Глава 14

Леон Кеннеді. Теперішнє. 2004 рік.

Повітря навколо тхнуло густим, солодкуватим смородом горілої плоті, сирої землі та їдкого попелу, що пластівцями осідав на спорядження. Позаду Леона та його оперативників центральна площа села перетворилася на велетенське, ревуче пекельне вогнище, заграва від якого розтинала нічне небо криваво-рудими шрамами.

Кеннеді зупинився на коротку мить, намагаючись стабілізувати дихання, яке збивалося від нестерпної напруги всередині. Він обернувся на цей вогонь, і відблиски розлюченого полум'я спалахнули в його синіх очах холодним, хижим і смертоносним блиском.

Він проклинав себе кожною клітиною свого тіла. Кожна секунда зволікання два дні тому, кожен вимушений крок убік від неї тепер відгукувалися в грудях тупим, розривним болем, сильнішим за будь-яке поранення. Він раз за разом прокручував у пам'яті той момент, коли він дізнався від Меріел про пастку, що став для нього точкою неповернення, розколовши світ на «до» та «після».

«Чорт, чорт, чорт...» — билося в скронях важким пульсуючим молотом, що вибивав залишки самовладання.

Дивлячись на обвуглений силует на високій палі, Леон відчув, як крижана змія жаху стискає горло, перекриваючи кисень. Думки, одна страшніша за іншу, шматували розум.

«Що, як це вона? Що, як я запізнився, і все, що мені залишилося — це попіл і цей проклятий запах?» 

Його пальці на руків'ї пістолета побіліли від сили, з якою він стискав зброю, намагаючись втримати реальність.

— Маячок Ріда попереду! — різкий голос Меріел у навушнику розрізав тишу, наче ляпас, миттєво вириваючи командира з полону нищівного самобичування. — Сигнал слабкий, переривчастий. Він прямо попереду, у периметрі церкви.

Кеннеді різко, зі свистом видихнув, наче виштовхуючи з легенів усю тривогу і замінюючи її чистою, концентрованою люттю, що холодною електрикою прокотилася по нервах.

— Зрозумів тебе, Мері. Бачу ціль, — коротко кинув командир. — Рушаємо. 

«Якщо вони торкнулися її... я спалю це місце до самого фундаменту.»

Він подав знак групі «Альфа», і вони розчинилися в тумані, що стелився стежкою до церкви.  Дійшовши до масивних дубових дверей, пятеро агентів завмерли, утворюючи ідеальне бойове півколо. Вони обмінялися швидкими поглядами. Кеннеді ледь помітно кивнув, вказуючи на вхід. Агент Джой, не знімаючи пальця з гачка і контролюючи свій сектор, обережно переніс вагу на поріг. Стара, прогнила дошка під черевиком відповіла коротким, болісним скрипом, що пролунав у тиші наче постріл.

Загін на мить заціпенів, вслухаючись запалу тишу. Нікого. Селище немов вимерло.

За кілька секунд Джой повільно натиснув на важкі двері. Ті піддалися з неохочим, низьким стогоном іржавих завіс, відкриваючи прохід у справжнє святилище божевілля.

Величезна, похмура зала була заповнена тисячами свічок, чиє тьмяне жовте полум'я тріщало, випускаючи важкий, солодкуватий дим воску та гару. Центральний прохід був заставлений рядами потрощених, наче в пориві божевілля, дерев'яних лав, а підлога під ними буквально потопала в липких багряних плямах, що вже встигли запектися. Повсюди, у кожній ніші та біля кожної колони, були розкидані черепи, обгризені голови худоби валялися поряд з людськими останками, які хтось із хворобливою акуратністю склав у високі піраміди. Ці кістяні вежі підпирали склепіння, створюючи враження, що сама церква тримається на смерті.

У центрі зали, там, де колись стояв святий престол, тепер височів масивний кам'яний вівтар, завалений окультним мотлохом просочене кров'ю. Різкий, холодний промінь тактичного ліхтаря агентів ковзнув по вкритій слизом поверхні й вихопив те, від чого загін миттю застиг, а палець Леона на спусковому гачку напружився до межі.

Поряд із іржавими ритуальними тесаком, вкритими свіжим бурим нальотом, лежав розірваний, понівечений бронежилет із впізнаваною нашивкою «Браво». Тканина була буквально просякнута кров'ю, а керамічні пластини розтрощені, наче по них били кувалдою. Прямо поряд із розірваною тканиною форми спецагента, як частина якоїсь хворої, богохульної експозиції, лежало відрубане людське плече. Воно було жахливо понівечене. Глибокі, рвані сліди зубів свідчили про те, що його буквально відривали від тіла в нелюдському голоді.

Кеннеді відчув, як у горлі став гарячий клубок. Він зробив ще один обережний крок вперед, намагаючись не шуміти підошвами по кам'яній підлозі, де вже почали збиратися липкі калюжі.

Світло ліхтаря смикнулося вбік, до підніжжя вівтаря. Там, у тіні масивних кам'яних плит, вони побачили те, що остаточно розвіяло будь-які ілюзії щодо милосердя сектантів. Відрубана голова одного з бійців «Браво» валялася просто на брудній підлозі, наче непотрібне сміття, відкинуте вбік після кривавої забави. Очі загиблого були широко розплющені, застиглі у вічному, німому крику агонії, що назавжди вкарбувався в посинілу шкіру. Обличчя було настільки спотворене глибокими гематомами та слідами звірячих тортур, що впізнати в цій масці жаху колишнього товариша здавалося майже неможливим.

— Трясця твої... — здушеним голосом видихнув Харпер за спиною Леона. Його пальці на холодній цівці гвинтівки здригнулися, вибиваючи ледь помітний дріб по металу. Кеннеді підняв руку, закликаючи до абсолютної тиші, хоча всередині в нього самого все зсудомило від побаченого.

Тремтячими пальцями Джой дістав невелику, забруднену кров'ю картку посвідчення особи з кишені розірваного бронежилета загиблого.

— Крістіан Ленг... — ледь чутно прошепотів Джой. Його голос надломився, перетворившись на сухий хрип, наче в легенях раптово закінчилося повітря. Він завмер, не в силах відвести погляду від понівеченого обличчя того, хто врятував йому життя в клятому замку. Тепер цей борг життя став для нього вантажем, що боляче тиснув на плечі. 

Леон спостерігав за цією сценою крізь пелену власної люті. Обережно, намагаючись не тривожити понівечене тіло Ленга більше, ніж це вже зробила смерть, Кеннеді опустився на одне коліно поруч.