Розділ 7. Семен Чумаков НОВЕ ЖИТТЯ

– Я вам приготувала чай та бутерброди. Поїжте...

Олена спритно відкинула з торпеди столик і поставила на нього тацю з чашкою гарячого чаю і тонкими скибками житнього хліба з густими розсипами чорної ікри на білому вершковому маслі.

– Ікру на Привозі брали? Дуже смачна. Електронку продавця не підкажете?

– Це не одеська, – відкашлявшись, сказав Шимун. – Із Саврані.

Він був приголомшений, що хтось про нього подбав. Сама концепція турботи про нього, як про людину, котра може чогось хотіти, здалась дикою і в чомусь навіть блюзнірською… мов зазіхання на життєвий простір.

Шимун покосився на огорнену парою чашку з жовтою скибочкою лимона, що виглядала з темного варива, і запитав:

– Навіщо ви це зробили?

– Чай? Чи бутерброди?

– І те й те. Навіщо ви принесли мені їжу?

– Щоб ви поїли, – здивовано відповіла Олена. – Навіщо ще приносять їжу? Якщо не хочете, я віднесу назад.

«Неправильно сформулював питання, – зрозумів Шимун. – Запитаю інакше...»

– Чому ви принесли мені їжу? За якими ознаками ви зрозуміли, що я потребую вашої турботи?

Йому здавалося, що питання повисли небезпечно близько до грубості. Він би не здивувався, якби Олена обернулась і пішла. Разом із тацею. Проте вона лишилася. Залізла з ногами в крісло і дружелюбно сказала:

– Пропоную угоду. Ви їсте, а я відповім на ваше запитання.

Шимун згадав, що, крім сніданку в морі, зранку нічого їв. «Якого біса? – спитав він себе, простягаючи руку за бутербродом. – Хай говорить».

– Я знаю, що у вас розбите серце, – сказала Олена. – У вас пригнічений погляд, і такий вигляд, ніби ви постійно до чогось прислухаєтесь.

Шимун, намагаючись не впустити на штани рухливі, мов ртуть, ікринки, дожував бутерброд, зробив добрячий ковток чаю і потягнувся за наступною скибкою хліба.

– Продовжуйте.

– Ви мені подобаєтесь. І я подумала, що принести їжу буде найкращим способом прихилити вас до себе та приємної розмови. Що скажете?

Шимун витер губи хустинкою і кивнув:

– Усе правильно. Прислухаюсь, і бутерброди з чаєм направду непоганий спосіб познайомитись. Ось тільки про серце... коли ви читаєте про розбиті серця, Олено, не вірте. В таких випадках відчуття, ніби тебе розрізали навпіл. Ніколи й ні з ким так не робіть.

– Давно?

Шимун поводив язиком по яснах, вивуджуючи зерна ікри, й похитав головою: «Одного разу це мусило статись. Чому так скоро? Скажи спасибі й не став дурних запитань».

– Два місяці. Два місяці тому.

– Потерпіть. Час лікує...

– Дурниці! Краще б вона мене вбила!

Здається, він сказав це надто голосно, – монотонне бубоніння голосів у салоні стихло. Наступні слова звучали, може, й нерівно, але тихо:

– Коли від тебе йде головна людина твого життя, спочатку здається, що вона просто в іншій кімнаті. Я гадав, відчиню двері й побачу, як вона займається звичайними справами. А потім зрозумів, що дверей нема. І кімнати нема. Всього світу нема. Нічого нема. Світ треба вигадувати наново.

– Вам просто потрібно на когось зіпертися.

– Це пропозиція?

– Так, – просто сказала вона. – Так, Семене, це пропозиція.

Декілька хвилин вони мовчали. Шимун із перебільшеною увагою дивився на дорогу, хоча жодної потреби в цьому не було: круїз-контроль відстежував не лише швидкість та положення щодо дорожньої розмітки, а й усі об’єкти, здатні завадити рухові.

«Господи? – подумки покликав Шимун. – Навіщо все й одразу? Венера з Марсом, і Місяць із Юпітером. Як же я не зрозумів твої прості натяки? Дві жінки грають мною в пінг-понг. Одна хоче вбити, та, котра з Марсом. Друга – любити, котра з Юпітером. І під наглядом Сатурна: збитки та втрати…»

Він обернувся й пильно глянув на неї.

– Так, ми знайомі, – кивнула вона, не відводячи очей. – На сайті знайомств я – анонім без фото з ніком Білосніжка.

«Звісно, Білосніжка, – глипнувши на її біле, з жовтим полиском волосся, подумав Шимун. – Хто ж іще?»

Він перевів подих. «Не так уже все й страшно. Вродлива, чортиця. Дбайлива. Вміє робити чай і бутерброди... До біса перли. До біса космос. Прощавай, чорна коридо! Не доведеться більше повзати в чорнильній темряві, де Всесвіт утиснутий у плямку світла глибоководного ліхтаря… Я заслужив кілька років щастя. А коли й ця мене покине, черпатиму снагу в спогадах, як мені було з нею добре».

– Здається, ми домовлялися про зустріч післязавтра?

– Ага. А завтра ти скажеш, що зайнятий, а післязавтра переведеш мене в ігнор?

«Мої штучки, – про себе погодився Шимун. – Але їй це звідки відомо? І як вона мене знайшла?»

– Ти зі мною так уже вчинив двічі, – глузливо сказала Олена. – Проте наслідив у Мережі добряче, я відшукала тебе в реалі за два дні.

– Читаєш мої думки?