1.2 Султанові задуми: похід на серце Січі

У глибокій темряві султанського палацу вогні свічок відбивалися в його холодних очах, що палали ненавистю до козаків. За великим столом, заваленим мапами та планами, він обмірковував свої амбіції. Серце його билося в ритмі війни, адже він усвідомлював, що цей похід стане вирішальним моментом у його боротьбі за владу. Згадуючи всі образи, завдані йому козаками, султан прийняв рішення покласти край їхній свободі.

«Вони вважають себе непереможними», — промовив він до радників, які оточували його. «Але я доведу їм, що їхня гордість призведе до загибелі. Армія з 11 тисяч яничарів і 40 тисяч татар готова до бою. Це буде не просто напад; це буде нищівний удар, який знищить їх раз і назавжди». Його голос лунав, як грім перед бурею, заповнюючи кімнату напругою.

3

Султан вірив, що цей момент стане початком нової ери, де він зможе підкорити не лише козаків, а й усю територію, що колись належала його предкам. У його уяві малювалися картини перемоги, де він, сидячи на троні, спостерігає за покірними козаками, які кланяються перед ним. Ця думка давала йому сили, але водночас викликала глибокий страх — страх перед невідомістю, яка чекала попереду.

Поки султан планував свій напад, в Січі панувала атмосфера тривоги. Козаки, зібравшись у куренях, обговорювали чутки про можливий напад. Вони відчували, як страх проникає в їхні серця, але водночас відчували і дух братерства. «Ми повинні бути готові до всього», — говорив один з козаків, поглядаючи на своїх побратимів. «Наша свобода залежить від нас самих». Ці слова резонирували в душах козаків, підкреслюючи їхню рішучість боротися до останнього.

У той час, як султан продумував стратегію, його ненависть до козаків ставала все більш руйнівною. Він вважав їх символом непокори, і ця ненависть перетворилася на рушійну силу для підготовки армії. «Цей напад стане уроком для всіх, хто намагається кинути виклик моїй владі», — думав він, спостерігаючи за військовими навчаннями своїх яничарів. Кожен з них був навчений безжальності, готовий виконати накази свого султана без жодних сумнівів.

Але навіть у найтемніші часи, коли здавалося, що перемога султана неминуча, козаки не втрачали надії. Вони знали, що їхня сила полягає в єдності, і це давало їм змогу протистояти будь-якій загрозі. «Ми не можемо дозволити, щоб страх зламав нас», — говорив Іван Сірко, їхній отаман, під час однієї з нарад. «Кожен з нас готовий боротися за свою землю, за свою гідність». Його слова надихали козаків, запалюючи в їхніх серцях вогонь боротьби.

Тим часом султан, готуючи свій напад, не міг уявити, з якою відвагою стикнуться його яничари. Він вірив, що чисельна перевага забезпечить йому перемогу, але не враховував, що козаки готові боротися до останнього подиху. Цей контраст між його амбіціями та відвагою козаків підкреслював напруженість ситуації. Кожен день, що минав, наближав їх до неминучої битви, і обидві сторони відчували, що на кону стоїть не лише їхнє життя, а й майбутнє їхніх народів.

4

Султан, наповнений впевненістю, що його план спрацює, вирішив, що настав час дати наказ. «Сьогодні ми розпочнемо похід на серце Січі», — оголосив він, і його слова пронеслися через армію, як електричний струм. У той же час, в Січі, козаки готувалися до того, що могло стати їхньою останньою битвою. Відчуття неминучості нависло над ними, але в їхніх серцях жила рішучість боротися до останнього, захищаючи свою свободу і гідність.