Глава 17

Гвинтокрил торкнувся бетонного покриття авіабази з важким, металевим стукотом, який віддався в кожному пораненному нерві тих, хто був на борту. Щойно шасі зафіксувалися, бічні двері розсунулися, впускаючи всередину сліпуче, майже агресивне світло прожекторів. Назовні вже чекала медична бригада. Спалахи білих халатів, холодний блиск нержавіючої сталі та розгорнуті каталки.

Першими прийняли Ріда та Картера. Їх виносили швидко, злагодженим рухом чотирьох санітарів. Рід був без свідомості, його голова безсило лежала на ношах, а обличчя під кисневою маскою здавалося витесаним із сірого каменю. Картер марив, його пальці смикалися, вуста тремтіли намагаючись вхопити повітря, поки Харпер, коротко вигукував діагнози: 

— Підозра на зараження паразитом, введена перша доза антидоту!

Леон бачив, як їх стрімко повезли всередину лікарні, і в його голові промайнуло: 

«Лише б вижили. Тільки не ще двоє».

Інші агенти виходили з гвинтокрила як тіні. Джексон і Джой вистрибнули на бетон. Вони не говорили, просто мовчки відійшли вбік, даючи прохід медикам, їхні плечі важко опустилися під вагою пережитого. Фолл вийшов наступним, він на мить затримався біля дверей, дивлячись на закривавлену підлогу кабіни, а потім рушив до штабу, навіть не обернувшись.

Леон саме збирався виносити журналістку, коли вона раптово прокинулася від різкого, оглушливого шуму. Її очі, усе ще каламутні й затуманені від пережитого шоку, миттєво розширилися, наповнюючись диким, тваринним жахом. Холодне, безжальне світло прожекторів, що яскравими смугами вривалося в темну кабіну, сліпило й дезорієнтувало.

— Що... що відб... — прохрипіла вона, і цей звук більше нагадував сухий хрускіт, ніж людський голос. Рей судомно сіпнулася, намагаючись піднятися, але ослаблене тіло зрадило її.

Леон відчув, як її пальці з відчаєм потопельника вчепилися в щільну тканину рукава його куртки. Вона трималася за нього, як за єдину гілку в цьому розверзлому пеклі. Суглоби на її поранених руках напружилися до межі, біліючи в темряві, здавалося, тонка, натягнута шкіра от-от лусне від такого зусилля.

Свідомість Рей, понівечена катуваннями Саддлера, відмовлялася сприймати реальність адекватно. Для неї ці чужі постаті в білих захисних костюмах, що стрімко насувалися були лише новими катами. Новими монстрами, які прийшли закінчити те, що не встиг зробити пророк.

— Ні... Леоне, ні! Не треба! — хрипкий звук вирвався з її горла, переходячи в приглушений ридаючий стогін. 

— Рей, дивись на мене! Спокійно. Це свої. Вони допоможуть, чуєш? — голос командира був низьким, хоча всередині його власне серце збивалося з ритму. Він бачив, як вона тремтить, і відчував, як у ньому закипає безсила лють на весь світ за те, що він зробив із цією жінкою. — Я буду поряд, тебе повинні полікувати...

Медики діяли швидко й механічно, наче заздалегідь відлагоджені гвинтики військової машини. Проте Леон, бачачи дикий опір у її очах, миттєво зрозумів, що Рей просто не дозволить чужим рукам торкнутися себе, вона розірве останні сили в спробі захиститися. Він сам обережно підхопив її тіло й переклав на ноші. Навіть крізь щільні рукавички він відчув, як її зламане зап'ястя здригнулося від цього найменшого зсуву, від чого, сам до болю стиснув зуби.

Але Рей не відпускала. Навіть коли ремені безпеки клацнули і каталку вже почали везти вперед, він йшов слідом, бо дівчина продовжувала мертвою хваткою тримати за руку, вчепившись у його долоню. Її срібні очі, потемнілі від сліз, шоку та невимовного, дикого благання, дивилися прямо в його душу, випалюючи там усе живе.

Кеннеді довелося зробити те, що стало для нього найважчим випробуванням за всю цю прокляту місію. Він змусив себе зупинити крок, нахилитися нижче до її обличчя і обережно, палець за пальцем, почав розмикати її крижану, судомну хватку. Кожен цей міліметр розриву відчувався ним як акт холодної, розважливої зради.

«Я кидаю її. Знову віддаю в руки чужих людей, знову дозволяю забрати», — пульсувало в його скронях важким, обвинувальним ритмом.

Коли останній палець нарешті розімкнувся, безсило вислизнувши з його долоні, Рей видала тихий, надламаний звук, схожий на беззахисний схлип покинутої дитини. Медики вже встигли начепити на неї кисневу маску, і її погляд з-під прозорого пластику, повний німого докору й страху перед темрявою, що насувалася, випікав у його серці нову рану.

— Я буду поруч. Рей, чуєш? Я обіцяю, — крикнув він навздогін, коли колеса каталки загриміли по металевому трапу, стрімко уносячи її геть від нього.

Кеннеді залишився стояти на холодному бетоні авіабази. Важкий вітер від гвинтів гелікоптера, що вже сповільнювали свій хід, зі свистом бив йому в обличчя, приносячи їдкий запах згорілого авіаційного палива, пилу та стерильних антисептиків. Він повільно опустив голову, дивлячись на свої долоні, забруднені її підсохлою кров'ю, і відчував, як крижане заціпеніння повільно заповнює кожну тріщину в його випаленій душі. Він стояв посеред галасливого військового аеродрому, оточений сотнями людей, криками команд та гуркотом техніки, але в цю саму секунду він був абсолютно, безнадійно самотній.

***

Час перетворився на рваний, потворний калейдоскоп, де кожна секунда була сповнена болю й дезорієнтації. Для Рей межа між реальністю та маренням остаточно стерлася. Вона тонула в липких, гарячих кошмарах, які здавалися реальнішими за саме життя, і кожна спроба виплисти на поверхню лише глибше занурювала її в безодню. Вона кричала, зриваючи горло, але цей крик немов тонув під товщею чорної води, перетворюючись на безсилі бульбашки повітря.

Їй снився Барнс. Він стояв посеред туману, дивлячись на неї порожніми очницями. Його обличчя повільно, шматками, стікало донизу, наче гарячий віск свічки, оголюючи білі зуби в нескінченному німому крику. Рей намагалася дотягнутися до нього, але її руки перетворювалися на попіл. 

Раптом декорації змінювалися, вона знову була в церкві, проте замість свічок у підсвічниках горіли людські тіла. Вони повільно обвуглювалися, випускаючи солодкуватий, нудотний дим спаленого волосся та плоті, від якого легені розривало кашлем. Сектанти оточували її щільним кільцем, їхні очі були зашиті грубими чорними нитками, крізь які сочилася темна сукровиця. З їхніх ротів замість молитов виривалися живі сороконіжки, що падали на її шкіру, лоскочучи холодними лапками, заповзаючи у вуха та під повіки. Вона відчувала крижаний дотик хірургічної сталі — Саддлер повільно, сантиметр за сантиметром, розрізав її плече, і цей холод був нестерпнішим за будь-який вогонь.