Глава 2

Лондонська філія ФБР. 5 днів тому, 8:45 ранку. 2004 рік

Сонце за панорамними вікнами офісу марно намагалося пробитися крізь щільно закриті жалюзі. Всередині будівлі панувало стерильне світло ламп. Агресивний холод кондиціонерів, що працювали на повну потужність, випалював кисень, намагаючись вивітрити важкий коктейль із запахів пересмаженої кави, антисептиків та передстартового мандражу.

Рей впевнено йшла довгим коридором. Її військові черевики чітко й ритмічно відбивали кожен крок по лінолеуму, наче метроном, що відраховував останні хвилини до початку безумства. Повз, не помічаючи нікого, пробігали техніки з мотками кабелів в руках. В оупен-спейсі праворуч панував контрольований хаос. Аналітики в зім'ятих сорочках гарячково друкували звіти, оточені такими високими стосами папок із грифом «Таємно», що ті здавалися стінами паперової фортеці.

Дівчина поправила ремінь сумки з амуніцією, відчуваючи, як знайома вага заспокоює плече. Останнім часом вона занадто часто бувала в лондонській філії. І могла впевнено сказати, що знає ці стіни вже як рідні. Кожен коридор, кожну тріщину на стелі і навіть те, який саме автомат видає найбільш стерпний еспресо. Та і сам Лондон перестав бути для неї чужим. Шкода тільки, що він став залом очікування перед стрибком у пекло...

«Може, це і є моя справжня реальність, а все інше, просто довгий сон між відрядженнями?»

Вона автоматично пригальмувала на повороті, де лінолеум був трохи стертий ніжками важкого ксерокса, і саме в цей момент тишу розірвав знайомий голос.

— Рей! Нарешті! — дзвінкий голос перекрив офісний гул і змусив її вийти зі стану внутрішньої ізоляції.

Меріел Круз, головний координатор і серце технічного відділу, вже бігла назустріч подрузі, маневруючи між агентами, що розвішували на дошках документи. Дівчина виглядала так, ніби не спала останню добу. Під очима залягли кола, темне волосся нашвидку зібране у розпатланий хвіст, а в руках вона тримала планшет, на якому без зупину мерехтіли повідомлення. Меріел різко загальмувала і міцно обійняла подругу.

— Ти встигла! Слава богу, — прошепотіла вона, розтискаючи обійми. Дівчина відступила на крок, але руки продовжували літати навколо Рей. Координаторка поправляла лямку її сумки, обсмикувала край тактичної куртки й з суто професійною прискіпливістю оглядала кожне кріплення на амуніції. Її очі сканували подругу так, ніби та вже повернулася з передової, посічена осколками, а не просто прийшла на ранковий брифінг.

— Майже всі вже в зборі, — Меріел перейшла на швидкий напівшепіт. — Командувач операції вже там... риє землю копитами, якщо чесно. Вимоги до перевірок такі, наче ми готуємо висадку на Марс. Але, боже, Рей... — дівчина на мить замовкла, і її обличчя дивно змінилося. — Виглядає він просто неймовірно мило. Навіть із цим поглядом «я бачив смерть», — злегка перекривляла вона та кокетливо посміхнулася, намагаючись бодай на мить розігнати цей важкий туман тривоги, що завис у коридорах бюро.

Вони рушили вглиб будівлі, де гул вентиляції здавався занадто гучним.

— Кеннеді? — сухо перепитала Рей, але відчула, як серце зробило зайвий, важкий удар об ребра.

— Він самий, — кивнула Меріел, прикладаючи перепустку до магнітного термінала. Вона продовжувала щось швидко щебетати про нові протоколи шифрування, про огидну каву в буфеті та про те, яких зусиль коштувало вибити фінансування на цю місію під прицілом прискіпливого сенату. Але з кожним кроком її легковажність вивітрювалася, наче слабкі парфуми на вітрі. Біля самих дверей дівчина різко зупинилася. У холодному світлі люмінесцентних ламп її обличчя здалося зовсім блідим.

— Слухай, Рей... — вона запнулася, наче саме слово, яке крутилося на язиці, було отруйним. — Будь обережна. Ця місія... вона пахне... вона пахне Раккуном. Я відчуваю це по тому, які дані приходять з Іспанії.

Меріел міцніше стиснула долоню подруги, і журналістка відчула, як дрібно, ледь помітно тремтять пальці дівчини. 

— Я буду на зв'язку двадцять чотири на сім. Буду твоїми очима і вухами в навушнику. Як тоді... — вона на мить зазирнула Рей прямо в очі. — Пам'ятаєш?

Журналістка мовчки кивнула. Горло стиснув невидимий спазм. Хіба можна було таке забути? У 98-му саме голос Круз у рації був єдиною ниткою, що тримала її в реальності. Це був фундамент їхньої дружби, забетонований кров'ю та попелом Раккун-Сіті.

«Невже ми приречені вічно повертатися в те саме пекло, просто під іншими назвами?»

— Пам'ятаю, — нарешті витиснула дівчина, змушуючи себе розправити плечі. Назва знищеного міста відгукнулася у свідомості серією чітких, майже кінематографічних спалахів.

Раккун-Сіті. Вересень 1998

Повітря, густе від масної кіптяви випікало легені при кожному вдиху. З вулиці долинав вібруючий звук тисяч ніг, що невблаганно човгали по асфальту в унісон із хрипким диханням істот, які колись були сусідами та друзями.

— Барнс, ліворуч! Не гальмуй, просто розчави їх! — кричав Рід, вчепившись у рукоятку кулемета.

— Заткнись, Ріде, я бачу! — відрізав хлопець, стискаючи кермо так, що побіліли кісточки пальців. Він майстерно маневрував між покинутими авто.

Важкий позашляховик підкидало на кожному вибоїні, але Рей майже не відчувала тряски, її тіло було напружене, як тятива лука. Всередині кабіни тошно пахло мастилом. Журналістка стиснула пальці на камері. Вона згадувала свої амбіції лише тиждень тому, коли мріяла бути там, де вершиться історія, хотіла довести родині, що гідна прізвища Гордон. Вона готувалася до гарячих точок, до окопів та обстрілів, але жоден підручник з військової журналістики не готував її до цього.

У навушнику пролунав спокійний, майже механічний голос подруги. Вона була далеко, у безпечному, кондиційованому офісі ФБР, але її очі бачили все через камери на шоломах оперативників.

— Група «Авангард», говорить координатор. Я бачу ваш рух по Флавер-стріт, — голос Меріел звучав бездоганно чітко. — Барнсе, тримай швидкість. Через шістсот метрів затор із цивільних авто.