Розділ 1. Семен Чумаков ПАРАД ПЛАНЕТ

Небо на всі заставки мінилося рожевим, коли Шимун, відчайдушно працюючи ластами, звівся над хвилями. Луфар невдоволено шарпнувся, і плотик роздивитись не вдалося.

– Щоб тебе! – пробурмотів Шимун у респіратор маски.

Довелося вмикати GPS і придивлятися до екрану, що на непевній хвилі й через залите водою скло було непросто. Лише за хвилину зорієнтувався і малим ходом, тримаючись за рятівне поруччя торпеди, рушив за взятим пеленгом. Незабаром з’явився проблисковий маячок, але Шимун, звичний до чіткого розпорядку, не поспішав переводити подих.

Підпливши до плотика, насамперед закинув у нього гавайку, рукавички та пояс із важками. Затим прив’язався до плота сам, закляпнув на леєрі карабін із комизливою здобиччю й зафіксував у гнізді торпеду.

Тільки після цього перейшов на дихання в атмосфері, закрутив вентиль балона і зняв маску.

Декілька хвилин жадібно дихав ранковим морем, прислухаючись до відчуттів.

«Пронесло, – без запалу подумав Шимун. – Схоже, знову вмирати не сьогодні...»

До фінішу залишалися довгі два роки й пів тисячі занурень. Позаду було більше. Він пройшов дві третини шляху й не хотів іти далі.

«Позаяк безглуздо, – сказав він собі. – За жінку можна ризикувати життям. За гроші – ні».

Глипнув на годинник: третя п’ятдесят. Відкрутив маску од системи і старанно прив’язав її до вантажного паса, що жужмом згорнувся на палубі.

Зняв шолом гідрика і залюбки вмився, куштуючи солону воду. Потроху приходив до тями. Глибина відпускала важко, неохоче. З кожним днем Шимун дедалі більше її боявся, і тільки впертість переважувала страхи й побоювання. Впертість навпіл зі звичкою. Це не жарт – чотири роки! Чи надовго його вистачить, Шимун не знав. А скільки море терпітиме його витівки, не знав тим більше. Зараз головним було те, що він знову живий: нічні дайвінг-соло – це мільйон можливостей не повернутись, і лише одна дорога на поверхню, до життя. І проспектом цю дорогу не назвеш…

Відстебнувши брас, Шимун, обдираючи вуха, зняв із шиї дихальний мішок із девайсом та долучив життєзабезпечувач до важків та маски. Плотик помітно просів, зате плавцеві стало легко та привільно. Напився досхочу березового соку і навіть застогнав од насолоди, вп’явшись по самі ясна в бутерброд із шинкою та сиром. Закусивши помідором, закінчив сніданок, але вирушати до берега не квапився.

Ворухнувши ластами, відплив на всю довжину линви, розвернувся ногами на схід і додав трохи тиску в комір компенсатора. Блаженно розкинувши руки, загойдався на хвилях.

Свобода – ефірна субстанція, їжа богів! Надто з приправою із моря, неба та зірок. Свобода – єдина страва, якою не слід захоплюватись наодинці…

– А зірки сьогодні знатні! – промовив Шимун уголос, розглядаючи небо.

Над самим обрієм, провіщаючи схід Сонця, висіли поряд Венера і Сатурн. Трохи вище та південніше – Марс. Старий Місяць тонким серпом дивився на сузір’я Козерога, в якому хазяйновито розташувався Юпітер.

Планети й Місяць вишикувались у лінію, й Шимун не втримався, зазирнув у комп’ютер, щоби переконатись у правильності своїх спостережень.

Астрономічні новини змусили його шанобливо хитнути головою: акурат під Місяцем знаходився ще один об’єкт – Плутон, хоч роздивитись планету Шимун, звісно, не міг. А після сходу Сонця, яке мало показатися з хвилини на хвилину, до них приєднається ще й Меркурій.

– Нічого собі знамення! І що б це означало?

Неподалік почувся невдоволений сплеск луфаря.

«Кілограмів зо двадцять, не менше, – із задоволенням подумав Шимун. – Пацани з Балтимора будуть раді. Але ж не для прощання з рибою вишикувався цей парад планет?»

Правобіч палахнуло.

Шимун, забувши про рибу та планети, тепер жадібно дивився на південь. По блідо-блакитній бані неба, відкидаючи срібні рукави, стрімко мчала блискуча цятка. Світіння її нагадувало молодого ската: все ще витягнуте тіло, але з уже помітними крильми обабіч. Враження псував лише хвіст – скручений повітряними потоками слід вигадливим рудим штопором тягнувся до темного виднокраю.

– Поросячий хвостик, – невдоволено сказав Шимун. – І взагалі, плювати я хотів на зірки і знамення…

Останні слова він негайно підтвердив ділом, смачно плюнувши у передсвітанкове небо. Планети не звернули уваги на його піжонство. Плювок, підхоплений вітром, однесло вбік, а сріблястий «скат» поблід і скулився.

«Вам байдуже – і мені байдуже, – чомусь розсердився Шимун. – Виходить, зрівнялися».

Сліпа хвиля лизнула обличчя, ніби поцілувала у щоку.

– Не чіпляйся, – сварливо мовив Шимун до моря.

Він повернувся до плота, глянув на рівень заряду акумулятора і звірився з компасом. Пустив торпеду на середні оберти й, допомагаючи машині ластами, попрямував до берега.

Відчутно вдарила кодола з луфарем, котрий мріяв повернути втрачену свободу.

– Даруй, рибо! – мовив Шимун. – Але мені, щоб довести Натці, що вона помилилася, потрібне твоє життя. Власне, якби я був певен, що це допоможе, я б заморив усю рибу Чорного моря, щоб Натці хоч щось довести. Отакий я лихий чоловік. Худобина! Однак із нас двох сьогодні не пощастило все-таки...