Надія на краще

У телефоні почулися гудки, три довгі гудки і мама взяла слухавку.  "Ну все мені кінець" мені було б набагато простіше якби вона не взяла телефон, а зараз мені доведеться пояснювати де я пропадала три дні...

 – Бонжорно Ізабелла – на диво спокійно сказала мама, і все б нічого але вона мене назвала повним ім'ям не Белла не Іза врешті-решт не принцеса чи іспаночка.  "Може все не так погано?"  надіялася я, але виявилося даремно.

 – Привіт мам – провинившимся голосом сказала я і як в дитинстві опустила голову.  Так, збоку це виглядало смішно, але перед тим як сміятися самі поговорили б із моєю мамою.

 – Ну, і довго ти будеш мовчати? Я чекаю пояснень – "Ні все погано" підтвердила я і роззирнулась в пошуках хоч якоїсь надії, але нічого і нікого навколо не було.

    Я стояла посередині плантації з кошиками винограду і чекала на диво яке не відбулося.  Я розуміла що мовчання затягується, глибоко вдихнувши я почала розповідь про те, як дядько вчора вирішив продати плантацію, про те як я уклала угоду і як збираюся випровадити Габріеля додому.

 – О Боже, ти серйозно?! Добре припустимо, але подзвонити ти могла матері? – розлютилася мама.

 – У мене не було часу і я забула – почала виправдовуватися я, знаючи що це не допоможе.

 – Це не виправдання!

 – Мамо, за мене не треба хвилюватися я вже велика!

 – І це сказала та яка за один день встигла влізти у купу проблем!  – якби я не хотіла визнавати, Марта (так звали маму) мала рацію, але це був єдиний для мене вихід. У мене виникло дике бажання кинути трубку і розплакатися але у мами були інші плани на мене у всіх сенсах – Те що той юнак хоче купити плантацію, як на мене дуже добре.  Послухай нас із дядьком і продай свою частину. Дочко виноград це - не вихід. У тебе все життя попереду, а ти його витрачаєш на колупання в бруді. Я тобі вкотре кажу переїжджати до мене в Париж? – Знову те саме.  Мама завжди любила місто у якому народилася, але коли вона зустріла тата вона не запланово завагітніла мною та їй довелося залишити Париж та переїхати до Іспанії. Одним словом - вона не полюбила не Сольєра, не плантацію, і як тільки трапився нещасний випадок з батьком вона не змогла перебувати тут і їй довелося забрати мене і поїхати до себе на батьківщину, де вона відкрила свій бізнес -  мережу салонів краси. А я не змогла покинути Іспанію, поки жила в місті мрії багатьох дівчат, думками та серцем я була вдома у Сольєрі.  Тому щойно мені виповнилося 18 я відразу ж переїхала до дядька і не разу не пошкодувала. Адже як кажуть дім там де серце, значить мій дім – Сольєр.

– Ти знаєш мою відповідь.

– Не будь такою впертою, доню. Тут для тебе всі двері відчинені.

    "Навіщо мені всі двері, коли ті, що потрібні мені, можуть зачинитися".  Цю розмову треба закінчувати, адже завжди після цих слів Марта почне розповідати про ідеальне життя в Парижі, а мені зараз не до цього.

 – Не треба мене вмовляти, все одно не приїду.  Мам я б ще поговорила але мені потрібно бігти, справ купа та до того ж сьогодні з Торренсом їдемо дивитися нове місце і потрібно щось вигадати.

 – Добре, тільки наступного разу не пропадай на так довго, я все-таки хвилююся – прошепотіла мама тим же дбайливим голосом з дитинства. Все ж таки її можна зрозуміти, якби моя дитина не відповідала на дзвінки три дні я б уже всю Європу на ноги поставила.

 – Добре, я постараюсь. Хорошого дня - сказала я і відключилася, не люблю довге прощання так само, як і тато.

   Ще раз глибоко зітхнувши я подивилася на безхмарне небо, не єдиної хмари лише палюче сонце. А з кожним днем ​​становится все спекотніше і спекотніше, і через це виноград дуже сох, а води не вистачало "Плюс ще одна проблема в моє і без того тяжке життя" я перевела погляд до будинку і побачила Габріеля який пив воду на терасі "Напевно він привіз із собою спеку"- дурна думка, але інші через сонце не приходять.

   Я потерла виски і попрямувала до будинку, але згадавши що забула кошика, довелося повернутися "Чорт, ця спека зводить з розуму, добре хоч не далеко пішла".  Я взяла тільки один кошик, решту двох попрошу когось забрати і попрямувала до садиби.

 – Який чудовий ранок, чи не так? – звернувся до мене Габріель коли я підійшла до тераси, яка була з протилежного боку будинку і з неї відкривався чудовий вид на виноградні гаї.

    Я перевела погляд на чоловіка зі склянкою у руці котрий обвів мене поглядом.  Сьогодні на мені були короткі джинсові шорти топ і не дивлячись на те що було жарко біла сорочка зав'язана вузлом на животі тому, що я не любила засмагати адже я миттєво згораю на сонці, а моє вигоріле світло русяве волосся зав'язане в недбалий пучок стрічкою червоного кольору

– Ну якщо в тебе такий чудовий настрій то піди забери ще дві корзинки винограду.

  Посміхнувшись хотіла вже йти але тільки зараз зрозуміла що звернулася на "ти":

– Нічого, що я на ти? – насправді мене не хвилювало як я до його буду звертатися, але все ж таки треба мати субординацію.

– Ні все добре, я ж до тебе теж на "ти" звертаюсь тим паче я не такий старий щоб до мене на "ви" зверталися.

  Я посміхнулася і вкотре придивилася до його. Так, виглядає він на років 30, але вигляд може буди обманним.

 – Доречі вже обід через годину зустрічаємося біля входу в будинок – беземоційним голосом промовила я, дивлячись в очі кольору океанських глибин.  Я зловила себе на думці, що він теж дивиться мені в очі наче гіпнотизує.  "Потрібно закінчувати ці погляди" і я поспішила у двір де робиться вино. Але на останок нагадала – Виноград не забудь!

   Сьогодні там було галасливо, новина про те, що Мартін продає плантацію, рознеслася дуже швидко і на роботі сьогодні були всі.  Люди хотіли дізнатися чи це правда, що їм робити і чи будуть вони продовжувати тут працювати. Час уже обідній і, напевно, дядько їм усе пояснив. Я посміхнулася і підійшла до дерев'яної бочки, щоб висипати виноград, потім його переберуть, помиють, а далі його доля відома всім.