Глава 3

Лондонська філія ФБР. 5 днів тому. 8:45 ранку

Сонце за панорамними вікнами офісу марно намагалося пробитися крізь щільно закриті жалюзі. Всередині будівлі панувало мертве, стерильне світло люмінесцентних ламп. Агресивний холод кондиціонерів, що працювали на повну потужність, випалював кисень, марно намагаючись вивітрити важкий коктейль із запахів пересмаженої кави, антисептиків та густого, майже фізично відчутного передстартового мандражу.

Рей впевнено крокувала довгим коридором. Її військові черевики чітко й ритмічно відбивали кожен крок по лінолеуму, наче метроном, що відраховував останні хвилини до початку безумства. Повз неї, не помічаючи нікого навколо, пробігали техніки з мотками кабелів в руках. В оупен-спейсі праворуч панував контрольований хаос: аналітики в зім'ятих сорочках із закатаними рукавами гарячково друкували звіти, оточені такими високими стосами папок із грифом «Таємно», що ті здавалися стінами паперової фортеці.

Дівчина поправила ремінь важкої сумки з амуніцією, відчуваючи, як знайома вага заспокоює плече. Останнім часом вона занадто часто бувала в лондонській філії. І могла впевнено сказати, що знає ці стіни вже як рідні. Кожен вигін коридору, кожну тріщину на стелі біля кабінету шефа і навіть те, який саме автомат видає найбільш стерпний еспресо. Та і сам Лондон перестав бути для неї чужим. Шкода тільки, що він став тільки залом очікування перед стрибком у пекло...

«Наче я ніколи звідси й не виходила. Може, це і є моя справжня реальність, а все інше — просто довгий сон між відрядженнями?»

Вона автоматично пригальмувала на повороті, де лінолеум був трохи стертий ніжками важкого ксерокса, і саме в цей момент тишу розірвав знайомий голос.

— Рей! Нарешті! — дзвінкий, дещо напружений, він перекрив офісний гул і змусив її вийти зі стану внутрішньої ізоляції.

Меріел Круз, головний зв'язківець і серце технічного відділу, вже бігла назустріч подрузі, маневруючи між агентами, що розвішували на дошках документи. Меріел виглядала так, ніби не спала останню добу. Під очима залягли темні кола, волосся було нашвидку зібране у розпатланий хвіст, а в руках вона тримала незмінний планшет, на якому без зупину мерехтіли повідомлення.

Меріел різко загальмувала і міцно, майже відчайдушно обійняла подругу. Журналістка хитнулася, від несподіванки заледве втримавши на плечі сумку.

— Ти встигла! Слава богу, — прошепотіла Меріел, нарешті розтискаючи свої відчайдушні обійми. Вона відступила на крок, але її руки продовжували літати навколо Рей. Вона поправляла лямку її сумки, обсмикувала край тактичної куртки й з суто професійною прискіпливістю оглядала кожне кріплення на амуніції. Її очі сканували подругу так, ніби та вже повернулася з передової, посічена осколками, а не просто прийшла на ранковий брифінг.

— Майже всі вже в зборі, — Меріел перейшла на швидкий напівшепіт. — Командувач операції вже там... риє землю копитами, якщо чесно. Вимоги до перевірок такі, наче ми готуємо висадку на Марс. Кажуть, він справжній кремінь. Але, боже, Рей... — Меріел на мить замовкла, і її обличчя дивно змінилося. — Виглядає він просто неймовірно мило. Навіть із цим поглядом «я бачив смерть». — злегка перекривляла вона та кокетливо посміхнулася, намагаючись бодай на мить розігнати цей важкий, майже фізично відчутний туман тривоги, що завис у коридорах бюро. Вони попрямували вглиб будівлі.

— Кеннеді? — сухо перепитала Рей. Вона намагалася вкласти в це одне слово максимум професійної байдужості, але відчула, як серце зробило зайвий, важкий удар об ребра.

— Він самий, — кивнула Меріел, автоматичним рухом прикладаючи перепустку до чергового магнітного термінала. Вона продовжувала щось щебетати про нові протоколи шифрування, про те, яка огидна кава в новому буфеті, і як важко було вибити фінансування на цю місію під носом у прискіпливого сенату.

Але Рей її вже не чула. Навколишній офісний гул, клацання клавіатур та монотонний шум принтерів раптом злилися в єдиний, глухий білий шум, що виштовхнув її з реальності. Прізвище «Кеннеді» відгукнулося в її свідомості серією чітких, майже болючих спалахів.

Раккун-Сіті. Вересень 1998

Повітря, густе від масної кіптяви та нудотного, залізистого запаху свіжої крові, буквально випікало легені при кожному вдиху. З вулиці долинав нелюдський гул. Низький, вібруючий звук тисяч ніг, що невблаганно човгали по асфальту в унісон із хрипким диханням істот, які колись були сусідами та друзями.

— Барнс, ліворуч! Не гальмуй, просто розчави їх! — прохрипів Рід, вчепившись у рукоятку кулемета на турелі. Його обличчя було залите світлом від палаючої вітрини магазину іграшок.

— Заткнись, Ріде, я бачу! — відрізав колишній одногрупник Рей, стискаючи кермо так, що побіліли кісточки пальців. Він майстерно маневрував між покинутими авто та понівеченими тілами.

Важкий позашляховик підкидало на кожному вибоїні, але Рей майже не відчувала тряски, її тіло було напружене, як тятива лука. Всередині кабіни тошно пахло мастилом. Журналістка міцніше стиснула пальці на відео камері. Пластик корпусу став слизьким від поту, що стікав по долонях. Вона згадувала свої амбіції лише тиждень тому, коли мріяла бути там, де вершиться історія, хотіла довести матері, що гідна прізвища Гордон, і батькові, що його донька не зламається під вогнем. Вона готувалася до гарячих точок, до окопів та обстрілів, але жоден підручник з військової журналістики не готував її до цього.

У навушнику пролунав спокійний, майже механічний голос Меріел. Вона була далеко, у безпечному, кондиційованому офісі ФБР, але її очі бачили все через камери на шоломах оперативників.

— Група «Авангард», говорить Координатор. Я бачу ваш рух по Квітка-стріт, — голос Меріел звучав бездоганно чітко. — Барнсе, тримай швидкість. Через шістсот метрів затор із цивільних авто. 

— Рей, чуєш мене? — Меріел виділила її канал. — Твоя нашоломна камера дає збої, перевір кріплення. Мені потрібна чиста картинка для аналітиків у Вашингтоні. Не забувай, ти там, як наші очі.