Глава 6

Стежка ставала дедалі крутішою, перетворюючись на вузький серпантин, затиснутий між мокрими, слизькими скелями. Агенти дихали важко, ритмічно, і цей звук був єдиним доказом того, що вони все ще живі люди, а не привиди, загублені в молочному мареві.

Напруження в групі було майже відчутним на дотик. Короткі, уривчасті фрази перекидалися лише по справі, наче оперативники чіплялися за ці звуки, як за рятувальні круги, аби не потонути в гнітючій тиші. Навколо, у вузлуватому корінні дерев, де-не-де виблискували обгризені кістки, відшліфовані дощами до білизни, що різала око.

Сонце вже давно зникло за піками скель, і сутінки почали стрімко поглинати залишки світла. Темрява в цих горах наповзала, обважнюючи туман і роблячи кожен крок лотереєю. Треба було знайти прихисток для короткої стоянки, поки ніч не зробила їх абсолютно сліпими.

Леон ішов на два кроки попереду Рей, рухаючись із тією ж хижою, економною грацією, яку вона пам'ятала ще з джунглів Амазонії. Його кроки були майже беззвучними, попри важкі тактичні черевик. Кожен випадковий шурхіт підошви об мокрий камінь, кожен ледь збитий подих, викликаний крутим підйомом, відгукувався в ньому загостреним, але глибоко роздратованим захисним інстинктом. Це роздратування було не на когось, а на обставини, на цей проклятий збіг обставин, який знову привів їх в епіцентр біологічного пекла. Його тривога підживлювалася відсутністю звязка з групою «Браво», що йшла паралельним маршрутом через лівий хребет. Вони не виходили на зв'язок уже три години. У цих горах це зазвичай означало лише одне: або вони в зоні повного глушіння, або їх більше не існує. Якщо «Браво» лягла, то вони можуть бути наступні.

— Харпере, шукай грот або будь-яке поглиблення в скелі, стару хатину — коротко кинув Леон у гарнітуру, не сповільнюючи ходу. — Нам потрібна закрита спина на ніч.

***

Дорога вивела загін до глибокої низини, де природа наче затамувала подих. Повітря тут миттєво змінилося. Стало важким, липким, насиченим густим запахом вогкої глини та застояної води. Група трималася в густих заростях папороті та чагарнику. Вони рухалися повільно, ховаючись у непроглядній чащі лісу, що обступав підніжжя скель. Час підходив до опівночі. Коли примарний туман на мить розступився під подихом холодного вітру, перед ними відкрилося озеро. Величезна, нерухома чаша чорної води, що здавалася глибшою за саме пекло. Вона виглядала як розплавлене чорне скло, в якому не відбивалося нічого, окрім похмурого, свинцевого неба. Жодного сплеску, жодного натяку на рух риби чи птаха, лише ідеальна, майже мертва гладь.

Справжньою домінантою цього похмурого пейзажу був замок Салазара, що височів над озером з протилежної сторони. Він наче проріс із самої гори, ставши її потворним продовженням. Похмурі, зазубрені вежі гострими піками впивалися в низькі, розірвані хмари. Вікна-бійниці з цієї відстані здавалися порожніми темними очницями велетенського черепа, що невтомно спостерігав за кожним їхнім кроком із висоти століть. 

Рей, намагаючись не шуміти сухим листям під ногами, підійшла ближче до кремезного старого дуба. Вона обережно дістала камеру. Об'єктив тихо, майже інтимно клацнув, закарбовуючи на цифрову матрицю панораму, від якої холонуло всередині. На екрані замок виглядав ще більш примарним, немов готичний монстр, що застиг над прірвою. Всі немов застигли спостерігаючи ожившу картинку зі штабу.

— Майже на місці, — тихо, ледь чутно промовив Харпер. Він повільно опустив тепловізор, і в його очах відбилася похмура велич споруди.

Група мовчала, пригнічена масштабом побаченого. Кожен розумів, що там всередині, їх чекає щось набагато гірше за селян із вилами. Леон жестом наказав йти далі. Він уважно оглядав берегову лінію, шукаючи місце для тимчасового табору, де можна було б перечекати найхолодніші години ночі. Через декілька хвилин вони натрапили на ледь помітний в лісовій просіці, за дві сотні метрів від води, стару рибацьку хижу. Вона майже зливалася з ландшафтом, наче природа намагалася поглинути її і стерти з лиця землі.

Хатина виявилася напіврозваленою спорудою, вкритою товстим, вологим шаром моху та гнилої хвої. Стіни з грубого, потемнілого від часу зрубу подекуди прогнили наскрізь, оголюючи темну порожнечу всередині. Дах просів під вагою років і снігів. 

Всередині вона здавалася ще меншою, ніж зовні. Низька стеля з масивними балками, тиснула на плечі, а простір був захаращений залишками чийогось життя, яке обірвалося надто раптово. Всередині пахло пліснявою, старою деревиною але для загону «Альфа», що провів майже добу в лісі, ця похилена хатина здавалася королівським палацом.

Рей обвела поглядом кімнату. Світло тактичних ліхтарів вихоплювало з темряви деталі. Іржаву піч-буржуйку, в якій замість дров лежало якесь огидне сміття та обривки старої тканини, полиці, де стояли порожні, вкриті сірою пліснявою банки з незрозумілою субстанцією і перекинуту тарілку на підлозі, що розкололася навпіл. На дубовому столі, який колись був центром цього дому, пил давно змішався з конденсатом, перетворившись на липку сіру багнюку, в якій застигли відбитки лап щурів. У кутку, наче скелет невідомої істоти, застигло обдерте крісло з випнутими пружинами. Його спинка була повернута до вікна, і здавалося, варто лише на мить відвернутися, як тінь колишнього господаря знову всядеться в нього.

— Харпер, перевір периметр і постав пастки біля заднього вікна, — голос Леона пролунав сухо й різко, наче ляснув батіг, миттєво розрізавши гнітючу атмосферу. Він стояв посеред кімнати, повільно повертаючи голову і скануючи кожен темний кут. — Джексон, Джой — зміна через кожні дві години, позиції біля фасаду. Фолл, скануй ліс та замок через ПНВ. Я огляну решту, — командир повернувся о журналістки, що оглядала приміщення. — Гордон, поки залишайся тут.

Коли оперативники розійшлися по позиціях, стаючи частиною тіней, стало тихіше. Лише зовні вив вітер, заплутавшись у кронах дерев, та зрідка рипіли прогнилі балки під вагою агентів на прогнилому крильці. Рей повільно опустилася на підлогу в кутку, який здався їй найбільш захищеним. Холодний дотик вологої стіни просочився крізь куртку, змушуючи її здригнутися. Пальці, почервонілі від холоду, тремтіли, коли вона виймала блокнот. На чистій сторінці почали з'являтися гострі, майже агресивні лінії. Силует замку Салазара, що висів над чорним дзеркалом озера, наче кам'яний паразит.