Глава 10.2

За вечерею було тихо. Стара іспанка гралася своїм ножем, дивлячись у кухоль з підігрітим вином зі спеціями, її синок дзеленчав на своїй гітарі, а новий охоронець тінню завмер напроти Маріанни, раз у раз кидаючи на неї задумливі погляди. Вона ж так і не поїла — шматок у горло не ліз, постійно нудило і хотілося підвестися, схопити свою тарілку та кинути її в голову тому, хто зараз здавався винуватцем усіх її бід. І хоча вона розуміла, що він зараз — її єдиний шанс вибратися з цього селища з бандитами, серце закликало на голову Енріке всі біди світу.

— Я можу зіграти? — Енріке, якого слід називати тепер Антоніо Фернандесом, простяг руку, і синок бандитки не без вагання віддав йому інструмент. Альберто любив свою гітару як жінку, а може, й сильніше, розуміючи, мабуть, що тільки вона його ніколи не зрадить, на відміну від вітряних красунь.

Маріанна уважно дивилася на руки Енріке. Його пальці здавалися гострими кинджалами, що мучать струни, вириваючи з них стогін і плач. Він співав стару народну пісню, і голос його чарував та заспокоював. Так і сиділа б вічність, слухаючи його. Коли Маріанна це зрозуміла, насупилася. Чому вона не може довго на нього злитися? Він — зрадник! І не можна цього забувати. І взагалі, хто знає, чи можна взагалі вірити його розповіді, якщо він і раніше брехав? Може, він винен у цьому викраденні, і немає ніякої таємничої донни?

Але, з іншого боку, навіщо йому було її викрадати, якщо вона й так була готова з ним на край землі та за край? Міг просто одружитися з нею, і лише потім дозволити зустрітися з повіреними дідуся.

Тим часом хрипкий голос Енріке не давав зосередитися, збивав і тягнув у чаклунський вир.

— У моїй Тарари сукня білосніжна... так, Тараро, так! Ні, Тараро, ні! Як вона танцює, як дарує світло... У моїй Тарари кошик повен фруктів, я прошу хоч скибку, скибку апельсину... я прошу троянди, я прошу жасміни...

Він дивився так, що Маріанне здавалося — стара Санчес і її синок усе зрозуміють, розгадають гру Енріке, і ніколи тоді їм не вибратися з цього будинку! В очах його була та беззоряна ніч, в якій танцює біля багаття горда циганка, та ніч, коли схилами гір спускається місяць, щоб вкрасти собі дитину, та ніч, в якій нещасна циганка-бранка біжить від жандармів, благаючи вітер допомогти, а стрункі кипариси свічками горять у місячному світлі... та ніч, коли Маріанна опинилася в обіймах свого пристрасного іспанця.

І за те, що вона не могла зненавидіти його, за те, що не могла забути його поцілунки, і, що найприкріше, хотіла їх, ось за це вона починала ненавидіти себе.

Він заспівав ще пару пісень, викликавши сльози на очах старої Санчес і заздрісний блиск очей її синка, і бандитка не витримала, навіщось почала розповідати про свою юність серед гір, про свого коханого, який викрав її з села, щоб залишити у своєму таборі серед скель. Вона розповідала, все більше занурюючись у минуле, а Маріанна незабаром спіймала себе на тому, що уважно слухає і вже ніби на власні очі бачить ту юну струнку іспанку, якою була колись стара бруха, відчуває її біль і її страх до викрадача, але поступово забуває своє життя у батьківському будинку, піддаючись на чарівність бандита. Він гарний, високий і смаглявий, в його очах — полум'я гір, у його крові — стара Іспанія, яка збереглася лише на сторінках книг, у його руках — її свобода та життя. І настає момент, коли сеньйорита готова сама подарувати йому все, хоч би що він попросив.

— Ось тільки з дітьми нам не щастило, — продовжує стара, не дивлячись на сина. — Перше дитя наше померло. Допомога не надійшла вчасно, а лікаря не було... Пепе, мій чоловік, мав привезти його з найближчого селища. Не встиг. Хлопчик народився, обмотаний пуповиною. Потім була дівчинка. Вона прожила два місяці. Померла тихо, уві сні, і ми навіть не знаємо, що трапилося... тоді ми ховалися від влади в печерах... можливо, вогкість і холод убили її, мою Розіту... А ось він вижив! — Погляд, спрямований на Альберто, був сповнений жалю і невитраченого кохання. — Але розумом слабкий. Але він не завжди такий був...

Її син дивиться на гітару, яку повернув йому Енріке, і наче не чує, що там розповідає сеньйора Санчес. Очі його порожні та скляні.

— Він упав, — додала стара собі вина зі глека, не спитавши, налила Маріанні, — любив лазити по скелях, знав усі козячі стежки, я ніколи не хвилювалася про цю дитину, він же виріс у горах... А одного разу щось налякало його, коли він був на краю скелястого урвища. Впав… Він зачепився за коріння старого дерева, це його врятувало. Але переляк не пройшов даремно. Лікарі кажуть, що якщо йому влаштувати такий самий струс, то, можливо, мізки стануть на місце... Але не кидати ж його заради цього зі скелі! — Вона гірко посміхнулася та випила. Потім суворо подивилася на Маріанну, на нового охоронця. — А я все чую! Я все розумію, ви молоді та спраглі, але якщо донна буде незадоволена, то всім нам голови відірвуть.

Невже зрозуміла, що між ними є щось? Але як? Маріанна відвела погляд. Адже вони були обережні!

— Невже цей ризик такий виправданий? — повільно спитала вона, кивнувши Енріке, щоб він підлив старій ще вина. Маріанна підмітила, що на підпитті та буває дуже відвертою. Цим варто скористатися. — Ви не думали, що буде, якщо донна вирішить чи обдурити вас, не заплативши, чи... зовсім позбудеться? Адже нічого не довести потім...

— Її сім'я завжди тримає слово, у них хороша репутація, і заради старої з глибинки вони не ризикуватимуть нею, — сухо сказала сеньйора Санчес. — Я вже говорила — немає в мене вибору.