Розділ 9. Семен Чумаков КАПІТУЛЯЦІЯ

«Власне, все, – спустошено розмірковував Шимун, дивуючись зі свого спокою. – Зараз вони пройдуться фарватером і відшукають піну під сіткою. Хоч би які претензії мені висунули, прощавай, космосе, прощавай, фінансовий олімпе, прощайте, роки титанічної праці. Мрії довести Натці, що вона помилилась, назвавши мене невдахою, валяться під натиском адміна, котрому до моєї долі немає жодного діла. Він пре вперед, мов снігоприбиральна машина. Мов асфальтоукладальник. Безжально, невблаганно, невідворотно. А Натка знову має рацію. Всі мої досягнення – лише зручний трамплін для успіхів когось іншого… Що мені снило́ся, усе збуло́ся, тільки не мені – іншому... Моє геройство – і те невдале, бо безпрограшна гра: перемога чи смерть, бездарно програна – не розбагатів, вижив і втратив дружину...»

– Агов, водію! – сміється Олена. – Ти часом не заснув?

– А тобі неодмінно треба повертатись до Одеси? – запитав Шимун. – Давай зганяємо до Європи?

– Заманливо!

«Які в неї чудові очі, а ось усмішка втомлена. Вимучена в неї усмішка. Виморочна. Який же негідник її скривдив? Хіба ж можна кривдити таких дівчат?.. Стоп! Але ж той хлопець, який зруйнував моє життя, цілком міг думати так само! Дивитися Натці в очі й бачити її кривди... Чому ми так легко співчуваємо чужим жінкам, а до своїх байдужі?»

– І який буде маршрут? – термосила Олена.

– Піднімемося Дунаєм до Відня, звідти нічним експресом у Мілан... А можемо не виходити, просто до Атлантики доїдемо. Я колись у Фаро з аквалангом занурювався, казкові місця! Попірнаємо!

– Ти з аквалангом умієш? Ні, справді? Направду пірнав?

– Так, трішки…

– Ну ти даєш!

– Беру я теж незле...

Він не встиг договорити, вона обернулась до салону й радісно повідомила:

– У мене відпустка! Тиждень. Я попереджала! Хлопчики, я їду до Португалії!

Вона заплескала в долоні.

Позаду Шимуна запала лячна тиша. Він утягнув голову в плечі. Гадки не мав, як зустрінуть пасажири її повідомлення.

«Прощавай, чайові!»

– Я так розумію, що мова про нашого славного водія, – неприязно прозвучав сухий, безбарвний голос. – А чи можна поцікавитись, хто нас повезе назад?

Шимун обережно видихнув: «І нічого страшного. Доречне питання. І справедливе питання».

– Назад вас одвезе інший водій на цій самій машині, – не обертаючись, сказав він. – Якщо потрібно, ми з ним обміняємося сорочками. Ви навіть не помітите заміни.

Смішки та оплески меркли на тлі захопленого цілунку Олени. «Наразі в щоку, – розмірковував Шимун. – Але ж іще не вечір… Вечір! Мені ж спати – й у море... Ні. Це вже з минулого життя. Тепер буде океан. Тепер я не плаватиму, а купатимусь... І жодних занурень – тільки пірнати! Й насолоджуватись товариством найпрекраснішої жінки на світі!»

– Винаймемо бунгало неподалік од пляжу, – сказав він. – Рибою я не просто забезпечу – завалю. Що не з’їмо, продаватимемо таким самим дикунам-туристам, як самі. На виторг – житимемо. І не з порожніми кишенями повернемось, от побачиш!

– Смішний ти, – щасливо заявила Олена. – У нас достатньо грошей, любий, щоб ти займався риболовлею тільки для своєї втіхи.

– Головна втіха – це довести жінці свою спроможність.

– Мені нічого доводити не треба, – сказала Олена. – Досить знати, що коханий поруч.

Звучало зрозуміло, але незвично. «Що значить – не треба нічого доводити? – здивувався Шимун. – А як же дракони?» Він заглянув їй у вічі й побачив там Вічність. Думки змішались і переплутались.

– Ти не розумієш, Натко. Свобода – це окупність життя… – він затнувся, усвідомивши невибачну помилку.

«Я сказав «Натко»? – панічно думав Шимун. – Я так сказав? Уголос?»

– Не переймайся, любий, – погладила його по руці Олена. – Якщо востаннє ти обговорював побутові проблеми з Наткою, то не дивно, що назвав її ім’я. Нічого страшного…

Шимун пригнічено мовчав. «Помилки неминучі, – думав він. – Але ж не такі. І не так скоро».

– Ти ж пробачив їй? – наполягала Олена. – Пробачив хлопцеві, до якого вона пішла...

– Хлопець тут зовсім ні до чого, – не посміхнувся – вишкірився Шимун. – Йому нема що пробачати. На його місці я вчинив би так само. Дурниці! На його місці я й учинив так само, тільки сім років тому. Якщо жінка заохочує, який здоровий чоловік відмовиться? І з якого дива відмовляти жінці?

– А мені приємно, що ти не злишся…

– Злюсь? Я вдячний йому! Розкрив гнійник. Якби не він, гнило б ще хтозна скільки…

– І на неї не злишся. Правильно?

– І на неї не злюсь, – зітхнув Шимун. – Якщо почала шукати іншого чоловіка, це мій недоробок. Десь напартачив, підвів. Не справдив очікувань. Усе, що сталося – цілком і повністю моя провина. Погано старався. Мало приділяв уваги.

– Якось дивно ти міркуєш, – зовсім іншим тоном сказала Олена. – Всі навколо янголи, один ти в усьому винен. Так, чи що?

– Винен той, кому потрібніше. Якщо зрештою з’ясувалося, що мені моя дружина була потрібніша, ніж я їй, то винен у розриві саме я, бо недодивився, не вберіг…