Минуле через яке важко дихати

"Він як вітер увірвався в моє життя, перемішав усі мої думки, змусив одночасно любити та ненавидіти"

                          Ізабелла Марко Мартіна

  Я слабо розуміла навіщо написала ці слова у своєму блокноті, вони ніяк не пов'язані зі мною, принаймні я так думаю.  Але все ж таки я написала.  Десь давно я прочитала що писати потрібно те що відчуваєш, я це і зробила, правда поки не знаю про кого ці рядки ну вже точно не про мене.

  Ще вчора я скаржилася на нестерпну спеку, а сьогодні вже на холод. І так постійно: коли розстає сніг  – ми хочемо сонця, тепла, коли спека – нам би трохи прохолоди, вітру, дощу, коли за вікном калюжі та сиро – нам би снігу, хуртовини – і так щороку, ми постійно  чимось незадоволені, а як потім виявляється ми били щасливі, так що потрібно цінувати кожен день, кожен момент, навіть найгіршу погоду…

  Так, небо було похмуре і на вулиці на 10°С нижче звичайного, але це не заважає мені насолоджуватися погодою.  Плюс, це чудовий привід покататися на велосипеді, подихати свіжим дощовим повітрям та й дорогою заїхати та купити дядькові його улюблених пончиків. І до того ж прогулянка велосипедом обіцяє бути довгою, тому що я збираюся поїхати з Габріелем дивитися плантацію саме на велосипедах, правда він про це ще не знає, але впевнена йому "сподобається".

 ***

  Забігши в будинок я відразу ж вирушила до вітальні. На годиннику було вісім, а отже дядько прокинувся і вже снідає і можна порадувати його найсмачнішими пончиками.

  Як я і передбачила Мартін снідав за круглим столом у кімнаті і дивився через прочинені панорамні вікна на плантація.  Поруч із дядьком сидів Габріель, який наливав собі каву. "Мінус одна проблема" я думала що в цей час він спить і мені доведеться його будити, а мені цього зовсім не хотілося, а виїжджати треба зараз.

  Як тільки я зайшла до вітальні чоловіки одразу подивилися на мене і я посміхнулася:

– Доброго ранку – ніби заспівала я. Настрій у мене був чудовий, і навіть похмуре обличчя Торренса його не зіпсує.

– Доброго, Беллочка –  Мартін подивився на мене своїм звичним добрим поглядом – Сідай – він щиро посміхаючись вказав рукою на стілець біля себе, але в його очах я бачила непорозуміння, його щось тривожило. Скоріше цим щось - була я.

– Не можу, до того ж я вже снідала. А ще я принесла пончики – я поставила пакетик на стіл і виклала пончики на тарілку із солодощами. Габріель скривився і я перевела на нього погляд

– Щось не так?

– Та ні, просто не звик до солодкого на сніданок – у відповідь я лише посміхнулася і додала:

– Я принесла не тобі, а дяді. Виїжджаємо через пів години.

 Він здивовано подивився. – Зараз? – Я лише посміхнулася – Ну так. Я не маю часу ввечері.

  Торренс мовчки кивнув і піднявся, збираючись вийти з кімнати. Ледве не забувши наостанок я додала – І одягни щось зручніше – весь цей час дядько мовчки спостерігав за нами у нього явно виникло купу питань але він лише похитав головою "Явно не схвалює, ну і нехай".  Під пильним поглядом дядька я схопила чашку з кавою Габріеля, правда воно трохи охололо, але мені потрібно було тримати щось у руках.

– Можеш не говорити, що ти задумала. Але будь обережна, це не та людина з якою можна грати в ігри – у відповідь я лише здивовано дивилася на дядька, не знаючи що відповісти, але відповідь прийшла сама.

– Я знаючи що роблю – запевнила я Мартіна, але по його вигляд він точно не повірив. Звичайно не повірив, тепер і мені мало віриться, що все буде добре. Цей чоловік як повінь, так само раптово з'явився коли його ніхтось не чекає, крім дядька, і хоче змити все, що мені дороге, але сподіваюся він піде так само, як і прийшов.

 ***

  Цього разу Торренс вийшов з дому без запізнень, одягнений так як я просила: спортивні штани, кросівки та футболка, яка облягала кожен дюйм його тіла.

  Поки я його роздивлялася він побачив велосипеди біля мене і перевів погляд на мене. Я теж була в спортивному костюмі (Спортивні штани і кофта топ) а русяве волосся було розпущене.

  Коли ми припинили один одного розглядати "Це вже стало традицією" від цієї думки я посміхнулася про себе і подивилася на велосипеди.

  Він простежив за моїм поглядом і по його обличчю було видно, що пазл склався, Габріель похитав головою – Ні! – одне просте слово, а мій настрій піднялося ще більше, і я похитала головою на знак протесту – Так, Габріель, так!

– Ти хочеш мене вбити? Тобі вчорашнього було мало? – у відповідь я лише засміялася, виглядало це безглуздо, але сама ситуація мене лише смішила "Габріель Торренс - власник готелів, боїться велосипеда".

– Це лише прогулянка велосипедами! – запевняла я, хоча так і було, звичайні велосипеди, ніякої каверзи. По тому як дивився Габріель було видно, що він не вірить "Ну і дарма!". І тут до мене дійшло:

– Ти що не вмієш кататися? – я подивилася на нього круглими очима повне здивування у відповідь він закотив очі.

– Я вмію!

– Тоді в чому проблема? Це ж лише велосипед – говорила я вже сидячи на велосипеді – Погода для прогулянки чудова, місце куди ми вирушимо не далеко.

  Я його переконала і через кілька хвилин ми вже мчали, насолоджуючись вітром і свободою, ну хтось насолоджувався а хтось просто крутив педалі щось бурмотячи про себе. 

  Широкоплечий чоловік з довгими ногами виглядав досить дивно на підлітковому велосипеді дядька Мартіна. Хоча дядечці велосипед був у самий раз.

– Не будь таким похмурим – прокричала я через пориви вітру. Габріель нічого не відповів, лише поїхав швидше.

  Було помітно, що йому це все не подобається і він не звик до такого способу життя. "Не треба було погоджуватись і сюди його ніхтось не кликав".

 Ми прибули до невеликої апельсинової плантації, вона була наполовину занедбана тому це чудове місце для покупки.  Невеликий цегляний будиночок оточений апельсиновими садами.  За деревами погано доглядають тому деякі з них засохли, деякі перестали давати плоди, а деякі все ж таки триматися. Дивлячись на це все – серце кров'ю обливається, тому я і привезла Габріеля сюди, можливо він захоче купити плантацію, тим самим врятує її, дасть їй друге дихання, друге життя.