Глава 13

Минуло кілька годин, які рахувала журналістка в голові, після того, як фанатики забрали агентів.

«Що вони зроблять з нами?» — панічно думала Рей, вдивляючись у темряву кімнати. — «Їх повернуть? Чи це був останній раз, коли ми бачили Ріда та Картера живими?»

Вона не могла всидіти на місці, хоч сил вже майже не лишилось через гострі спазми в шлунку. Вона то підхоплювалася, міряючи тісну клітку кроками, то знову безсило опускалася на брудну, холодну підлогу. Камінь здавався крижаним, і цей холод прошивав наскрізь. Власне тіло зраджувало, коліна судомно тремтіли, і жодне зусилля волі не могло втамувати ці дрібні, принизливі перейми м'язів.

Поруч, Барнс боровся за кожен подих. Його хрипи були важкими, зі свистом, кожен такий звук різав тишу, як лезо, нагадуючи про те, що час невблаганно спливає. Вікторія застигла біля нього, схилившись у нерухомій, майже молитовній позі. Лікарка не відводила погляду від агента, але її очі, здавалося, дивилися крізь нього, туди, де медицина була безсилою.

Рей дивилася на них, і серце її розривалося від німого відчаю. Барнс завжди був для неї «старшим братом». Він був тією непохитною скелею, об яку розбивалися будь-які шторми під час місій. Навіть зараз, коли життя повільно витікало з нього разом із цим хрипким диханням, він залишався вірним собі. Виснажений, знекровлений, на межі свідомості, він зсунувся ближче до решітки, перекриваючи своїм масивним тілом Рей і Вікторію. Він намагався закрити їх від входу в клітку, немов сподівався, що ворог спершу наткнеться на нього. 

«Ти не можеш просто так піти, Едріане,» — думала Рей, стискаючи зуби. — «Не після всього, що ми пройшли. Не в цій брудній ямі».

Раптом дівчина випрямилася. Зверху, донісся звук, який змусив її серце спіткнутися і забитись у горлі. Знову скрегіт металу. Знову той самий пронизливий дзвін замка, що розрізав затхле повітря підземелля.

Важкі залізні двері зарипіли, і в слабкому світлі смолоскипів з якими прийшли сектанти з'явилися постаті. Без жодного слова вони грубо вштовхнули в клітку Ріда та Картера. Агенти ввалилися всередину, наче мішки з піском. Рей кинулася до них, намагаючись підхопити Ріда, поки той не розбив голову об кам'яну підлогу, але охоронці діяли зі сталевою, механічною жорстокістю. Двоє сектантів заскочили всередину і вчепилися в напівпритомного Барнса та Ленга, що піймав Картера.

— Ні! Куди ви їх берете?! — відчайдушно вигукнула Вікторія. Вона забула про власну безпеку, вчепившись мертвою хваткою в грубий, брудний рукав фанатика. Той навіть не здригнувся, просто відштовхнув її вбік, наче назойливу комаху.

— Я нікуди не піду! Чуєте, ви, виродки?! — закричав Ленг, пручаючись. У його голосі змішалися тваринний страх і залишки люті. Він намагався вирватися, бив ногами по підлозі, але пальці сектантів тримали його, наче лещата.

Рей побачила момент, коли двері на мить залишився відкритим. Вона напружилася, готуючись до ривка, щоб вхопити ґрати й спробувати вислизнути в коридор, але шлях їй перегородив третій сектант. Журналістка заціпеніла. На неї дивилися абсолютно скляні, неживі очі. У них була лише пуста, холодна релігійна покора. Цей погляд зупинив її надійніше за будь-яку зброю.

Пронизливий дзвін замикаючогося замка пролунав у підземеллі як фінальний удар молота по труні.

Важкі чоботи культистів уже відлунювали в коридорі, тягнучи за собою Ленга, чиї крики поступово стихали в глибині кам'яних лабіринтів. Дівчата залишилися наодинці з тими, кого щойно повернули. Рід і Картер лежали нерухомо. У клітці запала тиша. Рей опустилась біля командира, заглядуючи в його обличчя. Але очі були закриті. Він лише щось нерозбірливо мимрив, перебуваючи в глибокому, в'язкому мареві. Його шкіра була мертвотно-блідою і вкритою липким потом. Вікторія, чиї руки тремтіли не менше за голос, почала швидко оглядати Картера. Вона обмацувала його руки, торс, поки нарешті пальці не завмерли біля його коміра.

— Рей... поглянь сюди.

Журналістка наблизилася до шиї аента. Там, на самій вені, чітко виднілася червона цятка, що була слідом від голки шприца. Шкіра навколо проколу вже почала братися дивними синюватими розводами, що нагадували тонке, масне коріння.

— Вони ввели їм вірус, — голос Вікторії зірвався на шепіт, повний жаху.

Журналістка відсахнулася, відчуваючи, як спина врізається в холодні, вкриті слизом кам'яні блоки стіни. Часу на порятунок майже не залишилося. Кожна хвилина в цій клітці наближала момент їхнього остаточного перетворення на щось неживе.

Раптом зверху, крізь товсті склепіння, прокотився хвилею крик агонії. Такий високий і розпачливий, що повітря в підвалі, здавалося, завібрувало.

— Що... що там відбувається? — прошепотіла Вікторія, затискаючи вуха долонями.

— Я не знаю... — видихнула Рей, міцніше стискаючи кулаки.

Вони просиділи ще кілька хвилин, слухаючи крик поки не наступила мертовна тиша, яка тиснула на барабанні перетинки.

Кроки. Швидкі. Хаотичні. 

Двері знову відчинилися, і всередину грубо закинули Барнса. Оксамитові балахони сектантів миттєво зникли в коридорі, а згори знову долинув крик, який обірвався різким, вологим хрускотом.

Агент важко впав на живіт, затискаючи руками правий бік. Рей і Вікторія кинулися до нього.

— Вони ввели паразита? — Кларк намагалася перевернути його, але Барнс лише хрипів.

— Де Ленг? — Рей сіла поруч, допомагаючи.

— Побіг... — прошипів чоловік крізь зчеплені від болю зуби. — Він... він спробував вирватися, коли нас вели повз вівтар. Вдарив одного, кинувся до дверей...

Барнс закашлявся, і на підлогу виплеснулася густа кров.

— Вони його розривають... прямо там, на частини...

— О Боже, Ленг, — прошепотіла Рей. В її очах застиг жах, поки фантазія малювала перед собою криваву картину їхнього майбутнього. 

Втеча була неможливою. Без зброї, без бодай якогось ножа, вони були просто м'ясом у залізній клітці. Але найстрашніше було інше розуміння. Вони з Вікторією залишилися єдиними, чий розум ще не був отруєний. Вони були вдвох проти цілого світу божевілля.