Глава 5.1

— Сеньйорито Маріанно! — Альмавіва зробив крок вперед, виходячи з тіні колони.

Гойдалися темно-червоні троянди, і легкий вітер кинув до ніг дівчини червоні пелюстки. Вона завмерла від несподіванки.

— Не чекала вас тут зустріти, — видихнула Маріанна, сподіваючись, що обличчя її спокійне і на ньому не можна прочитати всю ту бурю емоцій, що опанувала її всередині.

— Тебе, — трохи різкувато виправив він. — У нас у країні частіше говорять саме так.

— Добре, — усміхнулася Маріанна.

Вона — ділова жінка, їй не можна примішувати в роботу пристрасть. А цей чоловік — клієнт її фірми, з яким ще, можливо, неодноразово доведеться співпрацювати. І хто знає, чи не в цій проклятій угоді річ. Може, Альмавіва хоче щось обговорити, але з їхнім менеджером спілкуватися не має бажання. Та будь-що могло бути причиною зустрічі! Але як же важко пояснити це серцю, що диким конем збрикує в грудях!

І хочеться вірити, що Енріке спеціально шукав її.

Але чому тоді не подзвонив, у нього ж мали залишитися її контакти? Як усе це дивно!

Він наблизився, якийсь час розглядав її обличчя — так дивляться на гарну квітку в оранжереї, а потім прикрив їй очі від сонця, при цьому не торкаючись лиця.

— Твої очі такі світлі, що здається — воно спалить їх. Вони як бірюза. Як море.

Маріанна завмерла, не знаючи, як реагувати. Втім, вона знала, що іспанці бувають надто галантними й іноді ця галантність в небезпечній близькості до флірту.

Але чому б і ні? Чому б не відчути себе героїнею циганського романсеро?

Тому що курортні романи погано закінчуються.

Альмавіва прибрав долоню і повільно попрямував до арки, прикрашеної кольоровим мавританським орнаментом та різьбленням. Він зробив запрошувальний жест, кликаючи Маріанну. І вона, наче зачарована, пішла з ним поруч, намагаючись зберігати холодний вираз обличчя і легку напівусмішку. Вона не знала, як реагувати на його жести та фрази, не знала, що він насправді думає. І чому опинився в Алькасарі того ж дня, що й вона.

— Ти вже оглянула все тут? Чи потрібна екскурсія? — Голос Енріке здавався трохи застудженим.

— Так, я пройшла всі сади та галереї, мені пощастило — все було відкрито, навіть покої королівської родини... я вже години чотири тут гуляю.

Маріанна продовжувала йти, намагаючись не дивитись на супутника. Здавалося, від одного погляду на його хижу гарну статуру вона назавжди втратить спокій. І дівчина злилася на себе — ніколи не думала, що може так швидко захопитися незнайомцем. Що вона знає про цього винороба? Нічого. Він може бути зарученим, одруженим, та агресивним і небезпечним, зрештою! Адже чомусь переслідує її по всій країні? У те, що чоловік випадково опинився в Алькасарі, не вірилося. Це надто дивний збіг. До того ж Маріанна згадала, що на вечері він цікавився її планами, і вона говорила, що збирається саме сюди.

— У тебе ще є час? — запитав Альмавіва, беручи дівчину під руку таким жестом, наче вони були знайомі давним-давно. — Я хотів би показати тобі одне місце в Севільї, церква де ла Карідад примітна тим, що в ній похований граф де Маньяра, відомий світу як Дон Жуан.

— Це було б цікаво. — Маріанна не стала прибирати руку, але відчула, що від дотиків Енріке кров прилила до щік. — Знаменитий серцеїд, він став легендою ще за життя.

— На руїнах старої каплиці він перед смертю побудував госпіталь, — продовжив розповідь Енріке, впевнено ведучи дівчину до виходу з палацу, — мабуть, розпусник, що розкаявся, хотів очиститися від пороків.

— Я, до речі, чула, це місто називали містом гріхів, чому б це? — Маріанна кинула швидкий погляд на Альмавіву. Але той промовчав.

До церкви дісталися швидко — Енріке на сусідній з Алькасаром вуличці чекав чорний автомобіль, і дівчина сідала в салон не без побоювань, все ще не знаючи, чи варто довіряти цьому іспанцю. Було трохи страшно, але помітивши трохи насмішкуватий погляд винороба, Маріанна навіть розлютилася на себе за це боягузтво. Ну чому вона в кожному чоловікові, який намагається з нею фліртувати, бачить тільки погане? Настав час позбавлятися цієї звички, інакше вона так і залишиться самотньою.

Церква була не надто далеко — на березі річки, неподалік арени Пласа-де-Торос-де-ла-Маестранса. Витончений декор на фасаді, по обидва боки дверей — скульптури. Все зроблено зі смаком без зайвого пафосу.

Енріке розповідав про архітекторів та художників, які будували та прикрашали госпіталь, а Маріанна захоплено розглядала всю цю красу.

— Тут спочиває найгірший з людей, який колись жив на світі, — так було вибито на його надгробку, — цими словами Альмавіва закінчив екскурсію і попрямував у бік набережної. — Сподіваюся, у тебе ще є час? Ми могли б повечеряти. Я голодний.

— Я теж, — відповіла Маріанна, ловлячи його пильний погляд.

І чомусь їй здалося, що він зовсім не про їжу. Дивно, чому Енріке повів її саме сюди, до церкви, збудованої знаменитим вітряним коханцем? Невже це якийсь натяк?.. Але вирішивши не шукати підтекстів там, де їх може не бути, Маріанна рішуче пішла слідом за чоловіком — вона ж хотіла цієї зустрічі? Хотіла. Чого тепер злякалася?