай мені, - огризнувся хлопець, - я намагаюся зібратися з думками. 
- Мовчу. 
- Якщо говорити про тебе за твоєю зовнішністю і не брати до уваги, як ти вдягаєшся і поводишся, то, ти вродлива дівчина з гарними очима і щирою світлою посмішкою. Ти любиш бути в центрі уваги і дуже швидко привертаєш до себе людей. З тобою легко і приємно спілкуватися, здається, що позитив - твоє друге ім'я. Ти ніколи не сумуєш і завжди знаходиш із будь-якої ситуації вихід, бо вважаєш, що немає нічого неможливого. Ти дуже хороша і добра людина. Мабуть, це все, що мені вдалося зараз розгледіти, - відповів наостанок Алекс. 
Я з великим подивом втупилася на нього і не змогла приховати своїх емоцій від почутого. 
- Алекс, ти на кого зараз дивився? - загадково запитала я. 
- На тебе, - впевнено відповів хлопець. 
- І все, що ти сказав - це образ моєї зовнішності?! - підвищивши голос, запитала я ще раз. 
- Так, - підтвердив він, - принаймні, моя думка щодо твоєї зовнішності саме така. 
- Господи, я що, справді, настільки жалюгідно виглядаю? - гидливим тоном, запитала саму себе я. 
- Ти не маєш рації, - поправив Алекс, - виглядаєш ти добре. Навіть дуже. 
- Спасибі, звісно, - пирхнула я, - але, будь ласка, надалі, позбав мене подібних компліментів. По-перше, я ніколи не вміла на них правильно реагувати, а, по-друге, через те, що не вміла - просто їх не люблю. 
- Ти зараз серйозно? 
- Абсолютно. Твоє висловлювання щодо мене категорично не збігається з моїм внутрішнім світом. 
- Та ні, - негативно кивнув хлопець, - дещо збігається. 
- І що ж? - звузивши очі, поцікавилася я. 
- Вродлива з гарними очима і щирою посмішкою. 
Я прикрила обома руками свої вуха. Подивившись на Алекса, я помітила, що він широко розплився в задоволеній усмішці. 
- Якщо ти не бажаєш слухати мою версію, то, можливо, викладеш свою? - запропонував хлопець. 
- Тобто? 
- Розкажи про себе такою, якою ти є всередині. Такою, якою тебе мало хто знає. 
- Коли прийде час, ось тоді й дізнаєшся, - подивившись на годинник своєї лівої руки, відповіла я. 
Алекс невдоволено поморщився. 
- Ти хочеш, щоб я мучився? - з ноткою жалю запитав він. 
- Я думаю, ти знаєш відповідь, - я попрямувала назад до себе в сад, потягнувши руку Алекса за собою. 
- Садистка, - промовив наостанок Алекс і покірно покрокував слідом. 
Коли ми дісталися до аркових воріт, починало вже темніти. Я вийняла свій телефон із кишені курточки і подивилася на годинник. 
- Не дивись! - раптом, вимовив Алекс. 
- Що? - злякано запитала я, ледь не випустивши телефон із рук від несподіванки. 
- Не дивись на час, - повторив він. 
- Чому?  
- Тому що, відчуваю, що після цього, ти скажеш, що тобі пора, - опустивши голову, відповів хлопець. 
Не стримавши прохання, я все-таки розблокувала екран телефону. 
- Мені справді пора, - ледве вимовила я. 
- Ну, ось, що я й казав. 
- Я тобі не набридла за цілий день? - крадькома запитала я. 
Алекс запитально подивився на мене. 
- А може, навпаки? 
- Ні, не навпаки, - огризнулася я, - просто, скоро стемніє, а вдома будуть хвилюватися. 
Алекс безвихідно розвів руками. 
- Треба, так треба, - вимовив він. 
Я поправила курточку і, раптом, помітила на собі якийсь загадковий погляд Алекса. Мої щоки почали горіти самі по собі, а обличчя, напевно, почервоніло. Я поспішила сховати від нього свої очі й почала панічно, вдаючи, шукати щось на землі. 
- Що ти так дивишся? - не відриваючи погляду від своїх кед, шаркаючи ногами по траві, запитала я його. 
Алекс не змусив чекати з відповіддю. 
- Та ось, думаю - запитати знову чи знову опинюся в дурнях, - ніби вголос, подумав він. 
Я пильно подивилася йому в очі, і, зрозумівши, у чому справа, посміхнулася. 
- Якщо хочеш, проводи. 
Почувши це, Алекс помітно пожвавився і обдарував мене яскравою, широкою посмішкою. 
- Хочу, - кивнув він і підійшов ближче. 
- Ну, підемо тоді. Але, врахуй, що зараз доведеться нелегко, - попередила я його. 
- Ти про що? - здивовано подивився на мене Алекс. 
Я демонстративно примружила очі і єхидно посміхнулася. Алекс, відчувши підступ, злякано вимовив. 
- От тільки не кажи, що нам доведеться стрибати через огорожу! 
Я мовчки, радісно, кивнула. 
- Аліса! - крикнув мені вслід Алекс. 
Я щиро засміялася. 
- А ти що думав? Якщо я перелажу через ворота, щоб потрапити сюди, то, логічно, назад роблю те саме. 
Алекс із панічним виглядом узявся за голову двома руками і більше ні про що не питав. Я продовжувала подумки посміхатися, але намагалася цього не показувати назовні. 
- Нічого собі! - вигукнув Алекс, коли ми дійшли до кованих залізних воріт. 
- Та годі тобі, - поплескавши по плечу Алекса, сказала я, - ну, так, вони трохи більші за ті, що біля твого боку. 
- Трохи більше?! - перекривив хлопець, - Це ж, з якого боку вони трохи більші? - запитав зі здивуванням він. - Вони величезні! 
- Якось не помічала, - награно скривила я гримасу і махнула правою рукою в повітря. 
Алекс, перекривляючи мою емоцію, схрестив руки на грудях. 
- Смішно їй, - сказав він, - знущатися надумала.  
- Навіть і в думках не було, - почала виправдовуватися я. 
Алекс недовірливо похитав головою. 
- Тобі слабо перестрибнути через ці ворота? 
- Чесно? - запитанням на запитання відповів Алекс, - я боюся залишитися без джинсів, або ще гірше, щоб джинси не залишилися на воротах... 
Після почутого, більше не в силах стримуватися, я вибухнула гучним реготом. Алекс, здивованими очима дивився на мене, і, здавалося, тихо, але, теж посміювався над собою. Вдосталь насміявшись, я, через деякий час, взявши себе в руки, заспокоїлася і подивилася на Алекса. 
- Не переживай, у тебе вийде. Я покажу тобі майстер-клас, добре? 
Алекс швидко замотав головою. 
- Горю бажанням побачити це. 
Я кивнула у відповідь і попрямувала до воріт. Швидкими і спритними рухами рук, ніг і, практично, всього тіла, я, за мить, опинилася по той бік саду, залишивши Алекса за огорожею. 
- Вражає, - поплескавши в долоні, оцінив Алекс. 
- Дякую. Але, бачив би ти мене вперше, - прикривши обличчя рукою, згадала я, - думала, що залишу джинси висіти на воротах. 
Алекс помітно змінився в обличчі і його посмішка вмить зникла. 
- Ти явно хочеш, щоб я повторив твій невдалий перший раз, - незадоволено пробурчав він. 
Я щиро посміхнулася. 
- Ніяк ні, - відповіла я, - ти впораєшся. Я вірю в тебе. 
Алекс важко зітхнув, але, помітно стиснувши все тіло, підійшов упритул до воріт. Я зробила те ж саме і взялася обома руками за залізні ґрати огорожі. 
- Ти зможеш, - ніжно сказала я, - просто, тримайся сильніше й обережно перекладай ноги, щоб не зісковзнути. 
Алекс вдячно кивнув, а я, щоб не заважати, відійшла від воріт. На моє здивування, Алекс доволі успішно опанував ситуацію і за кілька хвилин стояв поруч зі мною. 
- А ти непогано впорався, - похвалила я, - навіть дуже непогано. 
- Краще, ніж ти першого разу? - швидко дихаючи, єхидно запитав Алекс. 
Зробивши серйозний вигляд, я легко вдарила його кулаком у передпліччя і фиркнула. 
- Іди, давай, розумник. 
Він мило посміхнувся, поправив на собі, "на мій жаль", уцілілі джинси, і ми разом пішли вздовж вулиці. Упродовж усього шляху ми перекинулися лише кількома словами і тільки мовчки поглядали одне на одного. Мені було приємно навіть із ним мовчати. Просто йти і мовчати. Коли ми дійшли до мого будинку, на вулиці було темно. Я помітила, що в будинку абсолютно не горить світло. Я окинула швидким поглядом усі вікна, що виходять на передній вхід. 
- Дивно, - вголос вимовила я. 
- Що таке? - не зрозумів Алекс, дивлячись у мій бік. 
- У моєму будинку не горить світло. 
- Може, вже всі сплять? - припустив Алекс. 
Я швидко замотала головою. 
- Ні, це виключено. У мене завжди в будинку горить світло. Навіть якщо всі сплять, на другому поверсі, з вікна ліворуч, завжди видніється тьмяний відблиск маминого нічника, який вона постійно забуває вимикати перед сном. 
- А може, батьків просто немає вдома? 
- Вони сьогодні поїхали кудись відпочити, та я не думала, що вони й зовсім не приїдуть додому. Може, трапилося щось? - останнє, я вимовила з побоюванням. 
- Подзвони, - запропонував Алекс, - подзвони і запитай, чи все гаразд. 
Я кивнула Алексу на знак згоди і вийняла мобільний телефон із куртки. Додзвонившись до мами за другим разом, я почула у відповідь, що, з ними все гаразд і їм настільки сильно подобається в тому місці, де вони перебувають, що їм захотілося затриматися ще на день, тож нехай вона чекає на них завтра ближче до вечора і не хвилюється. Завершивши розмову, я з полегшенням зітхнула. 
- Усе добре? 
- Так, - я кивнула, - усе чудово. Батьки залишаються ще на день. 
- Не скромне запитання, - почав Алекс, - а де вони? 
Я винувато знизала плечима. 
- А я навіть не поцікавилася. Мені особливо й не важливо. Добре, що з ними все гаразд. 
Алекс схвально кивнув у відповідь і мовчки стояв, не ворушачись. 
- Усе гаразд? - запитала я його. 
- Так, - відповів хлопець, - просто, додому йти не хочеться. 
Я звузила очі й подивилася на Алекса. 
- У гості напрошуєшся?  
- Та ні, що ти, - відповів він, - навіть і не думав про це. Просто, справді, не хочеться від тебе йти. 
- Мені теж було приємно в твоїй присутності, - погодилася я, - але вже пізно. Тим паче, я сьогодні настільки сильно побила свої ноги, що просто не відчуваю їх. 
- Ну-у-у-у, - задоволено протягнув Алекс, - у кожного світу свої перепони. У мого - погані дороги, у твого - високі ворота. 
Я схвально похитала головою і теж щиро посміхнулася. 
- Ну, добре, - вимовив Алекс, - не буду тебе затримувати, відпочивай. 
- Спасибі, і ти теж. 
- Та мені що? - сказав Алекс, - головне, що джинси цілі. 
Я голосно розсміялася. 
- О, так, це точно. 
Алекс посміхнувся у відповідь. 
- Ти прийдеш завтра? - запитав наостанок він. 
- Прийду, - кивнула я, - звісно, прийду. 
- Тоді, думаю, побачимося. 
- Думаю, так, - погодилася я, - спасибі, що провів. Дякую за компанію. 
- А тобі спасибі за гарний день, Алісо.