Глава 15

15 хвилин тому

Рей і Вікторію грубо кинули на важкі лікарняні крісла, що стояли в самому серці напівтемної кімнати. Понівечені часом м'які подушки на спинках та сидіннях були роздерті вщент, оголюючи зваляну набивку. Єдиним джерелом освітлення були декілька масивних канделябрів. Їхнє тремтливе полум'я кидало довгі, покручені тіні на столи, що рядами стояли під стінами. Погляд Рей встиг вихопити те, що лежало на них, а саме розкладені з хірургічною точністю інструменти. Іржаві скальпелі, важкі щипці, незрозумілі зазубрені гаки та пилки — усе було вкрите нальотом часу й попередніх страждань.

Шкіряні ремені зімкнулися на зап'ястях та кісточках. Рей з німим, паралізуючим жахом спостерігала, як важкі чорні паски миттєво впиваються в живу плоть, безжально перетискаючи артерії. Шкіра навколо кріплень натягувалася до білої прозорості, а кінчики пальців почали швидко німіти, втрачаючи будь-яку чутливість.

Але фізичний біль від ременів був лише приглушеним тлом для того хаосу, що розривав її свідомість. Світ навколо перетворився на викривлену, розмиту карусель. Голову наче стиснули розпеченими лещатами, і кожна спроба бодай на мить сфокусувати погляд на стінах викликала новий, нищівний напад запаморочення та нудоти. Свідомість вислизала, стаючи крихкою та прозорою, як тонкий лід. 

— Не чіпайте мене! Відпустіть! Чуєте?! — голос Вікторії зривався на розпачливий, пронизливий крик.

Але її протест тривав лише лічені секунди. Один із фанатиків, безжальним рухом запхнув їй до рота шматок засмальцьованої, смердючої ганчірки. Вікторія похлинулася криком, коли вузол кляпу туго затягнули на її потилиці, впиваючись у шкіру. Таку ж процедуру провели і з Рей. Журналістка відчула смак брудної тканини, що миттєво висушила рот, викликаючи блювотний рефлекс. Тепер замість слів у кімнаті панувало їхнє налякане, переривчасте дихання, що зі свистом виривалося крізь ніздрі. 

Рей відчувала, як її почало нестерпно, гостро нудити. Від удару головою міг статися струс мозку, всі симптоми вказували на це. Шлунок скручувало болючими спазмами, а до горла підступав пекучий, гіркий клубок жовчі. Але через туго затягнуту в роті ганчірку вона не могла навіть дати вихід цій нудоті. Вона була змушена судомно ковтати слину, задихаючись від панічного страху і власного абсолютного безсилля.

— Дорогі дами... — голос прошепотів із найтемнішого, затягнутого павутинням кутка кімнати. — Цікаво, наскільки міцними ви виявитеся.

З густої тіні повільно, з величною неквапливістю, випливла постать старця. Його високий силует у балахоні, гаптованому золотими нитками, що тьмяно виблискували в світлі свічок, здавався неприродно витягнутим, майже нелюдським. Він зупинився рівно посередині, завмерши нерухомою статуєю між двома прикутими жінками. Чоловік повільно переводив погляд з однієї на іншу, так учений розглядає рідкісних комах під мікроскопом, холодно оцінюючи їхню життєздатність перед тим, як проткнути шпилькою.

— Думаю, прийшов час представитися вам. Я — Осмунд Саддлер, — промовив він. — Пророк і провідник для тих, хто шукає істину в цьому занепалому світі.

Рей відчула, як під неживим поглядом верховного жреця її кров холоне, перетворюючись на лід, а шкіряні ремені на зап'ястях здаються ще тіснішими. 

— Ви принесли з собою стільки цікавих історій, стільки марних сподівань... — Саддлер провів довгим, кістлявим пальцем по підборіддю Рей. Дотик був мертвенно холодним, наче дотик мерця, змушуючи дівчину судомно здригнутися від непереборної огиди. — Але незабаром ваші спогади стануть лише частиною нашого спільного, величного голосу Las Plagas.

Він ледь помітно подав знак рукою, і з густої тіні, виступив чоловік у забрудненому кров'ю важкому фартуху. У його руках зловісно виблискував скляний шприц, заповнений мутною, ворухливою рідиною.

— Не варто чинити спротив, — спокійно, майже лагідно промовив старець. — Ви ж бачили те, що залишилося на столі в залі? Це доля тих, хто виявився занадто дріб'язковим, щоб прийняти просвітлення.

Він нахилився ближче, так що Рей відчула запах старої пергаментної шкіри та пахощів.

— Але те, що ми даємо вам... Las Plagas... Це абсолютне єднання. Це голос, який назавжди позбавить вас від прокляття самотності та страху.

Журналістка дивилася на нього крізь гарячу пелену болю, і в її затуманеному мозку, наче спалах блискавки, промайнула гірка думка. 

«Осмунд Саддлер не схожий на карлика Салазара. Рамон був лише примхливою, жорстокою дитиною, що гралася в інквізицію, ховаючись за тисячолітніми стінами свого замку та впиваючись власною владою. Але цей чоловік...»

Саддлер випромінював спокійну, абсолютну впевненість досвідченого м'ясника, який точно знає анатомію своєї жертви й ніколи не схибить, обираючи місце для удару. У його низькому голосі не було жодної істерики чи потреби доводити свою велич, лише крижана, монолітна переконаність у власній правоті. Це лякало набагато сильніше за верескливі погрози маленького кастеляна, бо проти такого фанатизму не існувало аргументів.

Він повільно відійшов на кілька кроків, зберігаючи ту саму величну неквапливість. Його рука зникла в глибокій кишені балахону, і коли вона з'явилася знову, серце Рей пропустило удар, боляче врізавшись у ребра. 

Він тримав її блокнот.

Старець почав повільно гортати сторінки. Звук паперу, що сухо й огидно терся об його вузлуваті пальці, здався у цій тиші гучнішим за відчайдушне мукання Вікторії за сусіднім кріслом. Він вдивлявся в замальовки, у детальні описи мутацій та схем розповсюдження зараження, які вона так ретельно збирала. Його обличчя залишалося нерухомою маскою, але куточки вузьких губ ледь помітно сіпнулися в натяку на поблажливу посмішку.

— Ти так старанно документувала наше життя, дитино, — прошепотів Саддлер, не піднімаючи очей від сторінок. — Кожна лінія, кожне слово... Ти витратила стільки сил, щоб зафіксувати наш світ.