Глава 8

Секретний тунель обірвався так само раптово, як і почався. Натиснувши на приховану засувку, Рей штовхнула важку кам'яну панель і беззвучно вислизнула в основний коридор.

Тут знову панували високі стрілчасті вікна з розкішними вітражами. У важких позолочених канделябрах на стінах догоряли свічки. Гарячий віск повільно стікав по темному металу, наче застиглі сльози, наповнюючи повітря задушливим ароматом парафіну.

Раптом, десь за поворотом, донісся низький металевий скрегіт. Звук різав слух, ніби хтось повільно тягнув масивний іржавий ланцюг по шорсткому мармуру.

— Чорт... — ледь чутно прошепотіла дівчина, втискаючись у нішу.

Рей рушила вздовж стіни, обережно перекочуючи стопу з п'яти на носок, щоб не видати себе жодним зайвим звуком. Кожна тінь, відкинута канделябром, здавалася їй силуетом ворога, що зачаївся. Нарешті попереду виросли двері, прикрашені майстерним різьбленням. Змії, що сплелися в химерний вузол навколо родинного герба Салазарів, ніби охороняли вхід до лігва свого господаря.

Затамувавши подих так, що в грудях почало пекти від нестачі кисню, Рей простягнула руку до мідної ручки. Міліметр за міліметром вона натиснула на неї, завмираючи від кожного потенційного скрипу петель. Двері піддалися майже беззвучно. Дівчина прочинила лише вузьку щілину, готова будь-якої миті відсахнутися в тінь або відкрити вогонь на ураження.

Попереду розкинулася велична зала для служінь. Десятки рядів дерев'яних стільців, виставлених із математичною точністю, тяглися до високого п'єдесталу. Над ним, замість святих образів, величалися похмурі знамена із символом паразита, що розкинув свої хижі щупальця.

Але найбільше вражала кількість вогню. Сотні, якщо не тисячі свічок пломеніли всюди. Вони тіснилися у важких люстрах під стелею, вишиковувалися вздовж проходів і мерехтіли просто на підлозі. 

«Свіжі. Віск ще не встиг застигнути, ґноти горять рівно. Хтось зовсім недавно розставив їх тут, ретельно готуючи залу до проповіді»

Погляд журналістки гарячково сканував кожен куток за масивними колонами, поки не зупинився на ледь помітних дверях праворуч від вівтаря. За ними вгадувалися круті сходи, що гвинтом ішли вгору.

«Нарешті».

Вона міцніше перехопила руків'я пістолета, відчуваючи, як долоня стає вогкою від напруги. Треба було діяти негайно. Гордон ковзнула всередину зали, рухаючись м'яко, наче тінь.

Клац.

Піднявши камеру, Рей зробила швидкий знімок моторошної панорами, після чого зосередила всю увагу на підлозі. Обережно маневруючи між сотнями мерехтливих вогників, вона ступила на товсту килимову доріжку. М'який ворс миттєво поглинув звук кроків, даруючи оманливе відчуття безпеки. Рятівний прохід до вежі був уже зовсім поруч. Лишалося лише кілька метрів відкритого простору.

Але саме в цей момент позаду пролунав звук, від якого волосся на потилиці стало дибки. Двері, крізь які вона щойно пройшла, повільно й протяжно заскрипіли, розчиняючись навстіж. Агент крутнулася на п'яті, здіймаючи пістолет. Палець уже почав витискати спусковий гачок, але в дверях була лише порожнеча темного коридору.

Раптом огидний, вологий хлюпаючий звук наповнив залу. Рей відчула, як крижаний піт стікає по хребту. Вона повільно опустила погляд нижче, туди, де межа світла тонула в густій тіні порога. З цієї чорноти, лишаючи за собою липкий слід, виповзало щось.

Створіння пересувалося на чотирьох м'язистих лапах із вигнутими кігтями. У нього не було шкіри, лише оголені червоні м'язи та білясті сухожилля. Замість очей — пульсуючий мозок. Це був Лікер. Істота тримала голову низько до підлоги, гарячково втягуючи повітря. Вона не бачила Рей, але вона її чула.

Журналістка заціпеніла. Первісний жах паралізував м'язи, перетворюючи її на нерухому статую. Вона боялася навіть моргнути, розуміючи, що будь-який зайвий рух стане її смертним вироком. Та раптом тишу розірвав тупіт кроків з боку бічних дверей, тих самих, що вели до рятівних сходів. Звідти неквапливо вийшов сектант у чорній мантії. У руках він тримав срібне кадило, з якого валив густий пряний дим. Фанатик щось бубнив під ніс, заглиблений у молитву, і не встиг промовити й слова, коли його погляд нарешті впав на потвору. 

Лікер. Саме так називали цих істот у секретних звітах «Амбрелли», які Рей вивчала в архівах. Монстр зреагував миттєво. Навіть не повертаючи голови, він вловив найменшу вібрацію кроків. Потвора видала пронизливий клекочучий звук і зірвалася з місця. Наче розпечена сталь, лікер врізався прямо в сектанта. Залу наповнив жахливий крик, який захлинувся бульканням крові та хрускотом кісток, що ламалися від кігтів. Тварюка почала несамовито роздирати тканину разом із плоттю, випускаючи фонтани гарячої крові на ідеально рівні ряди стільців. 

«Він, розірве мене швидше, ніж я встигну підняти зброю.»

Рей почала відступати до вівтаря. Кожен м'яз був напружений до межі, вона боялася, що навіть стукіт її власного серця, видасть місцезнаходження. 

На стільці поруч, прямо перед нею, стояли масивні мідні чаші наповнені густою оливою, та кілька товстих свічок. Рей повільно простягнула руку, відчуваючи, як кожна клітинка тіла кричить від напруги. Пальці зрадницьки тримтіли, і вона до болю стиснула зуби, намагаючись силою вгамувати свій стан. Один необережний рух, один випадковий металевий дзвін об край чаші і лікер розірве її навпіл.

Дівчина відчувала, як одинока крапля холодного поту повільно котиться по хребту. Поки потвора з огидним хлюпанням роздирала плоть сектанта, Рей, не зводячи заціпенілого погляду з червоної пульсуючої маси м'язів, почала нахиляти чашу. В'язка рідина важко потекла на ворсистий килим, жадібно насичуючи тканину темною плямою.

Пальці іншої руки обережно торкнулися гарячої свічки. Вогник завмер у лічених міліметрах від підлоги. Саме в цей момент лікер раптом завмер. Він припинив жувати й різко наставив голову в її бік, гарячково роздуваючи ніздрі.