Розділ 30

Смирення зі смертю пахло землею, кров'ю, сечею, прохолодою льону і свіжістю бузку.

Смирення було бурхливим штормом емоцій, спогадів і жалю. Воно було надто високою горою, щоб на неї піднятися, надто підступною річкою, щоб її перетнути. Одна лише думка про нього викликала сморід гіркоти, образи й розбиття. Примирення мало загоїти рани, виправити розбиті серця і принести розраду змученим душам. Але чому ж це почуття досі немов кинджал пронизувало її груди? Чому воно досі не вщухало, завдаючи безперервного болю?

Обіцяна безтурботність смирення здавалася лише солодкою брехнею, від якої пересихало горло і боліло зранене серце.

Темрява або те, що лежало за її межами, мабуть, являла собою світ, абсолютно відмінний від того, який вона знала. Здавалося, вона потрапила прямо в пекло, якого так бояться смертні, але, незважаючи на її ненависть, Владика Смерті, як і раніше, оточував її.

Можливо, смерть – це окреме царство, безлюдна пустка, де смертні занурюються в безодню відчаю. Можливо, смиренність – це якась своя реальність, альтернативна реальність, у якій вона була занурена в безодню відчаю. Вона зневажала саму думку про це, жадала, щоб її відкинули в безодню пекла і ніколи більше не бачили.

***

На відчуття це був звичайний зимовий ранок з усіх, що вона знала. Щебетали птахи, гріло сонце, стояв мороз. Біль був тільки в спині. Губа розбита. Хіба смерть може бути такою милосердною і не залишити жодної серйозної рани? Мабуть, Аннель впала в безпам'ятство. Але ж ні! Ні. Вона пам'ятала, як шаблезуба пантера схопила її за комір сорочки і потягла, немов кошеня, назад у табір. У той момент Акантха обмочилася від страху. І зараз цей сморід вдарив їй у ніздрі.

Аннель відчувала на повіках тепло сонця, але боялася відкрити очі. Усім тілом вона відчувала: сорочка порвана, проте вона не порвалася, коли північний звір її ніс, хоч би як відчайдушно Акантха намагалася вирватися з його пащі. Щось притримувало все тіло, немов невидима ковдра або кокон. До всього іншого, воно ще й вібрувало, розмиваючи навколишній світ.

Їдкий дим неприємно вдарив у ніздрі, змусивши її чхнути. Аннель так боялася поворухнутися, що навіть чхнула, напружуючи тіло. Біль луною віддавався в щелепі, горлі та вухах.

Усе це було сном. Усе це було сном. Усе це...

— Час на полювання, — різко відгукнувся соковитий голос.

Щось невидиме здавило їй груди. Аннель широко розплющила очі й глибоко зітхнула. Ханар простягнув їй руків’я ножа, сидячи навпочіпки.

— Твоє перше завдання – зловити собі дичину на сніданок.

Позаду нього потріскувало багаття. Напруга і жовч встали в неї в горлі. Аннель озирнулася в пошуках шаблезубої пантери.

— Можу ускладнити завдання, — втомлено видихнув Ханар.

Голос принца здавався Акантсі далеким, а його обличчя, що перебувало за півтора лікті, розпливчастим.

— Добре, завдання ускладнюється. — Ханар встав, підібрав палицю, що валялася неподалік, і встромив її в землю. Його чобіт прокреслив смугу. — Ти маєш зловити дичину до того, як тінь стикнеться зі смугою.

Аннель глибоко дихала. Серце калатало, а цей принц тільки те й робить, що говорив про якесь чортове завдання!

— Де вона? — запитала Акантха не своїм голосом, далеким і глибоким.

— Вона не прийде.

Аннель на частку секунди затрималася, щоб оглянути Ханара. Жодної плямочки крові.

— Що ти з нею зробив?

— Ти чула своє перше завдання?

Аннель знову озирнулася, не вірячи словам принца. Вона неквапливо піднялася і спробувала заспокоїти серце. Нічого не вийшло. Немов у тумані, Аннель відірвала поділ сорочки і зав'язала тугу косу. Якщо пантера привела її в табір, значить, Ханар її приручив.

— Вона точно більше не прийде? — якомога байдужіше запитала Аннель.

— Це залежить від твоєї поведінки.

— Це як зрозуміти? — Акантха стрельнула в Ханара гнівним поглядом.

Ханар знову простягнув ніж Аннель. Вона недовірливо подивилася на нього і прийняла його.

— До чого все це?

Акантха обвела руками галявину й ліс. Лезо зловило промінь сонця і заграло на обличчі Ханара.

— Хочу знати, що ти не втратила своїх навичок. І навчишся чогось нового.

Шлунок і справді здавлював голод. Добре, дичину вона зловить, але тільки для себе. Нехай принц котиться в пекло.

— Коли я можу бути вільною?

— Ніколи.

— Чому?

— Така доля тих, у кого на руці символ.

Злість поступово пересилювала страх. Ранок буде насиченим. Аннель лукаво посміхнулася, кинула короткий погляд на встромлену в землю палицю й покрутила руків’я ножа зі срібними елементами.

— Мені байдуже, ти мені не господар, — кинула вона, прямуючи до лісу.

Зараз було близько шостої чи сьомої ранку. Якщо прикинути, де перебуватиме тінь опівдні, і перемістити її під нинішній час, то, виходить, їй треба йти на південь. На крайній півночі надто холодно, а в такому вбранні швидко можна відкинути кінці.

Аннель оглянула хвої. Їхні високі верхівки закривали видимість на Скелясті вершини або, хоча б, на Сліпу гору. Доведеться залізти на дерево й оглянути місцевість.

— Куди ти зібралася? — крикнула Ханар.

Аннель, усміхаючись, показала йому непристойний жест. У свідомості з'явилася божевільна думка.

— Тобі слід вимитися!

Так, смерділо від неї непогано. І Аннель навіть почервоніла від такої заяви. Утім, зі своїм тілом вона розбиратиметься сама.

«Чому б тобі просто не відвалити, засранцю?»

Чорний покрив огорнув частину галявини позаду неї. Спалах частково відобразився під ногами Аннель.

За мить чиєсь гнучке й довге тіло перестрибнуло через голову Акантхи й м'яко приземлилося перед нею. Аннель охопив страх, але страх іншого роду. Захоплений. Вона посміхнулася, розглядаючи північного звіра.

— Так ось ти який, — прошепотіла Аннель.

Хижак приглушено заричав, наближаючись до Акантхи. Вона більше не тремтіла, вивчаючи звіра. Він наближався, а вона стояла. Сонячне світло срібляло чорне хутро. Скільки коштуватиме така шкура?