Світло в затуманеному місті

Мадрид, травень 1918 року.

Ранок починався так, ніби місто щось приховувало. Вулиці були ще прохолодні, невагомий туман висів між будинками, а на дерев’яну бруківку падало м’яке світло. Лукас тримав у руках свою камеру Kodak №2, подарунок від дядька, і крутив кришку на об’єктиві. Він любив вулиці Мадрида такими, як зараз: коли вони ніби на мить зупинялися, даючи йому шанс схопити щось важливе.

Газети кричали з прилавків про перемир’я, про повернення солдатів, про політику.

А ось маленьку замітку внизу сторінки про «незрозумілі випадки раптової хвороби в армійських казармах» майже ніхто не помічав.

Майже.

Лукас помічав усе.

Він підвів камеру й фокусувався на швидкому русі людей біля аптеки. Черга була довшою, ніж зазвичай. Занадто довгою.

— Цікаво… — пробурмотів він і злегка нахилився, щоб упіймати правильний кут.

У ту ж мить у кадр увійшла вона.

Спочатку — силует.

Потім — світле волосся, зібране в стриманий вузол.

Потім — голос.

— Ви зараз мене сфотографували?

Лукас здригнувся так, ніби його спіймали на місці злочину. Опустив камеру. Перед ним стояла дівчина приблизно його віку — може 18, може трохи менше. Вона дивилася прямо, наче спеціально вибирала найкоротший шлях до його нервів.

— Ем… можливо, — він мимоволі посміхнувся. — Але вийшло випадково. Камера сама вирішила, що ви — ідеальний кадр.

Вона підняла брову.

— Камера вирішила?

— Так, — з удаваною серйозністю відповів він. — Вона часом має власну думку. Особливо коли бачить щось… естетичне.

Дівчина ледь посміхнулась, але намагалася не подати вигляду, що йому вдалося її зачепити.

— Я Інес, — сказала вона, пригладжуючи пасмо, що вибилося з зачіски. — І я не люблю, коли мене фотографують без дозволу.

— А я Лукас, — відповів він так, ніби це автоматично виправдовувало все. — І я зазвичай питаю. Просто сьогодні…

Він зам’явся на секунду.

— …сьогодні ви сказали б «ні».

— Можливо, — вона відвернулась на мить.

— Тобто зараз ви не кажете «ні»?

— Я ще думаю, — Інес глянула на нього з невимушеним викликом.

Лукас відчув якесь дивне тепло під грудьми. Той момент, коли місто раптом звучить інакше.

Він знову глянув у сторону аптеки — черга стала ще довшою. Люди перемовлялися приглушено, хтось виглядав стурбованим.

Інес теж помітила.

— Третій день так, — тихо сказала вона. — Батько каже, що до лікарні привозять солдатів із дивними симптомами. Щось, чого вони не бачили раніше.

— Це серйозно? — Лукас зробив крок ближче, ніби інстинктивно.

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Але батько майже не спить. Усі думають, що це просто якась набридла застуда. Але…

Вона не договорила.

— Але щось не так, — закінчив він за неї.

Їхні погляди зустрілися на пару секунд довше, ніж треба.

Вона відвела очі перша.

— Давай так, — сказала Інес, ніби ухвалюючи рішення. — Якщо вже ти мене сфотографував… то покажеш знімки, коли проявиш.

— Обіцяю, — кивнув Лукас.

— Але не сьогодні. Сьогодні в мене справи в лікарні.

— Зрозуміло, — він усміхнувся. — Я дочекаюсь моменту, коли камера скаже «час».

Інес знову не стримала усмішку.

— Твоя камера трохи нахабна.

— Вона в мене така, — знизав він плечима. — Але іноді це працює.

Вона вже зробила кілька кроків, але озирнулась.

— Лукас?

— Так?

— Дякую за… випадковий кадр. Можливо, я справді була сьогодні естетичною.

Можливо?

Він ледве не засміявся.

— Ти була, — сказав він тихо, але впевнено.

Інес кивнула — і зникла в натовпі.

А Лукас стояв на місці ще довго, тримаючи камеру й намагаючись приховати глупу усмішку, яку неможливо було стерти.

Мадрид уже прокидався.

Газети знову брехали.

Люди знову поспішали.

Але для Лукаса ранок 1918 року став початком чогось, що неможливо зняти навіть на найякіснішу камеру.

Чогось світлого.

І водночас — чогось, що темрява міста от-от накриє.