Глава 12.1

Будинок старенької Санчес зустрів їх таємничою темрявою у всіх вікнах і дивною тишею. Втім, Альберто розбив свою гітару і більше не буде мучити її стогонами у ці сині теплі вечори. Маріанна йшла поруч з Альмавівою, відчуваючи себе безмежно далекою від нього. І хоча щойно дала волю почуттям, вона все ще була зла — і через те, що зараз сталося, ця злість стала лише сильнішою й лютішою. Чи зачарував він її, чи що, цей… цей… Вона подумки вилаялася, не знаючи, як назвати Енріке, до якого її все так само тягнуло, як з тієї самої першої зустрічі, коли вони танцювали на вулиці фламенко.

Вона згадувала, як сама ж вішалася йому сьогодні на шию і лізла цілуватися, як притискалася до нього, а потім мчала назустріч своїй пристрасті, забувши про те, що їх можуть побачити, забувши, що він — зрадник і брехун. Потім схаменулася, коли він шепотів їй своїм хрипким голосом про кохання, кричала, що не вірить жодному його слову!

Але хто повірить їй, якщо вона щойно з таким запалом віддавалася йому?.. Сором знову охопив Маріанну, і вона пришвидшила крок, щоб не йти поруч з Енріке. Щоб він не бачив її лиця. Щоб не зрозумів, які емоції її охопили.

— Зачекай, — схопив він її за руку, розвернув до себе, змусив подивитися в свої очі, піднявши підборіддя двома пальцями. — Зачекай же, вперта! Зачекай… Ти хоч розумієш, що це може бути небезпечно? Що ми за крок від загибелі? Я, звичайно, озброєний, — поплескав він себе по прихованій під піджаком кобурі, по широкому поясу, де явно сховав ніж, — але ми не знаємо, скільки їх зараз з’явилося сюди, і що це за люди. Може, вони хочуть тебе вбити й сховати в якійсь ущелині. Ніхто ніколи не знайде, хіба що випадковий пастух через роки… І я маю бути насторожі. Розумієш? Отже, я не маю хвилюватися про те, що ти мені ніж у спину встромляєш. Я маю цілком довіряти тобі, а ти — мені. І ти повинна беззаперечно робити те, що я скажу. Скажу — біжи, значить, біжи. Мовчи — значить, мовчи. Якщо я не буду в тобі впевнений, нас тут же спіймають, ледь ми поворухнемося. Вони відразу зрозуміють тоді, що ми разом. Вони побачать твої почуття. А ти не повинна видавати їх. Я для тебе — просто охорона. Не більше того. А в тебе очі горять так, що відразу зрозуміло, що я тобі чи то ворог, чи то коханець.

— А чого ти від мене чекаєш? — огризнулася Маріанна, здригнувшись. Вирвалася з його рук, потерла зап’ястя — він занадто міцно схопив її. — Що я буду тобі оди співати в подяку за порятунок? Так спочатку врятуй! Ти сам винен, що це все сталося. Якби я хоч щось знала про свою справжню сім’ю, якби могла хоч на хвилину уявити… та хіба я ходила б сама містом, знаючи, що на мене ведеться полювання? — І тут її осяяла здогадка. Вона широко розплющила очі й стукнула Альмавіву по грудях, розлютившись ще сильніше. З усіх сил намагалася говорити тихо, щоб ніхто не почув. — То ти розумів, що мені загрожує небезпека, так? Тому відвозив то в Ронду, то ще кудись тягнув, нібито ховав … І того дня, коли ти мав поїхати, ти ж просив залишитися в готелі. Я згадала!

— Так, я здогадувався, — змушений був зізнатися він. — Але навіть припустити не міг, що хтось піде на такі кардинальні заходи. Далеких родичів у твого діда вистачало, у тебе є кузини й кузени, і вони… — Він раптом замислився над чимось, немов згадав якусь деталь, дрібницю, на яку раніше не звертав уваги.

— Що — вони? — вже спокійніше запитала Маріанна. — Могли бажати моєї смерті?

— Ні, це занадто фантастична версія, — відмахнувся Енріке. — Слухай. Я сяду під сходи, щоб мене в тіні не було надто видно… Ця таємнича замовниця може знати мене. Я ж знайомий майже з усіма твоїми родичками… І запам’ятай. Що б не сталося — мовчи. І біжи, якщо скажу бігти. Біжи так швидко, як зможеш. Від того, як ти будеш діяти сьогодні, напевно залежатиме твоє життя. А може, і моє, і цієї старої відьми з її сином…

— Мені страшно, — зізналася Маріанна і подивилася на будинок.

На першому поверсі, у маленькій вітальні, запалилося світло, промайнула тінь, у якій без зусиль можна було впізнати стару Санчес. Вона явно хвилювалася, куди зникла її полонянка. Вдивлялася в сутінки й лаялася собі під ніс. Маріанна з усмішкою подумала, що за ці тижні, проведені з бандиткою, вона поповнила свій словниковий запас іспанської лайки, яка виявилася вельми колоритною й барвистою.

— І якщо ти думаєш, ніби те, що сталося біля скелі, означає, що я тебе пробачила, — прошепотіла вона Альмавіву, кинувши на нього сповнений люті погляд, — то ти помиляєшся. Я ненавиджу тебе і ніколи не пробачу! Ніколи!

І вона вставила кілька фраз, які почула від сеньйори Санчес. Вони викликали в Еріка здивований вигук. Мабуть, він навіть уявити не міг, наскільки добре вона знає іспанську.

— Від кохання до ненависті — один крок, — філософськи зауважив він одразу ж і білозубо посміхнувся. — Тіло іноді важливіше за душу й розум, воно чесніше й справедливіше. І воно одне не бреше. Ми, іспанці, легко ставимося до любовних стосунків, не сперечаюся. Нас вважають легковажними й непостійними. Але якщо ми кохаємо, то до останнього подиху, до останнього удару серця, і заради кохання можемо вбити або померти. Недарма саме у нас прижилася корида, а наші вірші! Ти читала наші вірші? Ти чула наші пісні? У них наше кохання й пристрасть, наше життя й смерть. І я помру, якщо знадобиться, але витягну тебе звідси. Я клянуся тобі, Маріанно.

У дівчини всередині щось затремтіло, ніби він цими словами торкнувся чогось таємного, розбудив у душі те, про що вона й сама не здогадувалася. Ніби зазвучали в ній гітарні струни, яких торкнулася рука музиканта. Ніби річки пристрасті потекли по венах. Ніби троянди розцвіли в серці або дикі іриси, квіти туги й розлук… Вона кохає його? Так, кохає.