Глава 10

Металевий брязкіт спорядження та важкі, ритмічні кроки берців по мармуру розтинали тишу залів урочистим і похмурим відлунням. Це був звук неминучої розплати, пульс війни, що невблаганно наближався до свого кривавого апогею.

Рей трималася в тіні Кеннеді. Її погляд був прикутий до його широких плечей, до хижого, впевненого повороту голови, коли він сканував кожен темний кут, наче звір, що вийшов на полювання. Вона знала, що цей шлях веде в саме серце гнилі, туди, де паразит пустив найтовстіше коріння.

«Салазари вирощували це безумство століттями, наче рідну дитину, у своїх проклятих підземеллях. Чорт. Здається, ця війна триватиме вічність...» — пальці журналістки до болю вп'ялися в цупкий ремінь гвинтівки. — «Щоразу, коли ми випалюємо одне кубло, десь у глибокій темряві вже тихо проростає інше».

Поки ноги несли її крізь задушливий сморід, розум, відчайдушно рятуючись від реальності, малював примарні картини іншого життя. Вона раптом чітко побачила Лондон. Червоні двоповерхові автобуси, що повільно прорізають густий туман, монотонний шум Темзи під Вестмінстерським мостом і той особливий, свіжий запах мокрого асфальту після зливи. Цей контраст різав свідомість, наче розпечене лезо. Тут, серед монстрів, сама думка про нормальність здавалася божевіллям.

Вона кинула швидкий погляд на оперативників. Дві групи рухалися в напівтемряві з механічною, майже лякаючою злагодженістю. Всі вони були «дітьми війни», вигодуваними залізним раціоном смерті. Для них цей морок був природним середовищем, а тиша, лише підозрілою аномалією перед черговим вибухом. Дівчина стряснула головою, вириваючись із полону думок. Лондон розчинився, поглинутий туманом її власної уяви, залишивши по собі лише холодні, вкриті пліснявою стіни.

«Годі мріяти про те, чого ніколи не буде...» — жорстко наказала вона собі, вдихаючи сире повітря.

Вона продовжувала йти, механічно переставляючи важкі ноги, але в грудях розливався гіркий холод.

«Але чому ж тоді серце так боляче стискається від цієї безнадії?»

Рей зробила глибокий, повільний вдих, приборкуючи зрадницьке тремтіння в пальцях. Холодний кисень обпік легені, остаточно протвережуючи розум і повертаючи її в реальність, де єдина істина — це вага зброї в руках.

— Завмерли.

Загін миттєво, вріс у кам'яну підлогу. Рей відчула, як гаряча хвиля адреналіну вмить випалила останні залишки думок про мирне життя. Фантомні образи минулого розсипалися попелом. Під масивною гобеленовою завісою з гербом Салазарів, ховалися потаємні камяні двері. 

— Зустрінемось на тому боці, — кинув Рід. 

Рей простежила за тим, як група «Браво» стрімко попрямувала до головних сходів, зникаючи в напівтемряві центрального фоє.

«На тому боці...», — подумки повторила Рей, дивлячись на завісу, за якою ховався їхній шлях.

Вона побачила, як Джексон обережно відгорнув край гобелена, оголюючи стару кам'яну кладку. 

— Всі готові?

Журналістка лише міцніше перехопила зброю і кивнула. Назад дороги не було.

***

Вони занурилися у вузькі, чорні коридори, які більше нагадували вени стародавнього чудовиська, ніж архітектурні переходи. Стіни змикалися так щільно, що двом постатям було неможливо розминутися. Слизький, вогкий камінь неприємно терся об форму, залишаючи брудні розводи та запах вікової цвілі.

Рей відчувала, як замкнений простір фізично тисне на плечі, провокуючи ядучі напади клаустрофобії. Піднявши ліхтар, промінь вихопив із темряви, як під самою стелею, з глибоких тріщин та дір у старій кладці, повільно виринали тонкі, пульсуючі щупальця.

— Гляньте, — ледь чутно промовила вона, не в силах відвести погляду від розсадника.

Агенти на мить призупинилися. У світлі тактичних ліхтарів пульсуюча маса під стелею виглядала особливо огидно. Вона перепліталася з мерзенною, схожою на чорні нитки субстанцією, що звисала над головами бійців, наче жива, отруйна павутина.

— Чортівня... — прошипів Фолл, мимоволі втягнувши голову в плечі, коли одне з відростків ледь помітно сіпнулося в його бік.

— Воно сидить прямо в стінах, — відчеканила Харпер, міцніше стискаючи гвинтівку. 

— Знаєте, хлопці, у службових інструкціях не було пункту про «прогулянки по кишках гігантського монстра».

— Джой, закрий пельку, — кинув Джексон. — Радій, що ця стіна не вирішила тебе обійняти.

— О, дуже втішно, — не вгавав Джой.

— Не зупиняємося! — різко наказав командир, першим опускаючи погляд від стелі. Жарти миттєво випарувалися, немов їх і не було. Він на мить затримав промінь ліхтаря на проході попереду, де темрява здавалася особливо щільною. Сподіваючись, що там, їх не чекає дещо набагато страшніше.

Журналістка, зробила швидкий знімок і востаннє поглянувши на мерзотний, живий слиз, що виблискував у темряві, рушила вперед, намагаючись не думати про те, що вони зараз перебувають у самому шлунку монстра. Раптом кам'яна товща під ногами здригнулася. Глухий, важкий гуркіт прокотився коридором, наче грім під землею, змушуючи дрібні камінці посипатися зі стелі. За мить до них докотилася серія розкотистих вибухів, а за ними, ледь вловимі черги автоматичної зброї.

— Почалося, — Леон завмер, напружившись усім тілом. — Рід вже на вході.

Він на мить притиснув палець до гарнітури, намагаючись викликати «Браво», але з динаміка донеслося лише холодне, байдуже шипіння статичних перешкод.

— У нас лічені хвилини, йдемо! 

Вони рушили швидше, майже переходячи на біг, але невдовзі стеля почала стрімко знижуватися. Прохід ставав дедалі вужчим і нижчим, змушуючи агентів спочатку пригинатися, а потім і зовсім опуститися на коліна.

— Чорт, чому цього не було на карті? — прошипів Харпер, борючись із нападами клаустрофобії, коли його рюкзак зачепився за гострий кам'яний виступ, а плечі з трудом влазили в вузький прохід.

— Старі креслення не враховували, що паразит роздує стіни зсередини, — відповів Фолл, відштовхуючись ліктями від підлоги.