IV розділ

Замовкнувши і заплющивши очі, я занурилася в себе. Я намагалася врівноважити биття свого серця і глибоко вдихала повітря в легені. Я ніби злилася воєдино з природою, і вона поглинула мене повністю. На душі було спокійно. Я настільки змогла відключити свої думки, що моє тіло, здавалося, зараз злетить у повітрі. Але, на жаль, ця ідилія тривала не довго. У моїй пам'яті стояв образ Алекса і ніяк не зникав. Як я не намагалася прогнати його, спроби були невдалими. 
- Та що ж ти стоїш перед моїми очима? - не витримавши, вголос, вимовила я. 
Я підвелася з землі на ноги і взялася обома руками за голову. 
- Іди! - прокричала я на весь сад, - зникни! 
Відлуння мого голосу пронеслося між дерев і зникло далеко в глибині. Я стояла, упершись у вербу, і дивилася на воду, схрестивши руки в себе на грудях. 
- Аліса? 
Раптово почула я. 
Я подивилася в бік густих хащ, звідки пролунав голос. 
- Алісо, це ти? 
- Алекс?! – з острахом у голосі, скрикнула я. 
- Алісо, ти де? - не почувши мого запитання, знову прокричав він із того боку. 
Я вихором рвонула в хащі, звідки чула, на мою думку, голос Алекса. Зарослі чагарники виявилися не такими вже й зарослими, як виглядали здалеку. Я досить легко пробралася через них углиб. Як же я здивувалася, коли моєму погляду відкрилася давно забута стежка, що вела, поки я не розуміла, куди. Пройшовши кілька метрів я, нарешті, знайшла те, що, напевно, і шукала. Переді мною відкрилася вельми цікава картина. Виявляється, моя територія саду - не вся його місцевість. Я побачила крихітну, ковану огорожу вздовж алеї - мініатюрну версію величезних воріт при вході, і красиві, арочного вигляду, дверцята. Звичайно, ці міні-ворота мали чудовий вигляд. Одразу ж за ними, я помітила Алекса. Я підійшла ближче, поставила руки на іржаве залізо воріт і не змогла приховати великого здивування у своїх очах. Алекс, тримаючи руки в кишенях джинсів, теж, як божевільний, дивився на мене, навіть не кліпаючи. 
- Цікавий початок, - пробурмотіла собі під ніс я. 
- Я теж уже шість разів встиг подумати про те, поки, ось на тебе дивлюся і думаю - чи не ввижається? - гарячково хмикнув Алекс. 
- Та ні, - замотала головою я, - тобі не ввижається, як і мені, судячи з усього, теж. 
- Я навіть не знаю, з чого почати, - усміхнувся він крадькома і поправив правою рукою чубок. 
- Зізнатися, я теж, - розвівши руки в сторони, відповіла я. 
Минуло кілька хвилин. Ми так само мовчали, при цьому не зводячи погляду одне з одного. Мене навіть не збентежило те, як він пильно дивився на мене. У мене чи то не було бажання, чи то сил, щоб сховати погляд. Я ж, просто, загрузла в цих глибоких очах, настільки вони обвивали і тягнули до себе. Не знаю, добре це чи погано, але нас врятував телефонний дзвінок, що пролунав у кишені Алекса. Він, без особливого інтересу, вийняв телефон із кишені, так само, подивився на екран і, нічого не зробивши, сховав назад. 
- Не хочеш відповісти? - поцікавилася я, нарешті вийшовши з-під його "гіпнозу". 
- Немає потреби витрачати на це час, - відповів він. 
- А ти кудись поспішаєш? 
Алекс подивився на годинник лівої руки. 
- Та ні. Я якось взагалі ніколи нікуди не поспішаю, - пробурчав він, насупивши брови. 
- Ясно все з тобою. 
- І що ж тобі зрозуміло? - запитав він. 
- Що ти, по життю, нікуди не поспішаєш, - відповіла я. 
- Ми ходимо по колу, - обурився він, - можливо, поговоримо про щось вартісне? 
- І про що ж?  
- Ну, наприклад, - задумливо протягнув Алекс, - чому ти тут? Як ти тут? Як, узагалі, ти тут опинилася? Чому, сьогодні, я тільки на тебе і натикаюся? 
Я здивовано подивилася на нього і почала перетравлювати у своїй голові кожне його запитання, тримаючись правою рукою за підборіддя. 
- До речі, я можу запитати тебе аналогічно, те саме! 
- Я не проти, - погодився хлопець. 
- Ну... 
- Що, ну? - не зрозумів він. 
Я фиркнула. 
- Вважай, що вже запитала. 
Алекс усміхнувся. І, знову, непомітно. 

- Вибач, але, поки що, ці питання озвучив я, і, хотів би отримати хоч якісь пояснення з цього приводу. 
Я голосно розсміялася, почувши його дипломатичний тон. Він награно підняв ліву брову і подивився на мене зі здивуванням. 
- Що смішного? 
- Твій серйозний тон, - відверто відповіла я, не перестаючи посміхатися. 
- Що, дуже тупо прозвучало?  
Я лише кивнула у відповідь. 
- Я здогадувався. Але, все ж таки, - продовжив Алекс, - може, справді, нормально поговоримо? 
- Я не проти. Присядемо? 
Алекс здивувався. 
- Просто тут? 
- Так, - відповіла я, - а що? Трава суха й доволі густа і мені тут подобається. 
- Залишаємося на своїх територіях? - поцікавився Алекс. 
Я задумалася. 
- М-м-м, мабуть, поки що, так. 
Після моїх слів, Алекс одразу ж присів на траву, підклавши під себе якийсь зошит, який перед тим вийняв із рюкзака. 
Я наслідувала його приклад. Ми сіли один проти одного, між іржавими арковими дверцятами. Першою вирішила заговорити я. 
- Перше запитання: звідки ти знаєш мене, моє ім'я? 
- Якщо ти ще не здогадалася, то ми ніби вчимося в одному класі, - серйозно відповів він. - Я, хоч, за словами інших, доволі потайний і тихий, але, своїх одногрупників упізнаю. 
- Тобто в ботанічному саду ти знав, що за тобою сиджу я? 
- До речі, ні, - зізнався Алекс, - я знаю тебе на вигляд, але ніколи не чув, як ти розмовляєш. На лекціях я жодного разу не чув, щоб ти відповідала. Ти намагаєшся злитися в натовпі, і твої очі, щиро, просять просто залишити тебе в спокої. Коли, після занять, ти сьогодні поперла на мене з претензіями звільнити тобі твоє місце, то, почувши твій голос, я вже зрозумів, з ким саме розмовляв у саду. 
Почувши останню фразу, я помітно почервоніла. Для Алекса це не пройшло непоміченим. 

- Прошу, не звинувачуй себе, - попросив він, - якщо тебе гризе совість, то, будь ласка, передай їй, що все нормально і це того не варте. 
- Правда? 
Алекс кивнув і посміхнувся. Після його милої посмішки в моїй душі помітно потеплішало. Я трохи розслабила, напружені досі, м'язи. 
- Можливо, продовжиш? - поцікавився Алекс. 
- Так, - кивнула я, - питай, що хочеш. 
- Чому ти тут? 
- Я тут завжди... 
- З цього моменту, детальніше, будь ласка, - ввічливо попросив хлопець. 
- Якщо коротко, то тут я просиджую весь свій вільний час, - пояснила я, - це мій власний дім, це мій світ. Тут я почуваюся вільною і завжди щасливою. Тут мої друзі, які завжди чекають мого приходу день за днем. Якщо повернутися назад, пройти цією стежкою, то ти одразу помітиш озеро і вербу, що росте біля нього. Ось, це вони і є. Я люблю самотність. Я люблю спокій. Я люблю відданість. А цей сад - і є моє віддане, потаємне, затишне місце, в якому я можу бути самою собою і відключатися повністю від усього, що на мене тисне і душить увесь час, - дім, батьки, школа, вчителі, люди... все навколо. Щоразу, після школи, я приходжу сюди і сиджу до настання темряви. Це місце - моя душа. 
Договоривши, я зчепила руки в замок і поклала собі на коліна, подивившись на Алекса. 
- Я просто в шоці, - тільки й зміг вимовити він. 
- У якому сенсі? - не зрозуміла я. 
- У самому, що не є, прямому, - ще раз повторив він. 
- І все ж, чому ти в шоці? - перепитала я, - ти вважаєш мене ненормальною після того, що почув? 
Алекс швидко замотав головою. 
- Ні, зовсім не це... 
- Так що ж? 
- Я в шоці від аналогічності твоїх висловлювань. 
Я подивилася на нього нерозуміючим поглядом. 
- Не доганяю... 
- Я в тому сенсі, - спокійно почав Алекс, - що, якщо, зараз, ти запитаєш мене те саме - чому я тут? То, як би це дивно не звучало, але, я не зможу нічого додати, тому що, ти, тепер, на одному диханні, випалила всю мою відповідь. Слово в слово. 
 
Я завмерла і довго не могла нічого сказати. Через деякий час до мене нарешті повернувся дар мови, і я на секунду прикрила обличчя руками. 
- Тобто, ти хочеш сказати, що, тут ти з тієї ж причини, що і я? 
- Абсолютно вірно, - погодився Алекс, - і мені якось трішки не по собі... 
- Жесть... 
- Зізнатися, вельми цікаво чути себе збоку, - щиро посміхнувся він, - це, начебто, прослуховуєш запис свого голосу. 
Я дуже уважно слухала Алекса і навіть після того, як він закінчив свою думку, я так само, уважно, занурилася у свої. Піднявши вгору голову, я подивилася на чисте, злегка прозоре небо. 
- І все ж, можливо, тобі є що-небудь додати до моєї відповіді? 
Алекс зробив задумливий вигляд. Невдовзі, він заговорив із нотками істерики в голосі. 
- Алісо, віриш, дуже намагаюся побудувати якесь ще речення, але ти все сказала за обох. 
- Дивно, як я спростила тобі завдання, - обурилася я. 
- Я сам у шоці, правда, - розвівши руками, щиро відповів він. 
- Добре, тоді, поговоримо про інше. 
- І про що ж? 
- Як ти знайшов це місце? 
- Зовсім випадково. Одного разу, вночі, я ніяк не міг заснути. На душі була якась незрозуміла тривога, з якою я не міг впоратися. Я одягнувся і просто вибіг на вулицю. Я йшов сам не знаю куди. Я навіть не замислювався, де я і чи далеко відійшов від дому. У тій непроглядній темряві всі вулиці здавалися абсолютно однаковими, і я раз у раз просто йшов прямо, зрідка звертаючи в боки. І ось так я знайшов це місце. 
- Зачекай, - раптом, перебила його я, - вхід у сад знаходиться десь на відкритій місцевості, що ти його так одразу помітив? 
Алекс заперечно замотав головою. 
- У цьому-то й було моє здивування, коли я, наступного дня, після занять, пішов його шукати. 
- І в чому ж здивування? 
- А в тому, що я взагалі не уявляю, як я міг уночі забратися в таку глушину, як цей сад! - наприкінці, зробивши помітний вигук, вимовив Алекс. - Я не знаю, як ти заходиш до нього, але, з мого боку, вхід знаходиться глибоко в лісі. Знадобиться пройти чимало різних лісових стежок, щоб дістатися до цього місця. 


- І як же, все-таки, ти знайшов його? - не вгамовувалася я. 
- Я просто йшов. У моїй голові лунала музика і я, відключивши думки, просто йшов, поки не побачив перед собою огорожу. 
- Ворота? - раптом, пожвавилася я, - там високі ковані ворота? 
Алекс замотав вказівним пальцем правої руки. 
- Зовсім ні. Там огорожа менша за мій зріст. Я, просто переступаю її і все. 
- Пощастило ж тобі, - з відвертою заздрістю, промовила я, - а я щодня паркуром займаюся. 
Алекс голосно засміявся. 
- Вибач, не стримався, - вловивши на собі мій похмурий погляд, сказав хлопець, - і що? Дуже високі ворота? - заспокоївшись, продовжив він. 
- Досить, - рефлекторно піднявши праву руку доверху, відповіла я, - начебто ворота пекла. 
Алекс хмикнув. 
- Оу, тоді, дійсно, високі. 
Я оцінила його гумор кивком голови. 
- Як усе цікаво складається - вголос, подумала я. 
- Що саме? - не відриваючи очей від свого телефону, запитав Алекс. 
- Я-то думала, що на моїй території сад закінчується, а, виявляється, у нього є ще один світ... і він твій. 
- Виходить, що так, - погодився Алекс, - два світи в одному... 
- Або, один світ на двох, - пошепки промовила я. 
- Що, вибач? - перепитав Алекс. 
- Ні, ні, - забарилася я, - нічого. Це я так... думки вголос. 
Я навіть не знаю, скільки часу ми з Алексом просиділи в цілковитій тиші. Я більше ні про що не питала, а його, мабуть, більше нічого не цікавило. Я помітила дуже цікаву річ: мені вперше в житті було приємно перебувати з кимось поруч. Ми мовчали довго і лише зрідка поглядали одне на одного крадькома, хоча, це було важко не помітити. Ми просто сиділи і слухали тишу, ніби боячись її ненароком перебити, але мені було приємно і зовсім не нудно. Мені навпаки, навіть хотілося все більше і більше мовчати з ним, але, на жаль, час брав гору. Уже почало сутеніти. Я розблокувала свій телефон і подивилася на годинник. 
- Уже восьма вечора, - із сумом сказала я. 
- Тобі треба йти? - у його голосі почулися нотки смутку. 

Я винувато знизала плечима. 
- Ну, бажано, дістатися додому до настання темряви. Просто, потім я буду дуже довго-довго слухати батькові моралі й материнські докори. Намагаюся уникати подібних "сімейних" посиденьок. 
- Я розумію, - тепло посміхнувся Алекс, - мені це дуже знайомо, повір. 
- Тоді, можливо, і тобі пора? - обережно поцікавилася я. 
Алекс награно зробив розумне обличчя. 
- Можливо. 
- Це не відповідь, - усміхнулася я. 
- Мені приємно в твоєму товаристві, - серйозно почав він, - але, оскільки ти мене вирішила покинути, то, напевно, я теж відкланяюся. Можливо, навіть і домашнього покарання вдасться уникнути. 
Я здивовано подивилася на нього. 
- Тебе часто карають? 
Алекс сховав телефон у кишеню і піднявся з землі. 
- Можна сказати, я не дуже-то слухняний хлопчик. 
Я задоволено хмикнула і кивнула у відповідь. Обтрусивши залишки шматочків листків дерева з джинсів, я накинула на праве плече рюкзак. 
- Ну, що, - сказала я, - дуже приємно було з тобою познайомитися, Алекс. 
- Аналогічно, - відповів він, - а мені було приємно з тобою поспілкуватися. Це круто, коли людина налаштована на ту саму хвилю. 
- Так, я згодна. Ну, бувай. 
Я обернулася і хотіла вже йти, як, за спиною, знову почула його голос. 
- Аліса... 
- Так? - моє серце на мить завмерло. 
- Може, тебе провести? - не сміливо запитав Алекс. 
Моє тіло било тремтінням. Не розумію, що зі мною сталося. Я так хотіла погодитися, але щось у мені цього зробити забороняло. Напевно, ніколи не підпускаючи близько до себе людей, я все ще боялася це зробити. 
- Ні, - пригнічуючи емоції, відповіла я, - спасибі, але я хочу пройтися одна. 
Алекс розуміюче кивнув і ніби як зовсім не засмутився або ж просто вміло приховав це від мене. 
- Розумію. Тоді іншим разом? 
- Можливо. 

- Це не відповідь… 
- Але ти ж скористався такою відповіддю, - усміхнувшись, сказала я. 
- Таке враження, ніби із самим собою зараз доводжуся, - почухавши потилицю, промовив Алекс. 
- До зустрічі, Алексе, - сказала на прощання я.