Глава 9.1

ГЛАВА 9

Він знайшов її! Знайшов! Маріанні хотілося танцювати й співати від радості, як же їй бракувало весь цей час, поки вона перебувала тут у полоні, впевненості в майбутньому, впевненості, що вона вибереться з цього жахливого будинку…

Правду кажуть — мріяти треба обережно! Вона так хотіла трохи пожити в глибинці Іспанії, вдосталь надихатися повітрям, просоченим запахом апельсинових дерев, наслухатися циганських романсів… Наслухалася, надихалася і надивилася на ціле життя! Он які серенади їй два тижні поспіль Альберто-дурник виводив!

Але зараз вона більше не сердилася на хлопака, навпаки, готова була розцілувати за його чудову ідею вирушити на ярмарок, щоб знайти там помічника для старенької Санчес! Треба ж було йому відшукати там саме Енріке! І як після цього не вірити в долю і не вважати зустріч з Альмавівою найголовнішою подією в житті?..

І Маріанна закружляла по кімнаті, розкинувши руки, не в силах стримувати свої емоції. Енріке не кинув її, не кинув! Він її шукав. І знайшов. І тепер він тут, поруч, і тепер він обов'язково щось придумає, щоб витягнути її з цього жахіття. Ні, звичайно, над Маріанною не знущалися, не били і голодом не морили, не змушували робити нічого аморального, але все ж це викрадення було таким дивним і диким, немов вона потрапила в середньовіччя. Стало смішно, коли згадалася п’єса про Розіту і графа, треба ж, і в них з Енірке є свій Фігаро, тільки він навіть не здогадується, мабуть, про свою роль!

І Маріанна кружляла, і кімната зі старими плетеними меблями та запиленою квіткою в кутку теж кружляла, і здавалося, весь світ сміється і радіє разом з нею… Стукіт у двері змусив дівчину злякано зупинитися, стиснувшись. Вона глянула на двері, не знаючи, чому це стукають, — настільки звикла, що стара і її синок заходять, коли самі того захочуть, навіть не намагаючись попередити про свою появу. Тому Маріанна стала дуже чутливою, навчившись вловлювати найменший відгомін кроків на сходах, до того ж сходи сильно скрипіли, і було нескладно зрозуміти, що хтось піднімається до її кімнатки. Що ж означає цей стукіт?

Наблизилась до дверей, нерішуче зупинилася, не знаючи, що робити. Адже вона завжди зачинена — навіщо тоді стукати?

— Сеньйорита Маріанна, — пролунав хрипкуватий голос Енріке. — Це я, Антоніо!

Він говорив навмисно голосно, щоб було чутно внизу.

— Так, що ви хотіли? — запитала Маріанна, ледь стримуючи радісні вигуки й прикриваючи рукою губи, щоб ті, хто можуть увійти разом з чоловіком, не побачили її усмішку. Хто знає, може, він там не один, ось здивується стара, коли побачить, що її полонянка танцює тут від радості.

— Сеньйора Санчес просила віднести вам каву, яку ви недопили. І апельсини.

Маріанна тремтячою рукою потягла двері на себе і з подивом зрозуміла — її ніхто не замикав цього разу.

Апельсини лежали на таці поруч із чашкою кави — круглі, яскраво-помаранчеві, вони п’янко пахли, і здавалося, ніколи в житті Маріанна так не хотіла фруктів. Згадався символізм фольклорних пісеньок — в Іспанії апельсин означав радість і щастя.

Енріке поставив тацю на низький столик біля дверей і приклав палець до губ, закликаючи до мовчання.

Маріанна поспішно кивнула, розуміючи — не варто зараз видавати, що вони знайомі, інакше… Додумати вона не встигла. Опинилася в його обіймах. Немов вогнем обпалило, коли тіло Енріке притиснулося до її. Він підняв дівчину на руки, і вона почула, як сильно й швидко б’ється його серце. Альмавіва пробіг гарячими губами по її шиї й швидко відсторонився, поставивши Маріанну на підлогу, немов боявся, що не зможе стриматися й почне цілувати, не боячись бути спійманим старою відьмою або її сином.

— Пий каву, — навмисно голосно сказав він, і його очі дивно блиснули.

Їй здалося, чи в його погляді відбилася не тільки радість від зустрічі, але й… каяття?.. Які почуття промайнули й зникли в темряві його циганських очей?

Він вийшов, зачинивши за собою двері, а Маріанна повільно опустилася на підлогу і взяла з підносу апельсин, із насолодою вдихаючи його свіжий різкий запах. Їй здалося, звичайно, їй здалося. Якщо він про щось і шкодує, то тільки про те, що з нею таке сталося, і він так довго її шукав. І не більше того.

Поговорити їм вдалося без свідків лише через три дні — решту часу були погляди, палкі й сумні, сповнені радості від зустрічі та надії на краще. Коли Енріке так дивився на неї, Маріанна завмирала, їй здавалося, що зла стара іспанка миттю здогадається, що вона й фальшивий Антоніо знайомі.

Зате майже припинилися серенади під вікном, і без них іноді було навіть нудно — але Альберто, радіючи, що полонянка під надійним наглядом, дедалі частіше тікав до своєї дівчини, здавалося, його взагалі не хвилює те, що відбувається в будинку. Правда, одного разу повернувся надто розлючений — з’ясувалося, що його кохана бігала на побачення ще до одного кабальєро, сина місцевого чи то старости, чи то алькальда, Маріанна поки не розібралася, яку назву мають тут представники влади. Але те, що влада тут є, безсумнівно радувало, адже це означало, що можна спробувати дістатися до неї і розповісти про злочин.

Альберто ж погрожував зарізати зрадників, пив багато молодого вина і якусь міцну наливку, за запахом схожу на звичайний український самогон, і блукав по окрузі, лаючись і граючи на своїй старенькій гітарі якісь тужливі пісні. Його матері довелося приділяти більше уваги синові, ніж Маріанні. Ось тому й вдалося одного разу поговорити з Альмавівою нормально і без свідків.