Глава 8.4

Увечері з’ясувалося, що Альберто не бігав до дівчини, яка жила біля скелі, — він намагався знайти помічника, бо бачив, як важко матері дається господарювання в домі й одночасне виконання обов’язків охоронниці для полонянки.

— Вона рано чи пізно втече, — похмуро дивлячись на Маріанну, яка сиділа навпроти нього за кухонним столом, сказав хлопець. — А я не впевнений, що завжди зможу бути поруч, — ти ж знаєш, мені треба вирушати в гори. А ти занадто слабка, — перевів він погляд на матір. — Тому нам потрібен хтось, хто сидітиме ланцюговим псом біля нашого порогу. Я не хочу, щоб донна розлютилася, якщо пташка втече.

Він говорив цілком чітко й зрозуміло, і вигляд його був нормальний, якби не дивні сидіння з гітарою біля фонтану й порожні погляди, Маріанна не повірила б, що перед нею божевільний. Тому й страшніше — не знаєш, що спаде йому на думку в наступну мить. Дівчина пила каву й намагалася не дивитися на молодого Санчеса, який здавався грозовою хмарою.

— І що, знайшов такого ідіота? — хмикнула стара.

— Знайду, — вперто кивнув Альберто, наче молодий бик на кориді. — Обов’язково знайду. Спущуся в долину, там має початися ярмарок, він привабить чимало блукачів.

— Дивись тільки, обирай добре, і пам’ятай — ми не зможемо йому багато платити.

— Подзвони донні, поясни їй, що пташка попалася хитра, і що якщо бруха хоче утримати її тут, то нехай дасть ще грошей, — відмахнувся Альберто і взяв гітару, щоб почати мучити її струни. Його пальці — тонкі й швидкі — перебирали їх так вправно, що Маріанна не встигала стежити за ними. Цей хлопець, як і багато хто з іспанців, здається, спочатку навчився грати на гітарі, а вже потім — розмовляти.

— Тобі час у свою кімнату, — підвелася з лавки стара.

Маріанна покірно встала слідом. Настрою сперечатися не було — вона ледь звикла до сеньйори Санчес та її недоумкуватого сина, як вони вирішили, що їй потрібен наглядач. Але ж вона жодного разу не намагалася втекти, жодного разу не влаштовувала скандалів, виконує все, що вони кажуть (не вимагають нічого надприродного чи страшного, і добре), чому ж вони вирішили посилити нагляд?

— Не дивись на мене так, — зітхнула стара, відчиняючи двері в кімнатку, до якої Маріанна вже звикла, — мій синочок хоч і дурник, а іноді розумніший за багатьох. І він має рацію, тобі потрібен контроль.

– Але ж я не втікала, я не намагалася сперечатися, – заперечила дівчина, – навіщо вам зайва людина? Я обіцяю бути… спокійною. І не лізти не у свої справи.

– Ти б бачила свій погляд, – пирхнула сеньйора Санчес, втомлено опускаючись на крісло біля дверей. – Ти іноді дивишся так, ніби готова вкрасти мій ніж і перерізати нам із сином горлянки. Ти цього не помічаєш?.. Якби ти не була така світла й бліда, я б подумала, що ти іспанка, – такий вогонь у тобі горить!

– Я не думала нічого такого! – вперто сказала Маріанна і важко зітхнула. – Я, справді, не бажаю зла ні вам, ні Альберто.

– А ось він думає інакше. І я довіряю його чуттю. Він бачить людей наскрізь. Може, ти й справді нічого такого не думаєш, але в глибині твого серця горить вогонь ненависті. І ти хочеш помститися. Просто сама ще цього не зрозуміла.

– Яка нісенітниця, – пробурмотіла Маріанна, дивлячись, як старенька виходить. Гримнув засув, почулися кроки, потім стихли…

А через два дні син старенької привіз охоронця. Маріанна почула чужий голос, який здався їй знайомим – грудний, низький, хрипкуватий, він нагадував їй про когось, але збагнути, про кого саме, вона не могла. Вона майже не спала тієї ночі, наплакавшись так, що повіки набрякли, і голова тепер тріщала, ніби від перепою, тому всі звуки, що долинали з першого поверху, здавалися спотвореними й нереальними.

Дівчина, як змогла, привела себе до ладу, вмившись із тазика, що завжди стояв біля дверей для цих потреб, поправила сукню, яка давно потребувала прання, – стара іспанка періодично приносила їй одяг, але ось уже два дні ніби забула про дівчину. Лише мовчки давала їй поїсти та міняла воду. Навіть у сад не випускала чи на кухню – мабуть, тому що Альберто був на ярмарку, шукав собі помічника.

І цей помічник тепер тут, у будинку, який став її кліткою. Маріанна ще раз плеснула холодною водою на обличчя і приготувалася чекати – їй здавалося, що стара неодмінно покличе її на сніданок, щоб показати цьому чужинцю.

Так і сталося – незабаром двері відчинилися, і сеньйора Санчес жестом покликала її вниз. Маріанна покірно пішла по скрипучих сходах, боячись побачити жорстокого бандита і пройдисвіта.

Але чоловік, що сидів за кухонним столом, де диміла паелья, виявився зовсім не розбійником. Він, поки стара та її син не бачили, приклав палець до губ, закликаючи Маріанну до мовчання, і сказав:

— Не хвилюйтеся, сеньйоро, мені потрібна робота, і я робитиму все, що ви скажете. Мій брат в тюрмі, і поки я не зароблю на заставу для нього, я буду скелі гризти, що скажете, все зроблю.

Маріанна витріщалася на Альмавіву — у простій сорочці та штанях із широким поясом, у складках якого цілком можна було сховати ніж, він здавався справжнім головорізом. Щетина, очі, що палали від злості, загострені риси обличчя — здавалося, він востаннє спав три дні тому.

— Приємно познайомитися, сеньйорито, — ощирив він зуби, надавши обличчю звірячого виразу. — Мене звати Антоніо Фернандес, і я відтепер ваш вірний слуга.