Світло, що проявляється повільно

Мадрид дихав спекою, хоча був лише початок травня.

Після полудня вулиці здавались млосними — не від погоди, а від занепокоєння, що розповзалося між людьми непомітно, мов тінь.

Лукас повернувся додому раніше, ніж зазвичай. У його кімнаті пахло проявником — різкуватим, трохи металевим ароматом, який він дивно любив. Розвішені на мотузці негативи похитувалися від руху повітря.

“Можливо, я нарешті зловив правильне світло…” — подумав він, уважно розглядаючи перші силуети.

І раптом — знайоме.

Лінія плеча.

Погляд, спрямований трохи збоку.

Той самий пасмок волосся, який вибився з-під шпильки.

— Сеньйорита Інес… — тихо вимовив він.

Фотографія вийшла неідеальною, з ледь відчутним рухом, ніби вона встигла поворухнутися перед самим клацанням затвору. Але саме це й давало знімку життя.

Лукас торкнувся пальцями краю негативу, обережно, щоб не зіпсувати.

Він зовсім не знав її.

І водночас мав дивне відчуття, що хоче знати її далі.

⸻

Того ж дня ближче до вечора він пішов до центру — нарешті занести кілька фотографій редактору газети, який іноді брав у нього міські знімки. Вулиці були тихіші, ніж зазвичай. Черга до аптеки все ще тягнулася вздовж стіни.

Поруч стояла літня жінка й тихо говорила сусідці:

— Кажуть, у казармах уже третій десяток лежить зі схожими симптомами…

— Господи… — шепотіла інша. — А влада мовчить.

— Влада завжди мовчить, доки не пізно.

Лукас помітив, як чоловіки, що проходили повз, уникали поглядів, ніби боялися підтвердити те, у що ще не хотіли вірити.

⸻

На зворотному шляху він почув знайомий спокійний жіночий голос:

— Сеньйор Лукас?

Він обернувся — і побачив її. Інес. Одягнена стримано, але елегантно: світла блуза, темна спідниця, акуратна зачіска, що робила її обличчя ще виразнішим.

Вона стояла на сходах лікарні й тримала невеликий блокнот.

— Сеньйорита Інес, — промовив він, трохи схиливши голову — жест поваги, що був природним у ті часи. — Я радий бачити вас в доброму здоров’ї.

— Дякую. Сьогодні це, здається, вже комплімент, — відповіла вона з легкою посмішкою. — Ви все ще з камерою?

— Завжди, — він показав футляр через плече. — У місті забагато того, що потребує свідчення.

— І надто мало тих, хто хоче це бачити, — тихо мовила вона.

Її слова були не просто реплікою — у них відчувалася втома, і Лукас раптом збагнув, що вона, певно, вже бачила у лікарні більше, ніж говорить.

Він підійшов трохи ближче, але з тим самим стриманим тактом, властивим тогочасній мадридській молоді.

— Якщо вам потрібна прогулянка після важкого дня, я… — він на мить задумався, підбираючи слова. — Я буду честю супроводжувати вас.

Інес здивовано підняла погляд.

— Ви кажете це так чемно, що я не можу відповісти «ні», — вона ледь усміхнулась. — Але, боюся, сьогодні я занадто втомлена. Сподіваюся, ви розумієте.

— Звичайно, — лагідно відповів він. — Я не маю наміру наполягати. Але якщо завтра вам буде легше… я буду вільний після четвертої.

Вона задумалась на секунду.

— Добре. Якщо не станеться нічого непередбаченого… я прийду на Пласа-Майор о четвертій і п’ятнадцять.

— Я буду там. На хвилину раніше.

Вона нахилила голову, трохи сором’язливо.

Він мимоволі відзначив, як м’яко вона рухається, як стримано відводить погляд, щоб не видати своїх думок.

— Доброї ночі, сеньйоре Лукас.

— Доброї ночі, сеньйорито Інес.

Вона ввійшла в будівлю лікарні, а він ще кілька секунд стояв і вдивлявся в двері, ніби намагаючись затримати момент.

У 1918 році Мадрид сповільнювався.

Світ готувався до того, що називали просто «грипом», не розуміючи його сили.

А між двома молодими людьми повільно проявлялося щось нове — так само, як проявлялася свіжа плівка у нього в кімнаті.

Повільно.

Точно.

Невідворотно.