Глава 6.3

І коли сеньйорита, нарешті, зволила піти — і то лише тому, що побачила сивуватого імпозантного чоловіка, що входив в цей час до ресторану, Маріанна видихнула з полегшенням.

— У мене нічого немає з цією жінкою, — почувся голос Енріке. Він дивився уважно і трохи насмішкувато.

— З чого ти взяв, що це мене хвилює? — спробувала всміхнутися Маріанна та осушила свій келих. Вино гіркотою осіло на губах, але ще недавно здавалося солодким, як мед.

— Ти дивилася на неї, як матадор дивиться на бика на арені. Або бик на матадора... — задумливо покрутив свій келих Енріке. — Я думаю, що таки зводжу тебе на кориду. Ти дивна жінка, Маріанно. Я думаю, тобі сподобається. Іноземцям, особливо з твоєї країни, чомусь завжди подобається бій биків, напевно, тому що ви, як і ми, іспанці, схильні до пристрастей. Чого варті ваші революції та боротьба за волю і незалежність! Ви живете, як вогонь. Одним днем.

— Ти вмієш гарно говорити, Енріке, але чи вмієш ти щось відчувати? — несподівано для себе самої спитала Маріанна. — Чи ти як ваш найвідоміший коханець — дон Жуан — шукаєш вічно того вогню, що зможе розтопити твоє крижане серце?

Вона встала, різко кинувши серветку, але була спіймана за зап'ясток.

— Куди ти? — запитав Енріке, теж схопившись. Він навис над нею, сяючи очима.

— У Севілью, у свій готель! — різко кинула Маріанна і, вирвавши руку, кинулася геть.

Але піти їй не дали. Енріке трохи забарився — мабуть, розраховувався за вечерю, і спіймав її вже у дворику ресторану, у темряві, оповитій ароматами троянд та азалій. Мовчки притиснув її до стіни, однією рукою схопивши за зап'ястя і, смикнувши її руки вгору — так, щоб вона не могла його відштовхнути, другою тримав за підборіддя. Ногою при цьому розсунув їй стегна, посадивши дівчину на своє коліно. Вона намагалась вирватись, але він був сильнішим.

— Ти моя, чуєш? Моя! — Він хрипко дихав, цілуючи її в шию, спускаючись все нижче, до грудей, що важко здіймалася під тонкою тканиною літньої сукні.

Маріанна, не в змозі чинити опір — та й не бажаючи цього, притиснулася до нього всім тілом. Вони жадібно цілувались. І лише почувши чиєсь улюлюкання та оплески, Енріке відпустив дівчину — інакше, як їй здавалося, він би кохався з нею прямо в цьому саду.

Альмавіва мовчки взяв її за руку і повів до автомобіля.

І ніч летіла за ними на крилах вітру, і ніби чулися в ньому стогони усіх закоханих, і ніби не було більше ні вчора, ні завтра, як і казав Енріке. Була ця мить — коротка, але гостра, грішна і нестерпно прекрасна.

І був він — чоловік, який тримає міцно за руку, який гладить плече, який цілує так ніжно і пристрасно, що можна задихнутися від шалу. Є тільки він — шепоче своєю красивою мовою про те, про що шепочуть усі закохані, і Маріанна вірила — вірила, що все саме так, як він говорить. Що разом — назавжди, що кохання його — як море і сонце, що вона, Маріанна, найпрекрасніша у світі жінка. І гарні слова Енріке не здавалися вульгарними, хоча раніше дівчина не вірила таким фразам.

Вона відлітала в небо і падала в прірву, а автомобіль мчав краєм яру, і туман тремтів десь на дні, і зірки падали в нього, і забувалося все, що було. І дивна сеньйорита, яка не дає спокою цьому чоловікові, і ресторан, і безглузда сварка... От би не було більше таких сварок! Ніколи…

І коли приїхали, нарешті, до того готелю, де вранці залишили речі, ніч уже вступила у свої права, і яскраво-жовтий місяць плив на небі. Піднялися поспішно, сміючись, немов діти, вдерлися в номер, ледь не знісши високий торшер і вазу. Був це хміль або пристрасть — неважливо, головне — вони нарешті наодинці, і ніхто їм не завадить.

— Ти схожа на місяць, — шепотів Енріке, — така ж бліда і сумна, але ніколи не обпалиш, як сонце, ніколи не зробиш боляче.

Він зривав з неї одяг, жадібно при цьому цілуючи, він сипав компліментами і повторював весь час, що вона тепер належить йому. І що він її нікуди не відпустить.

І вона вірила. Вона хотіла вірити, хоча частиною свідомості розуміла, що вранці все може бути інакше. Вранці Енріке може пошкодувати про свої поспішні обіцянки.

Але він був такий ніжний і нетерплячий одночасно, з таким шалом та жагою дивився на Маріанну, що її серце билося так швидко, ніби ось-ось розірветься.

— Пообіцяй, що ніколи не залишиш мене, — вимагав він.

Атласне покривало приємно холодило гарячу шкіру, а чоловік, що навис темною тінню, змушував тремтіти від передчуття того, що має статися. І Маріанна обіцяла все, що він вимагав, і вона сама здирала з нього одяг, який він не встиг зняти. І ось уже сплелися тіла, стали єдиним цілим, і ось уже тільки ніч і місяць, що заглядали у вікно, залишилися в усьому світі. І не було нічого — навіть проклятих ревнощів, що зводять з розуму.

Хто знав, що ця поїздка подарує їй таке кохання? І чи не згорить це кохання на світанку, чи не розвіється по відрогах скель гордої стародавньої Ронди, як зникає вранці туман? Було страшно і водночас весело. Дивне божевілля, дике і шалене бажання володіти…