Глава 3

Лондонська філія ФБР. 5 днів тому. 8:45 ранку

Сонце за панорамними вікнами офісу марно намагалося пробитися крізь щільно закриті жалюзі. Всередині будівлі панувало мертве, стерильне світло люмінесцентних ламп, від якого на паперах і обличчях з'являвся хворобливий блакитний відтінок. Агресивний холод кондиціонерів, що працювали на повну потужність, випалював кисень, марно намагаючись вивітрити важкий коктейль із запахів пересмаженої кави, антисептиків та густого, майже фізично відчутного передстартового мандражу.

Рей впевнено крокувала довгим коридором. Її військові черевики чітко й ритмічно відбивали кожен крок по лінолеуму, наче метроном, що відраховував останні хвилини до початку безумства. Повз неї, не помічаючи нікого навколо, пробігали техніки з мотками кабелів та серверними блоками в руках. В оупен-спейсі праворуч панував контрольований хаос: аналітики в зім'ятих сорочках із закатаними рукавами гарячково друкували звіти, оточені такими високими стосами папок із грифом «Таємно», що ті здавалися стінами паперової фортеці.

Дівчина поправила ремінь важкої сумки з амуніцією, відчуваючи, як знайома вага заспокоює плече. Останнім часом вона занадто часто бувала в лондонській філії. І могла впевнено сказати, що знає ці стіни вже як рідні. Кожен вигін коридору, кожну тріщину на стелі біля кабінету шефа і навіть те, який саме автомат видає найбільш стерпний еспресо. Та і сам Лондон перестав бути для неї чужим. Шкода тільки, що він став тільки залом очікування перед стрибком у пекло...

«Наче я ніколи звідси й не виходила. Може, це і є моя справжня реальність, а все інше — просто довгий сон між відрядженнями?»

Вона автоматично пригальмувала на повороті, де лінолеум був трохи стертий ніжками важкого ксерокса, і саме в цей момент тишу розірвав знайомий голос.

— Рей! Нарешті! — дзвінкий, дещо напружений, він перекрив офісний гул і змусив її вийти зі стану внутрішньої ізоляції.

Меріел Круз, головний зв'язківець і серце технічного відділу, вже бігла назустріч подрузі, маневруючи між агентами, що розвішували на дошках документи. Меріел виглядала так, ніби не спала останню добу. Під очима залягли темні кола, волосся було нашвидку зібране у розпатланий хвіст, а в руках вона тримала незмінний планшет, на якому без зупину мерехтіли повідомлення.

Меріел різко загальмувала і міцно, майже відчайдушно обійняла подругу. Журналістка хитнулася, від несподіванки заледве втримавши на плечі сумку.

— Ти встигла! Слава богу, — прошепотіла Меріел, нарешті розтискаючи свої відчайдушні обійми. Вона відступила на крок, але її руки продовжували літати навколо Рей. Вона поправляла лямку її сумки, обсмикувала край тактичної куртки й з суто професійною прискіпливістю оглядала кожне кріплення на амуніції. Її очі сканували подругу так, ніби та вже повернулася з передової, посічена осколками, а не просто прийшла на ранковий брифінг.

— Майже всі вже в зборі, — Меріел перейшла на швидкий напівшепіт. — Командувач операції вже там... риє землю копитами, якщо чесно. Вимоги до перевірок такі, наче ми готуємо висадку на Марс. Кажуть, він справжній кремінь. Але, боже, Рей... — Меріел на мить замовкла, і її обличчя дивно змінилося. — Виглядає він просто неймовірно мило. Навіть із цим поглядом «я бачив смерть». — злегка перекривляла вона та кокетливо посміхнулася, намагаючись бодай на мить розігнати цей важкий, майже фізично відчутний туман тривоги, що завис у коридорах бюро. Вони попрямували вглиб будівлі.

— Кеннеді? — сухо перепитала Рей. Вона намагалася вкласти в це одне слово максимум професійної байдужості, але відчула, як серце зробило зайвий, важкий удар об ребра.

— Він самий, — кивнула Меріел, автоматичним рухом прикладаючи перепустку до чергового магнітного термінала. Вона продовжувала щось щебетати про нові протоколи шифрування, про те, яка огидна кава в новому буфеті, і як важко було вибити фінансування на цю місію під носом у прискіпливого сенату.

Але Рей її вже не чула. Навколишній офісний гул, клацання клавіатур, шум принтерів та далекі розмови, раптом злився в однотонний білий шум. Прізвище «Кеннеді» відгукнулося в її свідомості серією чітких, майже кінематографічних спалахів.

Вони перетиналися кілька разів за останні роки. Іноді, мигцем у цих самих стерильних коридорах, де він завжди здавався чужорідним, занадто «диким» елементом. Серед ідеально випрасуваних білих комірців і паперових душ Леон виглядав як хижак, якого силоміць одягли в цивільне, але забули підстригти пазурі. Рей пам'ятала, як він завжди тримався осторонь, навіть коли навколо було повно людей. Між ним і світом завжди існувала тонка прірва схожа на зону відчуження, куди нікому не було входу.

Вона розуміла цей його відчайдушний потяг стати тінню. Розуміла, чому він так глибоко ховається за посадовою інструкцією та сухим звітом. Це був його єдиний спосіб дихати. Його персональна капсула безпеки, що не давала оточуючим розгледіти ті глибокі, потворні шрами, які лишилися після Ракун-Сіті.

«Ми обидва будуємо стіни, Леоне,» — подумала Рей. Її пальці мимоволі торкнулися скроні, наче намагаючись вгамувати раптовий спалах болю. — «Бо ми бачили один і той самий кінець світу. І знаємо, що сонце після нього вже ніколи не світить так само яскраво».

— Слухай, Рей... — голос Меріел змусив журналістку здригнутися, вириваючи її з полону власних думок.

Подруга, не помітивши тіні, що промайнула на обличчі Рей, наполегливо потягнула її за рукав тактичної куртки в бік важких дубових дверей зали для брифінгів. З кожним кроком кокетство Меріел вивітрювалося, наче слабкі парфуми на вітрі. Біля самих дверей вона різко зупинилася, і її обличчя в мертвеному світлі ламп раптом здалося зовсім блідим. Вона зазирнула Рей прямо в очі.

— Будь обережна. Ця місія... вона пахне... — Меріел запнулася, наче саме слово було отруйним. — Вона пахне Ракуном. Я відчуваю це по тому, які дані приходять з Іспанії. Там щось не так, Рей.