Розділ 5. Семен Чумаков ГРА НА ДВОХ ДОШКАХ

Він почувався отруєним. Гіркий трунок сковував серце. У грудях було холодно. Тоскне відчуття порожнього шлунка виводило з рівноваги.

«Вона зацікавилась вісоном! – приречено розмірковував Шимун. – І сирець за холодильником відшукала... А я бо вважав себе схибленим на прибиранні. Через чверть години вона знатиме, що має в руках. Додасть два і два та зрозуміє, що взяла «велику рибу».

В жінки, яка командувала хлопцями, було чорне волосся, гострі холодні очі та вузьке зле підборіддя. Невисока, але міцна. Коротка стрижка і стягнуті шкірою вилиці робили її схожою на приборкувачку тигрів. Таку важко уявити усміхненою чи в танці.

«Ненавиджу цирк! – думав Шимун, не забуваючи стежити за дорогою. – Блискуча бутафорія, пародія на життя. Планети вранці обіцяли лихо, а я не зрозумів попередження. Ще трохи, і позаздрю луфареві, котрий, либонь, уже шкварчить на пательні чи булькає в казані, насичуючи юшку білковим азотом...»

Душила злість. Світ валився порцеляновою вазою на кахельну підлогу. Закортіло негайно зняти окуляри й викинути їх у вікно, – дивитись, як загортають в асфальт, було боляче.

– Ви самі міняли дизель на електродвигун?

– Га? – він не одразу збагнув, що настирлива блондинка знову сидить поруч і намагається втягнути його в бесіду.

«Боже мій! Чого вона приколупалась? Як хоч її звуть? Вона ж бо начебто назвалась... Ну й ну! Віршами почав думати. Взагалі капець!»

– Я щойно глянула в Інтернеті, машинці вашій сорок років. Уся лінійка випускалась із дизельним двигуном.

– На СТО міняли, – вимучено прорипів Шимун, дивуючись зі свого голосу. – Як тільки міськрада заборонила рух вихлопного транспорту, одразу перейшов на електрику.

– Вам зле? – співчутливо запитала білявка («Олена, – згадав Шимун. – Її звуть Олена!»). – У вас спітніле обличчя...

Він ледве одірвав праву руку від керма і витер чоло. Долоня стала вогкою.

«Треба ж, за комір ніби цебер холодної води линули, а пика палає!» Потягнувся до кишені, дістав хустинку і спробував витерти обличчя. Окуляри зірвалися з перенісся і з глухим стукотом упали на підлогу.

– Трясця!

Олена зісковзнула з крісла й підняла окуляри.

«Спритна, – підмітив про себе Шимун. – І гінка…»

– Ви дивитесь кіно? – несхвально зауважила вона. – Про що фільм?

– Жахлик, – довірливо прошепотів Шимун, ховаючи окуляри в пенал. – Бачите, навіть жаром обсипало. Тільки нікому не кажіть.

– А це безпечно – везти пасажирів та дивитись фільми? – так само пошепки запитала Олена.

– Якщо пасажири поскаржаться в агентство, то більшої небезпеки водієві не вигадаєш. Ну, а якщо перестануть ставити запитання та повернуться до салону, то жертви виключені.

– Скаржитись не привчені, – гордо повідомила Олена. – Переробка дорого обійшлась?

«Вона не піде, – зненацька зрозумів Шимун. – І не з компанії адмінів, котрі зараз на Дальницькій шмонають мій гараж. Інакше вже дзвонила б попередити своїх, що я їх бачу й чую...»

– Переробка? – перепитав він. – Ну, точно не дорожче за покупку навіть сильно вживаного електромобіля.

– Взяли б кредит у банку. На транспорт і житло нульова ставка, розрахувалися б потихеньку.

– Ні, – похитав головою Шимун. – Туга й нудьга. Купити за сто тисяч автобус, а потім п’ять років відбивати його вартість – великого розуму не треба. Мені до душі вкласти у проєкт десять тисяч і за рік їздити на своєму.

– Схоже, ви пишаєтесь собою.

– Дня не можу прожити, щоби мною хоч хтось не попишався!

Вона заразливо розсміялась, і Шимун теж усміхнувся, хоча свій жарт вважав пласким і несмішним. Зате разом з усмішкою повернувся добрий гумор і бадьорий настрій.

Сонце, дружна зелень на полях, індикатори заряду ледь відповзли од максимумів, поряд вродлива жінка. Якого біса він панікує? «Чорнява відьма тиснула на психіку, – вирішив Шимун. – Поки спостерігав за нею, мало не обробився...»

Він погладив шворку, зашморгнуту на поруччі дверей водія.

– А це що за фенечка? – негайно зреагувала на його рух Олена.

– Це не фенечка, – ображено заперечив Шимун. – Це шкертик.

Вона знизала плечима:

– Це, звісно, змінює справу. Ну нехай шкертик. Навіщо?

– Нагадування, що з будь-якої ситуації завжди є системний вихід.

– Вихід у шворці?

– У зашморгу, – поправив Шимун. – На шворці можна повіситись.

Вона навіть одсахнулась:

– І для цього ви повісили поруч із собою шворку?

– А що таке? Заспокоює.

– Ви вбачаєте у своїх словах якийсь сенс?

Настала його черга здивуватись:

– У якому сенсі «якийсь»? Свобода – це головний та єдиний сенс людини.

– До чого тут свобода?

Шимун навіть похитав головою, жалкуючи про людське невігластво у таких важливих питаннях.