Розділ 4. Ольга Бодек ЛІГВО БРАКОНЬЄРА

Дімон потягнувся до статуетки Фенікса.

– Не чіпати! – трохи різкіше, ніж потрібно, прикрикнула на нього Ольга.

Дімон наказ виконав, але тягнутись не перестав, лише повернув голову й запитливо глянув на Ольгу.

– Це може мати якийсь ритуальний сенс. Вважається, що подібні надібки втрачають силу, якщо їх чіпають чужі руки.

– Але ж ми в рукавичках? – ображено зауважив Дімон, відсуваючись од статуетки.

– І в це не віримо! – весело нагадав Серж.

– Зараз важливо – у що вірить володар талісману. А тепер увага! – Ольга плеснула в долоні. – Вважатимемо попередній огляд закінченим. Які враження?

– Житло підпільного мільйонера Корейка, – негайно озвався Серж. Останнім часом йому здавалось дуже важливим хоч трохи, але випередити Дімона.

Ольга запитливо звела брови.

Серж процитував:

– «Щоб ніхто не розгадав його другого й головного життя, він провадив жебраче існування... холодні яйця не круто, замість чаю – окріп із цукром уприкуску...»

– Непогано, – Ольга схвально хитнула головою. – Молодець, стажисте, схоже. Холодильник?

– Спартанська стриманість, як і все, що бачимо, – доповів Серж. – Схильність до здорової їжі, проте повний ігнор її смакових якостей. Жодних делікатесів чи звичного для бурлаків спиртного.

Ольга ще раз обвела поглядом ангар: цементна долівка, полірований, але не ламінований черепашник, схили даху з гофрованої нержавіючої сталі.

– Спартанська стриманість? – вона похитала головою. – Радше бідність. Але, як прізвисько, незле. Хай наразі буде Спартанцем. Навіщо звикати до імені? Може, й нема за ним нічого. У що легко повірити, бачачи цю вбогість.

Вона осудливо подивилась на ліжко-перекидень: з одного боку – канапа, з другого – стіл. Поруч – стілець, холодильник, інфра-жарівниця та УВЧ-пічка. Пральна машина, сушарка, автопраска. Вмивальник, рушник... Пластиковий одноразовий посуд... Зазирнула у відро для сміття: чисто, видно, вранці викинув...

– Удосвіта виніс, – сказав Дімон. – Точніше – вночі, коли виїжджав до моря.

– До моря... – задумливо повторила Ольга. – Де ж його спорядження? Гідрокостюм, ласти, маска? Якщо він працює у ребризері – де запаси хімпоглинача, транспортні балони з киснем та повітрям? Ця вбогість зовсім не в’яжеться з образом роботящого браконьєра. Ми не помилились адресою?

Замість відповіді Серж обмахнув пензликом сканера ручку вхідних дверей. Робот зняв відбитки й одразу знайшов у базі даних їхнього власника. На планшеті адміна вималювалось обличчя Чумакова.

– Диво-машина взагалі ні в тин, ні в ворота, – несміливо мовив Дімон. – Незрозуміло, як він її сюди затяг.

Ольга повернулась до «диво-машини», що стояла посеред ангару.

– Це ткацький верстат, – сказала вона. – Навіщо браконьєрові ткацький верстат? Для нормального лежбища місця не знайшлось, а цього монстра поставив посередині...

– Він міг затягти цю штуку через дах, – відповів Серж.

Вони утрьох звели голови. Пірамідальний дах під невеликим кутом спускався до галереї, крізь вікна якої вільно вливалося сонце. Крізь скло північного боку добре проглядались обрідні хмари.

«Влітку тут, мабуть, спекотно, – подумала Ольга. – А взимку холодно. Ні кондиціонера, ні калорифера...»

– Більше схоже на студію художника, ніж на барліг дикого дайвера.

– Важливе повідомлення, Шефе, – підняв руку Дімон. – Від Костика, техпідтримка. Перемикаю...

В навушнику почувся голос Костянтина:

– В ангарі працює передавач. Судячи з характеру сигналу, ви в когось на екрані, Шефе.

– Можеш щось зробити?

– Притлумити годі, «вб’ємо» половину електроніки Молдаванки. Вимкнути живлення марно, напевне передавач на акумуляторі. Можна спробувати відшукати, але тоді доведеться валити стіни.

– Дякую, зрозуміла, – тихо сказала Ольга, прикриваючи долонею губи. – Зовнішню охорону заспокоїли?

– Так. Патрульні дуже невдоволені, проте обіцяли притримати рапорт на добу. Ми ризикуємо. І, мабуть, ведеться запис...

Вона не стала слухати, вимкнула... і розсміялася. Про безхатьків, які захоплюються водолазною справою та влаштовують зі свого гаража веб-студію, їй чути не випадало. «А вільний час він присвячує вивченню ткацької справи. Ось які безхатьки живуть у нашому сонячному місті...»

– Що він сказав? – поцікавився Дімон.

– Анекдот, – невимушено відповіла Ольга. – Щось новеньке, ніколи такого не чула.

– А таке ви бачили? – запитав Серж, простягаючи скатертину, що полискувала золотом. – На столі лежала складена. Я здивувався, що складок нема.

Ольга взяла плахту і вразилася з її невагомості. Здавалось, на долоні лежало цупке золоте павутиння.

Ольга обережно посмикала тканину, перевіряючи на міцність, потроїла зусилля, а потім і зовсім приклалась на повну силу: ні, «павутина» виявилась напрочуд міцною на розрив.