І розділ

Я дуже люблю наш міський сад. Тут тихо і затишно. Може, запитаєте, чому тихо, якщо він міський і, за логікою, тут мала би бути купа народу? Але, ні, я відповім. Цей сад, на жаль, або ж, на щастя для мене, занедбаний. Мама розповідала, що колись це було найкращим місцем наших жителів. Тут стояли лавки й альтанки. Тут росли найсоковитіші та найсмачніші яблука і груші. Тут було життя. Але, час змінився. Міський уряд більше не виділяв фінансів на його підтримку і робітників, ось тому, вже багато років, світле життя саду було замкнене разом з ним, великими воротами і величезним, залізним ланцюгом. Але, як бачите, мені це аж ніяк не заважало. Всього-то, залізти на них, та стрибнути як найвдаліше, щоб нічого не зламати, а то, надто вже вони високі. Але, поки що, у мене виходить все чудово. Напевно, вправність і довгі роки тренувань із правильного приземлення. А ще добре, щоб тебе не помітили, інакше нікуди не сховаєшся від довгих годин дорослих моралей про те, як це погано і недобре, особливо для майбутньої леді.

Коротше кажучи, просиджую я тут практично весь свій вільний час. Одразу після занять, я прямую до садочка, в той час, коли мої ровесники збираються купками і йдуть до найближчої модної кав'ярні, аби посміятися з чергового тупого жарту найвродливішого хлопця школи, або ж промити кістки тим, хто їм не догодив. До останнього, напевно, входить і моя персона. Зі мною мало хто спілкується, але я не маю права звинувачувати будь-кого і жаліти себе. Це тільки моя вина, що я самотня і обділена увагою людей. Я намагаюся залишатися в темряві, ніж бути в центрі Всесвіту. Мене лякає велика кількість суспільства, яке ще й хоче чути від мене те, що було б гідно їхньої уваги. Я не можу і не вмію спілкуватися з дівчатами свого віку, а вони зі мною. Я не маю бажання подобатися хлопцям, а в них немає бажання витрачати свій час на таку, як я. У мене безліч причин ненавидіти людство і цей світ, але це не так. Мені, просто, все одно на обидві сторони. Мені байдуже на їхні проблеми, почуття та емоції. А на життя мені взагалі наплювати. Хоча, гумор у тому, що, нічого поганого я проти життя теж не маю. Тобто, я не хочу покінчити його самогубством. Я не ріжу собі зап'ястя лезом, сидячи на тротуарі в чорно-рожевих тонах одягу, і не розмальовую стіни написами на кшталт - "Життя біль!". Я, просто, живу у своєму світі, просто, на цій землі. Мені тут комфортно. Мені комфортно в моєму саду. Цей занедбаний сад - уявна проекція мого внутрішнього світу, в якому я одна наодинці з моїми дорогоцінними думками. Мені добре, бо самотньо, а самотньо, бо так хочу.

Можливо, вам буде цікаво почути, який вигляд має сад? Для мене це дивовижне місце, але, якщо дивитися на нього очима нормальної, розсудливої людини, то це просте звалище, зарості, порожнеча, що займає дуже багато простору. На превеликий жаль, люди бачать тільки зовнішній вигляд цього саду і зовсім не бажають пізнати його внутрішню частину. Я її бачу. Особливо, вона проявляється і чітко видна, якщо зайти в саму його глибину. Перед тобою розкривається невеликого розміру озеро, в якому завжди плавають листочки дерев, що ростуть над ним, мовчазна галявина, засаджена густою травою, і самотня верба, гілки якої акуратно спадають прямо над озером. Я помітила це дерево в той перший раз знайомства з садом. Мене розривала зсередини глибока цікавість дізнатися, що ж знаходиться за цими величезними воротами. Яку історію зберігає в собі це місце? І одного разу, я зважилася дізнатися правду, втікши вночі з дому, одягнувшись так, нібито вирушала в турпохід. Я настільки горіла бажанням опинитися на його території, що перелізти через високі, ковані ворота, не склало великих труднощів. Озирнувшись на всі боки, мене, начебто, магнітом тягнуло йти в правий бік, і нікуди більше. Ось так я і зустрілася з вербою. Це дерево нагадало мені себе - самотнє, що росте віддалік від усіх інших, зрідка омиваючи свої кінчики в прохолодній воді ставка. Напевно, це єдиний його друг, з яким воно мовчки проводить свої, так би мовити - "вічні" дні. Ну, і ще є я, тільки, на жаль, на відміну від озера, я не можу перебувати тут стільки, скільки сама того побажаю. Це найбільша проблема людей - робити те, що скажуть інші, постійно зобов'язуючи тебе на щось. Я дуже заздрю своїм "друзям" - своєму дереву, своєму озеру, бо ж вони можуть самі вирішувати, що і як вони мають робити, втім, їхній вибір не дуже-то великий, але, все ж таки. А мені доводиться виконувати то забаганки батьків, то домашні завдання вчителів і від обох сторін слухати вічні моралізаторства. До речі, я не скаржуся. Я розумію, що їм же треба чимось займатися! А хто, якщо не ми, маємо "допомагати" їм у цьому, погодьтеся?

Як же, іноді, хочеться просто бути вільною - від людей, від батьків, близьких, але вони, чомусь завжди шикуються в чергу для того, щоб тобі допомогти, хоча, їх ніхто про це не просить. Та коли і справді тобі потрібна підтримка від будь-кого з них, на подив, усі миттю розчиняються у своїх справах і тільки, нерозумно дивлячись, посміхаються, нібито, промовляючи мою улюблену фразу - "Нічого, ти сильна, зігрієшся сама". Коротше, складно жити, а ще складніше навчитися радіти в цьому житті. Аж надто багато брехні, зрад і лукавства на цій планеті, тому, я вважаю, що самотність, верба та озеро в моєму саду - саме те, що треба, щоб, якомога довше прожити, не знаючи й не відчуваючи на собі перераховане вище.

Сьогодні, відносно, гарний і теплий день. Люблю ту пору, коли вже не холодно, але й не спекотно. Я, як завжди, сиджу біля озера, підперши своєю спиною дерево і, підібгавши під себе ноги, дивлюся на опале листя, що пливе вдалину. Нас швидше, ніж зазвичай, звільнили від занять, тож, на щастя, у мене з'явилася ціла пара годин у запасі для того, щоб добряче, вкотре, поміркувати про те, де ж зберігається той прекрасний сенс життя і як його варто розуміти. Роздумуючи про щось, я люблю слухати музику. Я до остраху, дуже емоційно-сприйнятлива людина. Це найгірша моя риса з усіх інших, теж не менш гірших. Я настільки вмію, або можу, вникнути в мелодію, в те, що слухаю, що легко можу заплакати, засміятися, або ж завантажити себе переживаннями на повну котушку. Всі мої пісні в плейлисті пов'язані з якоюсь певною ситуацією, або ж моментами в житті. Слухаючи ту чи іншу пісню, я ніби повертаюся знову і знову в ті події і переживаю їх заново, іноді з новою, сильнішою або слабшою емоцією. Мені кажуть, що я людина з порушеною психікою, що я симулянт. Мої знайомі в школі дивуються і завжди запитують, як це так - піддаватися впливу під простий набір звуків? Ось, слухаєш музику - слухай, але, не треба робити з цього показове, зворушливе кіно і змінюватися в обличчі з кожною новою композицією, що грає в навушниках! Я тільки посміхаюся у відповідь, або просто роблю музику голосніше, продовжуючи посміхатися настільки широко, наскільки можна для того, щоб вони зрозуміли мою байдужість до їхньої думки.