ІІ розділ

     Як же не хотілося прощатися із садом, але, вже вечоріло, і треба було повертатися додому, робити уроки і слухати постійні, гучні сварки батьків. Мій будинок розташований практично в самому центрі нашого маленького містечка, тож від саду до нього мені добиратися дуже навіть далеченько. Але, я любила гуляти вечорами. Намагалася надихатися повітрям якомога довше, тому що, після, задихалася у всіх інших побутових проблемах. Повернулася я додому близько дев'ятої години вечора. Цього ніхто не помітив, утім, як і завжди. Їжа застигла на столі, у передпокої було тихо, вітальня пустувала. Я дістала з холодильника банку енергетика, а з шафки пачку чіпсів і піднялася у свою кімнату. Такою вечерею я задовольняюся практично щодня, якщо, звісно, цього не помітить мама і, взявши під руку, не потягне на кухню, змусивши з'їсти нормальної їжі. На щастя, сьогодні мене ніхто не засік, оскільки всі вирішували свої проблеми. Тато про щось голосно розмовляв телефоном у своєму кабінеті, а маму я мигцем помітила крізь прочинені двері спальні, вона дивилася телевізор і водночас гортала глянцевий журнал. 
Тихенько, на п’ятках, я пройшла довгий коридор другого поверху і, непомітно, проскочила у свої володіння, замкнувши двері на ключ.  
Моя кімната. Тут я люблю свій навчальний столик, люблю свій компактний, але доволі місткий комод, люблю своє зручне ліжко і люблю своє віконце, на якому інколи просиджую довгі ночі безперервно, коли мені важко заснути. Часом, я мрію перенести свою кімнату в мій сад і ніколи більше не повертатися в цей повсякденний, обридлий до смерті, хаос. Але, на жаль, мої мрії трошки не збігаються з моїми можливостями. Зовсім трошки, зовсім небагато. 
  Отже, я переодягнулась у свій домашній, теплий, велюровий костюм і почала робити домашнє завдання, змушуючи себе зібратися ледь не під безжальними тортурами. Можу я вас запитати, чи потрібне взагалі навчання? Ні, ну, напевно, хоча б для того, щоб якось жити в цьому світі і бути загальнорозвиненим, але, як на мене, це вже занадто. Навчання навчанням, а в житті треба якось виживати, і я не думаю, що косинуси або ж синуси надалі допоможуть мені у вирішенні якихось важливих проблем. А ви як вважаєте? 
З великими зусиллями, але, вельми героїчно, протягом години, мої шкільні завдання були повністю виконані і в ту саму мить забуті. Я зашпурнула, у прямому сенсі слова, підручники в рюкзак і зручно прилягла в ліжко, перед тим, вийнявши з комода японську мангу. Ви в курсі, в чому полягає сенс цих, на перший погляд, звичайних коміксів? В Японії мангу читають люди різного віку, її поважають і як форму образотворчого мистецтва, і як літературне явище, тож існує безліч творів найрізноманітніших жанрів та на найрізноманітніші теми: пригоди, романтика, спорт, історія, гумор, наукова фантастика, жахи та інші. Японська манга читається не з початку, як ми звикли, а з кінця за вмонтованою схемою, яка надрукована в кожному коміксі. Тобто кінець книжки - це лише її початок, і це мене забавляє, знову-таки, все не так, як у нормальних людей. Все інакше, все по-іншому. Це по мені. 
  Почувся негучний стукіт у мої двері. За звуком удару, я зрозуміла, що це була мама. 
- Алісо, ти вдома? - посмикавши за ручку, прокричала вона. 
- Так, я вдома, - не перестаючи читати мангу, сухо відповіла я. 
- Ти поїла? - не вгамовувався голос за дверима. 
- Так, я поїла і хочу спати! - огризнулася я. 
Більше ні про що не питаючи, я почула, як мама покрокувала вниз сходами. Якось швидко вона від мене відстала. Напевно, зрозуміла, що марно. Дуже вдячна їй за розуміння. Сама того не помічаючи, я, прочитавши кілька сторінок коміксу, занурилася в сон... 
Розплющила очі я тільки після третього разу будильника, що дзвонив, як на пожежу. Не розрахувавши свої ранкові сили, я зіштовхнула його з тумбочки, і він важко приземлився на м'який, ворсовий килим. П'ятничний ранок дався мені якось важко. Мені наснився неприємний сон: я ридала, стоячи у своєму саду ридмаки, через те, що, мене, нібито, хтось покидав, до болю рідний і знайомий, але, я не знаю, хто саме це був. Я нікого не бачила навколо себе, лише темряву і нестерпно відчутний біль усередині, який перекривав дихання. Цю важкість я відчувала досі і не розуміла, в чому справа. Напевно, сон був вельми міцним і тому осад залишився. Але, нічого іншого не залишалося, як взяти себе в руки, піднятися з ліжка, привести себе до належного вигляду і піти на заняття. 
Швидко привівши себе до ладу, і, захопивши із собою все необхідне, я спустилася вниз на перший поверх. 
- Доброго ранку всім, - дуже швидко проговорила я батькам, які сиділи за сніданком, і налила в термочашку кави. 
- Доброго ранку, Алісо, - першим заговорив батько, - як спалося? 
- Та нормально спалося, як завжди, - відповіла я. 
- Як справи в школі? - продовжив він. 
- Теж нічого, не скаржуся, дякую, - зберігаючи спокій, відповідала я. 
Помітивши, як мама пиляє батька пильним поглядом, я, зрозумівши, у чому справа, покрокувала до виходу. 
- Ну, все, мені пора. 
- Алісо, стій! - раптом почувся досить різкий голос матері. 
- Що таке? - запитала я. 
Мама знову замовкла і знову подивилася на тата. 
- Девіде! - вимовила вона, - ти нічого не хочеш сказати? 
- Я? - зі здивуванням запитав він. 
- Так, ти! - ще більш напористо відповіла мама. 
- Ах, так, - ковтнувши важкий клубок, сказав батько, - Алісо, у тебе все нормально? 
Я ошелешено подивилася на обох батьків одразу. 
- Це, в якому сенсі "нормально"? - перепитала я. 
- Ну-у-у-у, - не знаходячи відповідних слів, протягнув тато, - ти останнім часом якось дивно поводишся. 
- І як же? - спершись ліктем в арку дверей, з посмішкою, запитала я. 
- Люба, - вклинилася в розмову і мама, - ми дуже хвилюємося за тебе, а ти ні про що нам не розповідаєш - де ти ходиш, чим ти займаєшся? Не зрозумій нас неправильно, але... 
- Так, стоп! - не витримавши, перебила я, - дорогі мої, милі батьки, дозвольте прояснити ситуацію! 
Мама з татом одночасно розплющили роти в подиві, але сперечатися не стали, і тому я продовжила так само чітко, як і почала. 
- Щоб надалі не було подібних розмов, я зараз відповім на всі ваші запитання, і, сподіваюся, що після цього ви приймете мене такою, якою я є. Я не палю, не вживаю алкоголь і не сиджу на голці, бо я це зневажаю, тож про це навіть не смійте думати. Я не прогулюю уроки, хоча, зізнатися, сидіти мені на них дається важко, але я тримаюся заради пристойності. Після школи я не блукаю з усякою шпаною незрозумілими місцями, а просто прогулююся містом, дихаю свіжим повітрям. Після, я повертаюся додому, роблю уроки і лягаю спати. Другого дня мій розклад з точністю повторюється, тож, прошу, не примушуйте мене пояснювати вам одне й те саме знову й знову, домовилися? 
Батьки ще кілька хвилин дивилися на мене, начебто, із захопленням, чи то так, зі страхом, що я вмію таке видати у свої шістнадцять років, я не знаю. Але, незабаром, тато першим повернув свій розум на землю і спокійно вимовив. 
- Добре, Алісо. Ми тебе почули. Спасибі тобі, що прояснила нам ситуацію. 
- Говорити правду не складно, - відповіла наостанок я і зачинила за собою вхідні двері. 
Я була дуже задоволена собою і своїм вчинком. І, так само, абсолютно, не ображалася на батьків, тому що, як не крути, але, вони батьки, і поки ти перебуваєш під їхньою опікою, ти зобов'язаний поважати їхню думку і хоч трохи прислухатися до того, що вони тобі кажуть. Сподіваюся, що сьогодні вони мене зрозуміли правильно і заспокоїлися хоча б на кілька днів. Це ж батьки!