Розділ 31

Він знав, як сильно вона намагалася вибратися з самотності, порожнечі й темряви, але вирішив заново її туди опустити. У цю пекельну безодню.

Як бачиться, Аннель заблукала. Її самовпевненість її підвела. Небо рано потемніло і настали сутінки. Похолодало. Десь вдалині гуркотів грім.

Аннель ішла вже, здавалося, цілу вічність, спотикаючись у густому моху лісу. Єдине, що не давало їй упасти в знемозі, – це рішучість і постійний приплив холодного повітря, що наповнювало легені.

Ніж вона затупила. Загострені осколки дерева і каменю перетворювалися на найпростішу зброю, народжену відчаєм і необхідністю добути їжу. З кожним випробуванням пальці ставали дедалі більш мозолистими, на них з'являлися рани, що незабаром перетворяться на шрами. Деякі рани досі кровоточили. У відчайдушних спробах Аннель намагалася створити рогатку або пращу. На жаль, усі спроби не увінчалися успіхом.

Очі кольору шипшини, не відриваючись, обнишпорювали околиці в пошуках їжі, збираючи ягоди, харчуючись мізерними жменями плодів, зірваних природою. Вічний голод не відступав. 

В одну з ночей Аннель спіймала білку. Звірятко вийшло в пошуках опалих шишок і захованих запасів, а зрештою натрапило на полонянку Синього лісу. Зрадницьки тремтячі руки не могли зробити й іскорки, коли камінь вдарявся об камінь. Довелося їсти сире м'ясо. Аннель знудило. А шлунок знову зажадав їжі.

З того дня минуло чотири доби. З кожним днем тіло ставало дедалі крихкішим і крихкішим. З цього місця не було виходу.

Аннель хотілося забитися куди-небудь у нору, щоб урятуватися від лютого холоду. Плащ Ханара був ганчіркою для простого смертного. Він володів блискавками, здатними зігріти його, а вона – ні. В очах лісу Аннель була лише швидкоплинним гостем, непроханим гостем у його суворих обіймах. Гостем, що стане їжею для його мешканців.

Кожен із цих чотирьох днів Аннель ночувала виключно на деревах. Щоночі вона чула виття вовків і тріск гілок під чиїмось важким тілом. Вона знала: це шатуни бродять – ведмеді, які прокинулися завчасно. Аннель чула їхній рик і щоразу боялася, що вони надумають залізти до неї.

Перші два дні Акантха мітила дерева ягідним соком, щоб не намотувати кола. Через неабияке лазіння по деревах старі чоботи швидко порвалися. Аннель навіть не могла згадати, де саме їх загубила.

Зараз же її лихоманило. Температура піднімалася дедалі вище й вище. Навіть суворі, буденні для цих місць хуртовини не могли змагатися.

У свідомості їй хтось щось говорив, радив, підказував. Однак Аннель чула лише ледь помітний шепіт.

Її зір починав розпливатися. І ось зараз Аннель пройшла повз одне з дерев, які вона позначила. Як же їй хотілося зустріти хоча б одного іллінбаргського солдата, який допоміг би їй у нескінченних пошуках їжі, даху над головою і тепла. Нехай навіть у затхлій, смердючій темниці, але тільки не в мерзлому лісі.

Королівство, що межувало з Вонелліаном, дивувало своїми мовними правилами. Королівство носило назву Ілінберг, проте мешканці називалися іллінбаргцями, а мова – іллінбаргська; а окремо громадян називали ілінберець або ілінберка, а скорочено чоловіків – іл (або у множині іли), а жінок – ілка (ілки).

Ханар її кинув. Гаразд, вона і без його допомоги зможе вибратися. Точніше, яка там «допомога»? Вона й бачити його близько з собою не хотіла. Цей психічнохворий викрав її!

— Пихатий, мерзенний засранець! — крикнула вона два дні тому, звільняючи гнів.

Відповіли їй лише каркання круків.

Неабиякі думки хилили в сон і ще більше знесилювали. За вісім ліктів вона помітила гладенький валун.

Каміння й гілки різали ноги. За ступнями тягнувся ланцюг кривавих слідів.

Акантха видерлася на камінь. Вона знала, що не можна спати. Не повинна. Але все одно прикрила очі. Вона пообіцяла собі, що не спатиме. Просто заплющить очі на секунду.

***

Їй снився сон. І теплий подих той. Як хтось тримав її в обіймах і щось-там бурмотів.

Їй снився сон, де вона була ніким. І ім'я, що їй дали, було забутим відверненням.

Їй снився сон, де верхівок ліс шумів. Де ніхто її не знав. Де кожен крок відгукувався дзвоном золотих монет, а пил сніжинок лик її пестив.

Їй снився сон, де всі її забули. І прокляте ім'я, зарили всі в горах.

***

Усе тіло ломило. Аннель перевернулася. Вона відлежала руку. Увесь рот і ніс були в замерзлих слинах і шмарклях. Намагаючись витерти, вона тільки дряпала шкіру. Потім їй це набридло. Сон уже ні в яку не йшов.

Позіхнувши, Аннель сіла й потягнулася. Чмокнувши губами, вона озирнулася навколо. Земля із залишками снігу, соковита трава, проліски, згасле багаття, сплячий Ханар, морський прибій і пісок.

Стоп! Що? Аннель повернула погляд. Ханар сидів, витягнувши і схрестивши ноги, притулившись спиною до худого дерева сосни. Очі його були заплющені, але Аннель здавалося, що принц усе бачить і чує.

Зараз Акантха могла вдосталь розгледіти Повсталого з мертвих. Мускулисте тіло, прямий ніс, міцні плечі.

— Нагледілася? — буркнув Ханар, усе ще не відкриваючи очей. — Мій плащ мав бути в первозданному стані, без плям і розривів.

— Ти залишив мене саму в лісі, — млявим язиком парирувала Акантха.

— Ти звинувачуєш мене у своєму виборі.

Аннель показала йому язик і очима торкнулася хвиль.

— Скільки я проспала?

— День.

— Уже настала весна?

Ханар пропустив її запитання повз вуха.

Аннель, спираючись рукою об дерево, встала. У перші секунди в неї запаморочилося в голові й дуже сильно хилило до землі. Сумнівно, що після денного сну має так відбуватися.

— Отже... — почала Аннель, усміхаючись, але запнулася, коли не побачила Ханара на буденному місці.

— З сьогоднішнього дня уроки будуть суворішими й беззаперечними.

Принц кинув їй новий одяг і взуття.

— Ти так і не скупалася. Ось море, — він вказав за спину, — ось сонце, — він вказав на небо. — Не замерзнеш.