Розділ 8. Ольга Бодек ПО ГАРЯЧОМУ СЛІДУ

– Зроблено, Шефе! – самовдоволений голос Дімона сочився хвастощами. – Направду чотири роки. В ту саму точку Одеської затоки... Найпевніше, в нього там маяк. Вертоліт уже на місці. Можу скинути на загальну пошту кілька десятків фото з космосу.

– Не треба. Спускай водолазів. Нехай оглянуть ґрунт. Піну та вісон не чіпати. Детальне відео, але ні до чого не торкатись. Якщо знайдуть маяк – оминути. Напевне передбачена сигналізація. Що з форумами? Вподобання? Друзі? Інтереси?

– Тільки космічна тематика, – відповів Серж. – Спочатку гадав – примха, проте що більше копав, то жаркіше ставало. Хлопець готує комусь угоду купівлі-продажу стартового майданчика на Зміїному. З усім обладнанням: заправка, ангар, бункер із пультом керування.

– Це ж десятки мільярдів гривень! – насупилась Ольга. – І хіба космодром – не власність держави?

– У тому й річ. Через два роки спливає експлуатаційний термін одного з майданчиків. Апгрейд влетить у копійчину, а бюджет і так тріщить од будівництва місячної бази для постачання реголіту. Адміни космічної галузі готують аукціон: вигідніше продати, ніж відновлювати.

– Коли це стало відомо?

– П’ять років тому. Все сходиться, Шефе. Тепер ми знаємо, навіщо гроші. Зараз я займаюсь пошуками, з ким він хоче пристати до спілки.

– Відставити, – рішуче відмахнулась Ольга. – Спартанець ні з ким не ділитиметься. Якщо ми правильно оцінюємо його статки, в нього на дні достатньо грошей, щоби купити злітно-посадковий комплекс разом із ЦУПом самотужки.

– Шефе! – підняв руку Дімон, прислухаючись до гарнітури у вусі. – Водолази повідомляють, що на ґрунті нічого нема. Лише мідії, актинії, багато червоної водорості... Сполохали зграю двометрових тунців... Ні, пін не бачать.

Ольга замислилась. Вона довіряла своїй інтуїції. Знала, що не помиляється. Отже, просто існують додаткові, наразі невідомі умови завдання.

– Як там погода?

– У межах...

– Нехай посидять на воді. За п’ять хвилин скажу, що робити далі.

Насправді вона не була певна, що п’яти хвилин вистачить, щоби зрозуміти, де слід підправити розрахунки.

– Хімпоглинач?

– Кепсько. Наразі оброблено лише дві сотні підприємств, які займаються вапном.

– Транспортні балони він теж автобусом возить?

– Балон. Один транспортний балон для повітря та посудина Дьюара для кисню.

– То він рідкий кисень купує? Скасовуй запит щодо ХПВ. Вуглекислий газ він виморожує, а не поглинає, – Ольга плеснула в долоні, відчуваючи, що повернулась на слід. – Спартанець не використовує ХПВ!

– Але це означає, що ресурс його життєзабезпечення набагато вищий? – несміливо припустив Дімон.

– Правильно. Повернімось до супутникової зйомки. Чи можна з’ясувати швидкість, з якою рухався його пліт?

– Вже з’ясував, Шефе. Три вузли.

– А тепер уявіть, що біля маяка він знімає силову установку та продовжує рух під водою. З тими ж трьома вузлами: опір води більший, але й маса менша. Не зносить хвилею, і не дається взнаки вітрильність. Витрата повітря, як дилуента, мізерна, кисню в нього уп’ятеро більше, ніж передбачалось, а вуглекислий газ переходить у тверде тіло... Його ресурсу достатньо, щоб десять годин сидіти під водою!

– Може, все-таки контрабанда? – припустив Серж. – Із таким ресурсом за ніч можна зганяти в Румунію і назад.

– Із таким життєзабезпеченням простіше не двічі на добу виходити в море, – підтримав товариша Дімон, – а на цілу ніч: з вечора до ранку... Але навіщо йому стільки часу? Куди він пливе?

– Ану збільште масштаб, – розпорядилась Ольга. – Що тут поряд із ним?

– Лише фарватер! – трохи розчаровано сказав Серж. – Але він занурюється через кілометр за ним…

– Як ти правильно зауважив пів години тому, Спартанець це робить виключно для відвертання очей, – поплескала підлеглого по плечу Ольга. – Йому потрібно, щоб із супутника бачили проблисковий ліхтар плота, а сам повертається назад. І якщо швидкість буде колишньою, то за годину він добереться до фарватеру, ось сюди, – Ольга провела навколо цятки плота дугу, яка у двох місцях перетнула фарватер, – і колонія піни десь на цьому відрізку... – вона замалювала жирним відтинок фарватеру між точками його перетину з дугою. – Сюди ми й відправимо вертоліт...

– Може, пошерстити шпиталі та клініки? – запропонував Дімон. – Десять годин на глибині тридцять метрів щодня…

– Декомпресійна хвороба забезпечена, – підтакнув Серж. – Ураження тканин накопичується. Спартанець напевне користувався барокамерою, інакше давно б помер. Легко вирахуємо його куратора-медика.

– Молодці, стажисти, – з почуттям сказала Ольга. – Тільки не треба. І не тому, що барокамери – в кожній поліклініці, замучишся шукати. А тому, що це надлишкова інформація. Спартанцеві лишається тільки одне занурення. Пережив без нас ці роки, ще одну ніч якось протримається.