Спарта сьогодні

1 

     Василь та Петро були однокласниками з самого початку навчання у школі. Вже в першому класі їх неможливо було відірвати один від одного. Хоча близькими друзями вони й не були, проте вони просто були прив’язані один до одного — навіть усі вчителі у школі казали майже в один голос: «Василь Соколовський та Петро Слободян — це неначе два брати!». Так за ними й закріпилося прізвисько — «Нерідні брати». 
     І ось шкільні роки непомітно промайнули. Обидва хлопці так разом і продовжували навчатися у випускному класі. 
     Василь мріяв про військову кар’єру, точніше — про кар’єру військового інженера. Він прагнув вступити до якогось військово-технічного інституту, тому, вже починаючи класу з п’ятого, інтенсивно себе готував до військової кар’єри: загартовувався, займався атлетичною гімнастикою, качаючи свої м’язи за методикою від провідних майстрів боді-білдинґу. В одинадцять років він вступив до скаутської організації. Із великим задоволенням він носив скаутський однострій із короткими шкіряними шортами, котрими він вельми пишався. У дев’ятому класі він навіть узимку приходив у них пару разів на заняття до школи, чим викликав справжній шок у вчителів та однокласників. Іще більше всі були шоковані, коли Василь жодного разу не захворів після цього. Вчителі були вкрай незадоволені такою епатажною поведінкою відчайдушного підлітка, проте нічого зробити не могли: в жодному законі, в жодній інструкції нічого не було написано про заборону носити короткі штані взимку. Формально Василь нічого не порушував. Навпаки, він був одним з найдисциплінованіших учнів не лише у своєму класі, але й в усій школі. Військова дисципліна була буквально його релігією. Василь і сам неодноразово стверджував як учителям, так і своїм приятелям, буцімто така залізна дисципліна та екстремальне загартовування допомагають йому опановувати точні науки. І не дивно: найулюбленішими його предметами у школі були фізика, алґебра та геометрія, І, звичайно ж, фізична культура. Вчителі так його між собою й називали: «залізний хлопчик». А хтось з учителів, згадавши фільм своєї юності «Плюмбум, чи небезпечна гра», почав і Василя звати Плюмбумом — аж надто він був схожим на головного героя того кримінального бойовика середини вісімдесятих років минулого століття. Хіба що, Василь так наполегливо не нав’язував свої послуги правоохоронним органам, адже він прагнув стати саме військовим, а не правоохоронцем. Боротьба зі злочинцями його не приваблювала. 
     Петро ж вельми відрізнявся від Василя. Звичайно ж, він не був повною протилежністю Василеві, проте він був цілком іншим хлопцем. Про військову кар’єру він не мріяв, натомість його приваблювала професія юриста, адвоката. Точними науками — на відміну від Василя — Петро не захоплювався, але в усіх гуманітарних науках він був поза конкуренцією. 
     Не можна казати, що Петро, взагалі, не займався спортом. Він-таки займався легкою атлетикою, проте якихось високих спортивних досягнень у нього не було. Спочатку він був вкрай незадоволений своєю спортивною статурою: у восьмому та дев’ятому класах він вишукував будь-які засоби, аби наздогнати свого друга Василя. Проте невдовзі зрозумів, що він мусить любити себе таким, який є. Якщо Бог не дав тобі атлетичних м’язів — це не є надто великою трагедією. Адже не всім дано бути таким, як Арнольд Шварцнеґґер. Натомість Петро був сильнішим в інших речах. 
     Змирившись зі своєю не надто атлетичною статурою, Петро продовжував займатися спортом лише для себе, відмовившись від гонитви за високими спортивними досягненнями. Те, що було добре для Василя, не завжди було добре для інших хлопців. До того ж, Петрові всі ті спортивні досягнення зовсім не були потрібні для подальшої кар’єри, бо адвокат мусить уміти переконувати опонентів силою слова, посилаючись на відповідні закони, а не силою м’язів. Тому Петро набагато більше уваги звертав на ораторське мистецтво. Спорт для нього був лише, так би мовити, засобом для загального розвитку. До того ж, Петро ясно усвідомлював, що не може людина бути однаково сильною в усіх галузях: якщо десь хтось є сильнішим за іншим, десь він обов’язково мусить бути слабкішим. Усі здібності мають бути врівноваженими. 
2 
     А, тим часом, у країні докорінно змінилася політична ситуація. Прозахідні сили, що вели країну шляхом західного лібералізму, зазнали нищівної поразки на останніх президентських та парламентських виборах, адже значна частина населення країни той лібералізм зовсім не сприймала. До того ж, було багато розчарованих, котрі сумували за радянськими часами, коли можна було не працювати, а лише робити вигляд, що працюєш, проте водночас одержувати хоч і мізерну, проте цілком реальну зарплатню, котра надавала хоч якийсь мінімум соціальних ґарантій. Люди, котрі ще не подолали рабські комплекси, жадали сильної руки. І ось, нарешті, вони тієї сильної руки дочекалися: до влади прийшли консерватори. 
     Аби сподобатися Москві, ті політики постійно повторювали про те, як конче необхідно зближатися з Росією. Проте ота проросійська риторика була нічим іншим, як звичайним популізмом. Насправді ж оті сили прагнули лише одного — реваншу після нищівної поразки внаслідок однієї з «кольорових» революцій, що прокотилися пострадянським простором у середині двотисячних років. 
     То була партія олігархічного капіталу, чия ідеологія являла собою вибухонебезпечну суміш азійського феодалізму, візантійщини, націоналізму та дешевого популізму. Ідеалом отих політичних сил була класична азійська деспотія, в котрій цілий народ є фактично власністю держави-рабовласника. Тобто, рабами… А ще ідеалом тих політичних сил була Спарта з її казармовими порядками. 
     Розпочала нова влада свою діяльність із закручування гайок. Перш за все, вона почала затикати рота опозиційним партіям та незалежним засобам масової інформації, по черзі оголошуючи їх поза законом. Нова влада все міркувала, як би їй можна було якомога швидше позбутися всіх потенційних бунтарів. І вона такий спосіб знайшла. Треба було лише відшукати належний привід. Наприклад, мотивуючи це тим, що буцімто ці потенційні бунтівники непридатні для військової служби. До того ж, прецедент у світовій історії вже був — Спарта, де хлопчики з фізичними вадами підлягали фізичному знищенню.
     У день М усі вечірні випуски новин розпочалися з гучної промови президента.
     — Значна частина юнаків допризовного віку, — обуреним тоном заявив голова держави, — зовсім непристосована до проходження військової служби. Подивіться, яка в сучасних юнаків погана статура! Подивіться на їхні рахітичні м’язи! А скільки з них у змозі, наприклад, підтягнутися на турніку принаймні десять разів? Одиниці! Хіба це годиться? Хіба можна з цим миритися? Ні, з цим неґативним явищем треба боротися найрішучішим чином! Найрішучішим…
     Ніхто з телеглядачів не прислухався до цих слів та не замислювався над тим, яким це «найрішучішим чином» слід боротися з тими, хто не в змозі десять разів підтягнутися на турніку, приймаючи всі ці вислови за чергове популістське гасло. Проте невдовзі всі наївні скептики переконалися в тому, що то був зовсім не черговий прояв популізму. Президент не жартував. І те, що сталося наступного дня, шокувало не лише країну, але й усю світову громадськість.
     Наступного дня після промови диктатора одночасно у випускних класах усіх середніх шкіл було призначення складання юнаками спортивних нормативів — біг на сто метрів, біг на три кілометри, підтягування та стрибки в довжину. Як верховний головнокомандувач, президент наказав усьому вищому командному складові країни залучити якомога більше особового складу військових частин для проведення цієї спецоперації. Водночас в усіх населених пунктах на день складання нормативів було запроваджено надзвичайний стан.
     У призначений час усі юнаки з випускних класів зобов’язані були зібратися на певних спортивних майданчиках, на котрих — заради зручності — було зібрано юнаків з усіх шкіл певного району чи певного населеного пункту. Всіх ті майданчики вже з самого ранку були оточені озброєними солдатами, БТРами, вантажівками та іншою військовою технікою. Разом із військовослужбовцями на тих майданчиках чергували й співробітники міліції, й навіть співробітники прокуратури.
     Нікого спочатку не злякала присутність озброєних військових. Нічого не підозрюючи, юнаки сходилися за призначеною адресою, пред’являючи на військових блокпостах паспорти та повістки, видані їм у школі за день до цього, та на котрих було написано, що ці юнаки повинні з’явитися такого-то дня о восьмій ранку на спортивний майданчик такої-то школи для складання спортивних нормативів в рамках допризовної підготовки. Далі вказувалося на те, що формою одягу під час складання нормативів мають бути спортивні труси та голий торс. Нижче дрібнішим штифтом було додано, що у випадку неявки на цей залік той юнак притягатиметься до кримінальної відповідальності як особа, що ухиляється від призову на військову службу.
3 
     Учням школи, де навчалися Василь та Петро, було призначено складання нормативів на спортивному майданчику однієї з загальноосвітніх шкіл, розташованої в районі новобудов. Простору навколо тієї школи було дуже багато, а спортивний майданчик був досить великим, аби розмістити там юнаків із багатьох шкіл міста. Оскільки та школа була розташована досить далеко, більшість учнів діставалася туди тролейбусом.
     Надворі був теплий травневий день. Одягнений у футболку та старі джинси, взутий у кросівки, та з рюкзаком за спиною, в котрому лежали спортивні шорти для складання нормативи, Василь підійшов до тролейбусної зупинки, на котрій вже стояв Петро, одягнений так само у старі джинси та футболку, чекаючи на потрібний тролейбус. 
     Хлопці привіталися, потиснувши руки один одному.
     — Добре, що сьогодні заняття для хлопців відмінили! — вигукнув Василь. — У таку травневу погоду не вельми хочеться сидіти на уроці та думати про щось серйозне.
     — Маєш рацію, — погодився Петро. — Але ж через три тижні вже розпочинаються випускні іспити.
     — І кому заважав єдиний державний іспит? — обурено вигукнув Василь. — Адже він був водночас і випускним, і вступним. А зараз — усе зробили по-старому! 
     — Кажуть, що це повернення до старої системи влада мотивувала боротьбою з корупцією, — припустив Петро.
     — Та ніяка це не боротьба з корупцією! — заявив Василь. — Хто може, той обов’язково знайде викрут! Це лише привід для чергового придушення! Адже цій новій владі треба, аби молодь була перевантажена навчанням та різноманітними позашкільними заходами. Адже коли люди завантажені під зав’язку, коли вони постійно перебувають у турботах, їм у голову просто не лізуть різні крамольні думки. Я вважаю, що й складання цього нормативу — з цієї ж самої опери. Напевно, всім — як і завжди — заявлять, буцімто їхня фізична підготовка залишає бажати кращого. Напевно, буде призначено якісь додаткові заняття з фізичної підготовки, явка на котрі буде суворо обов’язковою. І все це — лише з однією метою: максимально перевантажити молодь, аби їм у голову крамольні думки не лізли.
     Тут під’їхав тролейбус. Василь та Петро зайшли всередину. Ніяких кондукторів у салоні вже рік як не було, тому тепер усі квитки необхідно було придбати заздалегідь та, увійшовши до салону, негайно їх поштампувати на електронному компостері, аби не нарватися на воєнізованих контролерів, котрі все частіше вдавалися до лінчування безквиткових пасажирів. Одному студентові навіть нирки було відбито, після чого він через кілька годин помер.
     Прокомпостувавши заздалегідь приготовлені квитки, Василь та Петро пройшли всередину салону, де вже сиділи та стояли інші учні з їхньої школи. Сидячих місць у салоні вже не було, тому хлопці мусили їхати до місця призначення стоячи. 
     — Так ти, Василю, вже вирішив вступати до якогось військово-інженерного училища? — поцікавився Петро. 
     — Скоріше, не до військового училища, — уточнив Василь, — а до військового відділення політехнічного університету. Мене суто командні посади не приваблюють, а фах, що дається на військових відділеннях цивільних вишів, є водночас військовим та цивільним. Отже, за цим самим фахом можна й далі працювати вже після звільнення в запас… А ти підеш до юридичного?
     — Так, — підтвердив Петро, — тільки, скоріше за все, не до юридичної академії, а до юридичного факультету якогось університету. Хотів я раніше бути істориком, але випускники істфаку та філфаку лише поповнюють армію безробітних. Я не знаю жодного історика, котрий би зараз працював десь за фахом… Викладати історію у школі — це одно, але ця робота мене не приваблює… Я ненавиджу школу… А за межами школи влаштуватися істориком за фахом практично неможливо. Ось я й вирішив, що вступатиму на юридичний. Це майже те ж саме, що й істфак, проте юридичний дає конкретну фахову підготовку, а не лише чисту теорію. 
     Незабаром тролейбус під’їхав до школи, в котрій було призначено складання нормативів. Зійшовши на потрібній зупинці, хлопці витягли з кишень паспорти та повістки. Підійшовши ближче до школи вони побачили кілька БТРів, що стояли біля шкільної огорожі. На шкільному подвір’ї було багато військових, а шкільну браму було перетворено на блокпост. Хлопці пред’явили свої документи. Лейтенант, що тримав у руках списки юнаків, відмітив хрестиком відповідні прізвища, після чого вказав, куди треба було йти.
     — З якої ви школи? — запитав прапорщик, підійшовши до хлопців, коли ті щойно перетнули КПП.
     — Із сьомої, — відповів Петро.
     — Тоді шикуйтеся ось у тій шерензі, — повідомив прапорщик.
     Побачивши знайомі обличчя, Василь та Петро одразу ж вирушили до шеренги своєї школи. Біля тієї шеренги хлопці побачили також своїх вчителів фізкультури та початкової військової підготовки. Привітавшись з учителями та однокласниками, Василь та Петро встали у стрій згідно зі своїм зростом.
     Нарешті о восьмій годині пролунала команда «Шикуйсь!». До хлопців вийшов районний військовий комісар у чині полковника.
     — Рівняйсь! — скомандував він. — Струнко!
     Хлопці виконали всі ці команди — так, як вони це зазвичай робили на уроках ПВП зі своїм військовим керівником. 
     Давши команду «Вільно!», полковник почав говорити про залік.
     — Сьогодні, — оголосив він, дивлячись на аркуші з промовою, що заздалегідь надійшли від самого президента, — вас тут усіх зібрали згідно з учорашнім наказом Верховного головнокомандувачам про проведення контрольної перевірки фізичної підготовки юнаків, що навчаються у випускних класах середніх шкіл. Сьогодні буде виявлено не тільки те, наскільки готові ви для проходження військової служби, але й, взагалі, наскільки гідно ви живете. Тобто, наскільки ви заслуговуєте бути громадянами нашої великої країни та продовжувати свій рід. Адже йдеться тут, насамперед, про здорову та сильну націю, бо юнаки, що мають слабке здоров’я та слабку фізичну підготовку, псують наш ґенофонд і, тим самим, не гідні залишати нащадків. Аби наша нація була здоровою, нащадків гідні залишати лише фізично міцні чоловіки. Решта —  то є людське сміття… 
     Слухаючи це, юнаки все гадали, яким це чином юнаків із поганою фізичною підготовкою відсторонятимуть від продовження роду. Чи заборонять їм укладати шлюб? Чи, може, взагалі, стерилізуватимуть?
     — Тому, — продовжив полковник, — сьогоднішнє складання нормативів наочно продемонструє, 
     — Мінімальні вимоги щодо рівня фізичної підготовки ґрунтуються на відповідних нормах. Вони є такі: біг на сто метрів — рівно чотирнадцять секунд, біг на три кілометри — рівно дванадцять хвилин, підтягування — вісім разів, стрибки в довжину — сто дев’яносто сантиметрів. Ті, хто впорається з цими мінімальними вимогами, може розраховувати на повагу та шану. Ті ж, хто з цими нормативами не впорається, той не заслуговує бути членом нашого суспільства.
     Юнаки почали гадати, що ж чекає на них у випадки демонстрації нижчих результатів. Позбавлення громадянства? Ув’язнення? Чи, може, їх не прийматимуть до вишів, адже вже давно ходили чутки про те, що навіть в абітурієнтів, що вступатимуть до цивільних навчальних закладів, фізична підготовка перевірятиметься так само, як і в майбутніх курсантів військових училищ. 
     — А тепер, — оголосив полковник, — наказую вам переодягнутися для складання нормативів. Форма одягу — номер один: труси, голий торс. Так, до речі, одразу можна побачити, хто яку статуру має та яких результатів слід від того юнака очікувати.
     Під наглядом офіцерів і прапорщиків юнаки почали переодягатися просто неба, стягуючи з себе штани та футболки, надягаючи спортивні шорти та знову взуваючись у спортивне взуття. 
     Після цього полковник зачитав, які школи з яких нормативів мають починати.
     Першим нормативом для сьомої школи був біг на сто метрів. Офіцери, що стояли перед біговою доріжкою на спортивному майданчику, викликали по шість юнаків. Із цим нормативом майже всі впоралися. Тим, хто впорався, дозволили складати наступні нормативи. А тих, хто продемонстрував нижчі результати, одразу ж відсторонювали від подальшого складання заліку та відводили кудись убік.
     Далі юнаки мали підтягнутися на перекладині. Василя якийсь прапорщик викликав одним з перших. Легко підтягнувшись дванадцять разів, Василь з ентузіазмом продовжував підтягуватися далі.
     — Гаразд! — сказав лейтенант, що контролював складання нормативів, стоячи зі списком у руках. — Нічого собі! Вісімнадцять разів без будь-яких зусиль! Це ж треба!
     І ось настала черга складати той самий норматив Петрові. Перші п’ять разів він зробив без проблем. Шостий раз, хоч і з труднощами, але, все одно, він зробив. І сьомий… І ось, нарешті, восьмий раз… Петро повисів трохи на перекладині, потім мобілізував усі свої сили та, нарешті, потихеньку почав підійматися догори, аж поки його плечі не досягли перекладини. Хоч і дуже повільно, але з восьмим разом він упорався-таки.
     — Слабенько, але припустимо, — зазначив лейтенант. — Готуйтеся до складання наступних нормативів.
     Зістрибнувши з перекладини, Петро відійшов у бік. І знов прапорщики під конвоєм уводили кудись тих, хто не зміг підтягнутися принаймні вісім разів. 
     І ось настав вирішальний етап — крос на три кілометри. Спочатку все було гаразд: усіх юнаків гуртом вишикували на старті, нікого не поділяючи на групи. Після того, як прапорщик дав команди «На старт! Увага! Руш!», махнувши прапорцем, усі побігли. Перший кілометр Василь та Петро бігли разом. Петрові ще вистачало досить сил, аби триматися поруч зі своїм однокласником. На другому кілометрі Петро помітив, як він почав потихеньку відставати від Василя. Бігти йому було все важче. Хлопець почав здихатися. Третій кілометр виявився для нього справжнім пеклом. Василь був далеко попереду, проте Петро примушував себе бігти — аби лише впоратися, бо невідомо чим могло закінчитися невиконання нормативу. 
     І ось він, нарешті, довгоочікуваний фініш. Офіцери та прапорщики, що чергували на фініші, дивилися на великий електронний секундомір із величезним табло. І як тільки те табло показало рівно дванадцять хвилин, усі ті вояки спрямували ґумовими кийками всіх, хто залишався позаду. Серед них, на жаль, виявився й Петро.
     Усіх, хто не впорався з кросом, завели — немов небезпечних злочинців — в оточення солдатів, що тримали автомати Калашникова напоготові. Ніхто не знав, що ж буде далі. Петра охопив страх. Зненацька його охопило таке відчуття, що живим він із того оточення вже не вийде.
     Останнім нормативом були стрибки в довжину. Тут вже практично нікого не відбраковували, адже основна маса фізично слабких юнаків відсіялася ще під час складання підтягування та кросу.
4 
     І ось складання нормативів скінчилося. Усім хлопцям була дана команда вишикуватися в дві шеренги. Після того, як усі вишикувалися, хлопців повели на шкільне подвір’я. Довівши всіх до глухої стіни, якийсь майор скомандував стояти на місці, а після цього — перешикуватися в чотири шеренги та повернутися обличчям до стіни. Поступово обличчям до тієї стіни було вишикувано юнаків з усіх шкіл району. 
     До строю вийшов той самий військовий комісар у чині полковника.
     — Сьогодні, — оголосив полковник, тримаючи в руках аркуш паперу, що надійшов із президентської адміністрації, та читаючи заздалегідь написаний текст, — ви наочно довели, хто з вас має право на існування, а хто — ні.
     Хлопці, оголені по пояс, стояли та насторожено слухали полковника, проте ніхто з них не здогадувався, який зловісний зміст було закладено у фразу «має право на існування». Школярі просто з насторогою чекали, що ж буде далі. 
     — Наша нація вироджується, — з тривогою констатував полковник. — Стан здоров’я нації катастрофічно погіршується. Усе менше підлітків у змозі впоратися зі стандартними спортивними нормативами. І якщо так триватиме й далі, наша нація просто поступово перетвориться на націю інвалідів. Тому в цій справі якомога скоріше слід вживати найрішучіші заходи — аби за рахунок фізично неповноцінних членів нашого суспільства виправити ситуацію.
     Хлопців охопила справжня тривога.
     — Ви всі, хто стоїть зараз переді мною, на щастя, впоралися зі стандартними нормативами, тому ви можете далі готуватися до випускних іспитів, до вступу до різноманітних навчальних заходів та до виконання почесного обов’язку — до служби в нашій славетній армії. Але спочатку вам слід подивитися на те, що буде з тими, хто зі стандартними нормативами з фізичної підготовки. Наказую ввести цих недолюдків!
     Перед глухою стіною солдати вивели всіх відбракованих юнаків, серед котрих був і Петро, та вишикували їх у дві шеренги вздовж глухої стіни — обличчям до їхніх товаришів, що впоралися з нормативами. 
     — Ось ці недолюдки, це людське сміття, — з презирством оголосив полковник, — скоїли страшний політичний злочин. По-перше, вони спричиняють фізичне виродження нашої нації. По-друге, своїм вкрай низьким фізичним розвитком наносять удар по боєздатності наших Збройних сил. Такі недолюдки не мають ніякого права на існування. Вони мусять бути фізично знищені! Нехай на них чекає суцільне забуття! Нехай вони та всі їхні родичі аж до двадцятого коліна будуть прокляті від імені всього нашого народу! А тепер спецкоманді я наказую вийти на плац!
     Між тими, хто впорався та хто не впорався з нормативами вийшла колона озброєних автоматами військовослужбовців, що складалася з солдатів другого року служби, в супроводі якогось лейтенанта. 
     — На місці стій, раз-два! — скомандував полковник.
     Вояки зупинилися.
     — Направо! — скомандував полковник.
     Вояки повернулися обличчям до відбракованих та спиною до тих, хто пройшов через випробування. Полковник скомандував узяти автомати та дослати патрони в патронник. Юнаків з обох сторін охопив справжній страх. Усі з насторогою почали чекати, що ж буде далі. 
     — По недолюдкам, по сміттю, по виродкам вогонь! — дав команду полковник.
     Пролунала автоматна черга. 
     Юнаки з простріляними оголеними грудьми почали падати на землю один за одним. Коли кілька куль потрапили у груди Петра, кров одразу ж хлинула потужним фонтаном. Петро впав та після нетривалої агонії, під час котрої він, лежачи на землі, тремтів упродовж кількох хвилин, помер.
     Василь, спостерігаючи смерть свого товариша, був просто шокований.
     — Ось так наша держава тепер очищатиме наше суспільство від недолюдків, що спричиняють виродження нашої нації, — заявив полковник після того, як усі відбраковані юнаки були розстріляні. — Такі недолюдки не мають ніякого права на існування! Це саме ті, хто не може підтягнутися принаймні десять разів, призводять до того, що наша нація народжує інвалідів. Таке людське сміття не гідне того, аби залишати нащадків!
     Після того, як полковник закінчив свою промову, військовий самоскид під’їхав до гори скривавлених напівголих трупів. За командою полковника солдати покидали трупи на самоскид, після чого той від’їхав у невідомому напрямку. 
     — Куди їх повезли? — поцікавився хтось із юнаків.
     — Іще одне таке запитання, — брутальним тоном крізь зуби пригрозив полковник, — і я вистрілю тобі прямо в потилицю! Цього вам не можна знати! Я лише скажу, що всі ці трупи будуть поховані в засекреченому місці на глибині не менше десяти метрів — аби з цих недолюдків родичі та нащадки не робили мучеників, а їхні могили не слугували місцем паломництва. Після того, як самоскид скине всі ці тіла в котлован, все одразу ж засиплють бульдозерами, а потім це місце буде дуже ретельно утрамбовано, аби все дуже добре спресувалося. І так щороку буде з кожним, хто ганьбитиме нашу націю.
     Як тільки вантажівка від’їхала, полковник наказав усім юнакам узяти швабри та відмити шкільне подвір’я від кривавих калюж.
     — Завтра в цій школі розпочнуться заняття, — заявив полковник, — тому жодної кривавої плями тут залишатися не повинно!
     Солдати під наглядом прапорщика поливали місце розстрілу зі шлангів, а підлітки повинні були розтирати политі місця швабрами. Допіру після цього хлопцям дозволили одягнутися.
     — До речі, — оголосив полковник, проводжаючи відібраних юнаків за межі шкільного подвір’я, — а хто хоче взяти з собою речі розстріляних? Ми поки що роздаємо це безкоштовно! 
     Попри таку чудову можливість заволодіти чужим одягом, ніхто не наважився підійти до купи речей, залишених тими, кого вже не було в живих. 
     — Ну, гаразд, — заявив полковник. — Якщо ви не хочете брати ці речі на халяву, вони, все одно, опиняться у крамницях дешевого одягу. Люди їх купуватимуть і навіть не підозрюватимуть, кому ці речі належали раніше. 
     Шоковані підлітки нічого на це не казали. Усім хотілося якомога скоріше залишити те місце, де менш ніж годину тому обірвалися життя їхніх товаришів тільки за те, що ті не впоралися зі спортивними нормативами.
     — Якщо ніхто не бажає нічого взяти з собою, — продовжив полковник, — тоді — до зустрічі через рік на призовній комісії.
5 
     У вкрай пригніченому стані Василь повернувся додому. Він навіть не пам’ятав, як він вийшов зі шкільного подвір’я, як сів на тролейбус, як доїхав до потрібної зупинки. Перед його очима все стояла лише одна й та сама картина: Петро та інші хлопці — відомі та невідомі — з оголеними торсами стоять біля глухої стіни шкільного подвір’я, потім до них підходять солдати та за командою полковника ціляться з автоматів Калашникова… Потім лунає черга… Кулі влучають в оголені торси нещасних юнаків немов у диких тварин під час полювання… Хлопці падають… Хтось дико кричить… Потім на шкільному подвір’ї виникає гора скривавлених трупів… Потім ті трупи — немов мисливські трофеї — вояки кидають з усієї сили на армійську вантажівку, котра везе ті трупи в невідомому напрямку… А потім — цинічні слова військового комісара про селекцію та про ганьбу нації…
     — Що таке сталося? — стурбовано запитала мати Василя. — На тобі людського обличчя нема!
     — Петра розстріляли, — тихо відповів Василь. — Його зараз розстріляли.
     — Як це, розстріляли? — здивовано перепитала мати.
     — Ось так і розстріляли, — підтвердив свої слова Василь. — Усіх, хто не впорався з нормативами, розстріляли.
     — Не вірю! — крикнула мати. — Уявляю, як збожеволіє Людмила Леонідівна, коли дізнається, що її сина вже нема! Не вірю!
     Увечері того ж дня, коли й батько Василя повернувся додому, всі сіли перед телевізором, аби подивитися черговий випуск новин.
     — Сьогодні, — розпочав випуск диктор, привітавшись із авдиторією, — у нашій країні за наказом верховного головнокомандувача було проведено широкомасштабну операцію з селекції юнаків призовного віку. У ході цієї селекції всі юнаки випускних класів середніх шкіл, профтехучилищ та середніх спеціальних навчальних закладів, а також студенти перших та других курсів вищих навчальних закладів повинні були скласти спортивні нормативи з бігу, підтягування та стрибків у довжину за встановленими вимогами. Усі, хто з тими нормативами не впорався, були розстріляні. А тепер слово надається верховному головнокомандувачу, президентові…
     Після вступних слів диктора на екрані з’явився президент країни в польовій військовій формі з камуфляжної тканини. 
     — Шановні співгромадяни, — звернувся президент, — сьогодні в нашій країні за моєю ініціативою було проведено широкомасштабну акцію. Всі юнаки шістнадцяти-сімнадцяти років, які мають недостатній рівень фізичної підготовки та через те не впоралися зі стандартними нормативами, були фізично знищені…
     — Яке страхіття! — вигукнула мати Василя. — Куди ми котимося! Це ж справжня фашистська диктатура! 
     — Із цього й Гітлер розпочинав, — додав батько. — Він спочатку знищив людей із фізичними та психічними вадами, мотивуючи це боротьбою за здоров’я нації. До речі, так само розстрілювали на місці й тих, хто осмілювався проїхатися без квитка в громадському транспорті.
     — Я теж про це чув, — приєднався до розмови Василь. — Проте прямих доказів того, що когось, насправді, розстріляли за безквитковий проїзд, нема. Просто одного дня в усіх засобах масової інформації було офіційно повідомлено про те, що такого-то дня за безквитковий проїзд було розстріляно стільки-то осіб. Справа в тому, що громадський транспорт у Німеччині того часу був збитковим через те, що всі їздили без квитків — ось офіційній пропаґанді й треба було шокувати громадськість такими крутими заходами. А тут усе робилося на наших очах. Я сам бачив, як вмирав Петро, як вмирали інші підлітки — і тільки за те, що вони не могли підтягнутися дев’ять разів, чи пробігти впродовж встановленого проміжку часу… Ні, наша система є набагато гіршою за нацистську!
     — Не кажи так! — застерегла мати. — Бо стіни мають вуха…
     — Ось так ви й будете боятися весь час! — крикнув Василь. — Вас усіх виховували у страху — ось тепер ви всі мовчки підтримуєте звіряче вбивство невинних підлітків!
     — Василь має рацію, — підтримав батько. — До такої варварської чистки не здогадалися вдатися навіть за радянських часів! Так, умови служби в радянській армії були вкрай важкими, інколи навіть нестерпними. Коли я служив, у нашій роті впродовж першого року служби скінчили життя самогубством аж п’ятеро юнаків — хто застрілився, хто — вистрибнув з вікна… Я служив у танкових військах — так у нас один хлопець просто під час навчань стрибнув під гусеницю танка… Але — попри все це — радянська система, все-таки, давала юнакам шанс пристосуватися до наявних умов та принаймні ззовні відповідати запровадженим стандартам… А тут — така брутальна розправа! Ну, та й що з того, що вони не впоралися з нормативами? Так вони б могли принести країні користь у чомусь іншому! Навіть в армії вони б могли знайти собі застосування там, де високий рівень фізичної підготовки не вимагається… Це велика омана — вважати, буцімто високий рівень фізичного розвитку є ґарантом довголіття. Брехня! Я знаю стільки випадків, коли юнаки з дуже високим рівнем атлетичної підготовки, котрі, здавалося б, мали всі шанси прожити довге життя, несподівано помирали в досить молодому віці. І, навпаки, ті, кому злі язики пророкували швидку загибель, спокійно доживали до вельми похилого віку… А, з іншого боку, хто програє у фізичному розвитку, виграє в чомусь іншому… Ось вам конкретний приклад: у нашому класі навчався один дуже слабкий хлопець. Не те, що вісім разів — він жодного разу не міг підтягнутися на перекладині. Йой як його били та цькували — аж страшно згадати. Причому не лише учні, а навіть деякі вчителі! Пам’ятаю, як військовий керівник нацьковував на нього інших його однокласників… Йому, до речі, так само, пророкували загибель в армії, адже низький рівень фізичного розвитку вважався ледь не політичним злочином, бо вважалося, буцімто ті юнаки, котрі не тренуються, знижують боєздатність нашої армії. Тому такі хлопці, як той мій слабкий однокласник, фактично не мали права існувати. І воно, мабуть, так і сталося б, якби не Перебудова. Спочатку Горбачов видав указ, згідно з котрим студентів заборонялося забирати до війська. А той хлопець був якраз на той час студентом. До війська його не забрали. А потім розвалився Радянський союз. Той хлопець успішно закінчив математичний факультет. Трохи пізніше він виграв «зелену картку», завдяки чому він опинився у Сполучених Штатах. Тепер у нього там власна комп’ютерна фірма. Його бізнес процвітає та приносить користь суспільству. А тепер я можу собі уявити, що сталося б, якби Радянський Союз не розвалився, якби того хлопця забрали до армії, де б його по-звірячому вбили… Бо тоталітарній системі розумні люди не потрібні — від них лише суцільні клопоти… Історія повторюється, проте в набагато гіршому варіанті! Ось і ці хлопці, котрих сьогодні знищили, так само, могли б принести користь суспільству — кожен у своїй галузі. Це ж треба було додуматися до такого — стільком юнакам не дати ані найменшої можливості стати видатними постатями… Жах! І як тепер наш лідер дивитиметься в очі світовій громадськості? Напевно, після цього йому до кінця його життя буде закрито дорогу до всіх цивілізованих країн…
     — А я від військової кар’єри після такої звірячої розправи катеґорично відмовляюся! — твердо заявив Василь. — Не бажаю я вступати до будь-якого військового інституту! Я оберу собі якийсь інженерний у цілком цивільному виші. По закінченню я не бажаю більше залишатися в цій божевільній країні! Усе скінчилося! На своїй військовій кар’єрі я ставлю великий та товстий хрест!
     2011