Глава 2

Черевики агентів глухо, майже невагомо ступали у вологу, в'язку землю, що під шаром молочного туману здавалася вугільно-чорною та мертвою. Загін десантувався на самому краю селища, де спотворений ліс, впритул підступав до перших напівзруйнованих халуп. 

Леон на мить зупинився, оглядаючи периметр. Було надто тихо. Його обличчя залишалося непроникною маскою, але всередині все стискалося від огиди. Він сподівався, що після евакуації Ешлі ніколи більше не побачить ці похмурі ліси. Повернення сюди здавалося поганим жартом долі, наче це місце мало на нього власні права і відмовлялося відпускати.

«Знову цей запах», — подумав він, вдивляючись у сіру безвість.

Їхньою єдиною ниткою в цьому мороці була точка на цифровій мапі, з якої пульсував ледь живий сигнал аварійного маячка командира Ріда. Це був останній примарний слід, що залишився від зниклої групи «Браво». 

Небо над селищем затягнуло важким саваном низьких, свинцевих хмар, що, здавалося, от-от розчавлять цей проклятий клаптик землі своєю вагою. Вузька, покручена вуличка була затиснута між перекошеними дерев'яними парканами та напівзруйнованими сараями. Сінники з прогнилими дахами під важким тягарем моху безсило схилилися до самої землі, наче в останньому, покірному поклоні перед смертю. Повітря було густим, гливким і наскрізь просякнутим нудотним, солодкуватим смородом розкладу та іржавим присмаком старої крові. Цей запах був майже відчутним на дотик, він в'їдався в тактичну тканину одягу і лягав важким каменем у легенях.

На облуплених дверях по дорозі, посічених глибокими, наче від пазурів, борознами, виднілися темні багряні плями. Кров уже встигла намертво в'їтися в пористу структуру дерева, залишивши по собі вічний, брудний слід чиєїсь нелюдської агонії. 

Просуваючись далі крізь лабіринт прогнилих парканів, загін вийшов на головну площу. У самому центрі, розриваючи сіру імлу, палахкотіло велетенське багаття. Вогонь люто тріщав, пожираючи сухі дрова й викидаючи в низьке небо густі стовпи масного чорного диму, що пахнув горілою гумою та... людською плоттю.

Леон підійшов ближче, прикриваючи обличчя від пекучого жару долонею. Його погляд, зазвичай холодний і аналітичний, зупинився на самому верхів'ї вогнища. Там, охоплене язиками полум'я, на палі виднілося лише одне тіло. Воно здавалося дивним. Ненормально високий скелет, покручені, масивні кістки.

«Тіло якогось старого?» — на мить припустив Леон, згадуючи старосту селища Бітореза Мендеса. — «Занадто великі кістки для звичайної людини».

Проте, коли він опустив очі нижче, до самої основи попелища, його серце пропустило удар. Там, у багнюці, розкидані наче непотріб, лежали інші тіла. Леон зробив крок уперед, ігноруючи жар. Його погляд вихопив знайомі обриси. Понівечений тактичний бронежилет, що застряг під обвугленою колодою, і розбиту напівспалену каску, яка відлетіла вбік. Агент Джой, присів поруч і пальцями дістав із кривавої каші щось невелике. Це був закривавлений шеврон.

— Командире... — тихо, майже пошепки звернувся він до Леона. — Це... Це наші...

***

Свідомість поверталася повільними, болючими поштовхами. Нестерпний, пульсуючий біль у потилиці та тверде, кістляве плече, що врізалося у живіт. Її несли, як мішок із зерном. Спробувала поворухнутися, але зап'ястя вже були стягнуті грубою, засмальцьованою мотузкою, яка при кожному ривку в'їдалася в роз'ятрену шкіру. Голова безсило звисала з плеча викрадача, і світ перед очима хитався в такт його важким, упевненим крокам.

— Тихше, — почувся хрипкий, ледь чутний голос праворуч.

Рей насилу підняла голову, відчуваючи, як кожен рух віддає нудотним болем у потилиці. Поруч, оточені конвоєм із фанатиків, ішли інші агенти. Видовище було жахливим. Барнса вели двоє здорованів, міцно тримаючи за плечі, наче небезпечного звіра, його обличчя перетворилося на суцільну маску з крові та бруду, але очі горіли лютим, невгасимим вогнем. Він не здавався. Навіть зараз він був готовий вчепитися їм у горлянки.

Вікторію несли так само, перекинуту через плече сектанта. Її зазвичай охайне світле волосся тепер злиплося від багнюки та в'язкої червоної плями, що невблаганно розтікалася по скроні.

Ленга та Картера тащили по землі за зв'язані над головою руки. Тактична форма обох агентів бруднилася в липкій багнюці, а ноги тягнулися по стежці, залишаючи по собі глибокі, потворні борозни на вологій землі. Крістіан, який завжди мав напоготові іронічний коментар, зараз лише зрідка хрипів, коли його коліна вдарялися об гостре каміння. У Картера голова безсило перекочувалася з боку в бік. Дія речовини в дротиках все ще тримала їх обох у важкому, безпорадному забутті.

Командир Рід опинився зовсім поруч. На відміну від інших, він йшов сам, тримаючи зв'язані руки перед собою, напружений, наче стиснута пружина. Він не відводив погляду від Рей, намагаючись знайти в її очах бодай краплю зачіпки за реальність. Кожного разу, коли вони зустрічалися поглядами, у повітрі зависало німе, болюче питання:

«Як це могло статися? Як їх змогли розібрати на частини, наче аматорів?».

Раптом чоловік, що ніс Рей, зупинився. Без жодного попередження він просто нахилився і скинув її з плеча. Дівчина важко впала на землю, вибивши залишки повітря з легень.

— ¡Levántate! — гаркнув сектант, штовхнувши її носаком чобота в бік. — Йди!

Вона засичала від болю, відчуваючи, як каміння в'їлося в розбиті коліна, але крізь силу змусила себе піднятися. Ноги зрадницьки тремтіли, а світ навколо хитався, наче палуба корабля під час шторму, проте журналістка не збиралася давати цим потворам задоволення бачити її зломленою. Похитуючись, вона зробила кілька кроків і підійшла ближче до Ріда, намагаючись триматися в тіні його масивної постаті, щоб бодай трохи сховатися від пронизливого вітру.

— Ти як? — ледь чутно прошепотів командир. Він не опускав голови, пильнуючи за ченцями в криваво-червоних балахонах, що крокували поруч, стискаючи довгі зазубрені алебарди.