Розділ 26

Довге світле волосся розвивалося на вітрі. Горобинові очі втупилися на піщаний берег. Небо над парамосами сьогодні було темно-сірого відтінку.

— Я вірив у тебе, — пролунав хрипкий, сухий голос. — Ми вірили в тебе.

— Вибачте, що підвела.

Подих танцював із піском. Це була маленька буря просто на березі. Іноді теплий вітер приносив піщинки на вершини горбів, ховаючи їх між травинками.

— Часом люди збентежені твоїми діями, — промовив той самий голос, ховаючи сильні руки за спину. Це був середніх років чоловік.

— Твоя історія написана про життя. Про те, з чим ти зараз маєш справу. Про те, через що проходиш, — прошепотів м'який жіночий голос біля іншого вуха Аннель. — Для тебе це реально.

Старенька жінка з пігментними плямами на обличчі щиро усміхнулася. Рвана зелена сукня зі шматочками засохлого бруду приховувала зів'ялу шкіру її старечих ніг. А довгі рукави – зів'ялу шкіру рук.

— Наче мені допомагає, — відповіла Аннель.

— Бог-ги дар-рув-вали... Вон-н-ни дали тобі можливість, — сказав заїка, що стояв поруч із чоловіком середніх років. — Вони також піднесли тобі це як вихід.

— Це не так, Нарс, — відповіла вона. — Вони продовжують насміхатися наді мною.

— Що сьогодні тебе так засмутило, вальдшнепе? — гірко застогнала жебрачка.

— Я потопаю в брехні та болю. Спочатку мене кинув Рістор, потім...

— А я казав, що з цим брамником щось не так! — вигукнув найстаріший із них. Спираючись на тростину і погладжуючи довгу сиву бороду з вошами, старий квапливо наближався до присутніх. — Занадто ввічливим він був!

— Дідусю Хеторе, на тебе тут ніхто не чекав, — хитаючи головою і втомлено потираючи брови, промовив перший чоловік.

— Як ніхто? — вигукнув Хетор. — Якщо вже зайшла мова про цей смутний шматок...

— Дідусю Хеторе, — перервала Аннель, посміхаючись куточками губ, — Ви явно плутаєте Рістора з кимось іншим.

— Ні, цей вирод... паскуда заплатить сповна на фронті. Ось побачите.

Стара з пігментами плям на обличчі зашипіла на Хетора.

— Ми вочевидь тут усі зібралися не для того, щоб з'ясовувати, з ким має бути Аннель, — нагадала всім жінка з красивими блакитними очима. Навколо її рота зяяли дірки. Аннель згадала, як перед стратою провісниці зашили губи. — Подивися, де ти опинилася.

Жінка махнула рукою. Аннель озирнулася. Навколо виросли темні глинобитні стіни, а нагорі ледь помітна світла пляма – вихід звідси.

— У ямі, яку ти сама собі вирила, — клацнувши язиком, резонувала провісниця.

— Той, заради кого ти приймаєш випуск стріли, зазвичай натягує тятиву, — оголосив чоловік. — Ми не цього тебе навчали, і щоб ти не постраждала, ти сама казала собі, що будеш сама.

— Ми вчили тебе бути сильною, ніколи не піддаватися слабкості, жалості й ніколи не втрачати себе. А в підсумку ти не послухалася нас.

Акантха ковтнула. Біль від правди стиснув ребра.

— Я хочу побути голосом твого розуму.

Аннель скептично кивнула, даючи дозвіл.

— Я ніколи не виправлюся. Я ніколи не вдосконалюся. Я знаю, що можу змінитися, але вже надто пізно. Я неповноцінна. У мене не вистачить духу. У мене немає сил. У мене немає волі. Я ніколи не буду кохана. Я ніколи не буду в безпеці. У мене немає мужності. Я боюся.

— Т-ти не можеш п-просто здатися! — крикнув молодий чоловік. — Не тікай.

Його слова луною відбилися від стін. Тут було так темно, якщо не брати до уваги тонкого промінчика світла.

— Помилка була допущена, — прохрипіла Аннель, збираючи землю в кулак.

— З цим не посперечаєшся, але ти не одна з них, вальдшнепе, — прошепотіла жебрачка. Хихикаючи й плескаючи в долоні, вона додала: — Ти інша.

— Коли ти відчуваєш щось, чи то злість, чи то пристрасть до чогось, чи то розчарування, – це те, куди ти йдеш, — з добротою відгукнувся дідусь Хетор.

— Це те, чого ти потребуєш, — підхопив чоловік.

— Ти можеш усім показати свої зубки. Ти можеш заткнути будь-кого одним лише поглядом. У тебе є риси, якими ти не пишаєшся. Але ми не відвернемося від тебе, — сказала ясновидиця.

Аннель підняла очі на своїх учителів. Звісно, з такої відстані вона не могла добре розгледіти їхні обличчя. У куточках палаючого вугілля наверталися сльози.

— Були дні, коли ти відчувала, що була в глухому куті. Але ми чекали на тебе. — З кожним словом стіни ставали все нижчими й нижчими. — Ми завжди були поруч, щоб сказати тобі, що все гаразд.

— Ти давала собі обіцянки, від яких відмовилася, — вимовила старенька. — Тоді ти була готова померти за того, кого любила.

Аннель сумно посміхнулася.

— Були дні, коли ти відчувала себе в пастці. Ти накидалася, немов хижак, а не переляканий заєць! - вигукнув дідусь Хенор.

— Були дні, коли ти шкодувала, що бралася за деякі завдання. Боялася, що все могло піти шкереберть, — усміхнувся чоловік, продовжуючи ховати руки за спину. — Але ти вперто йшла вперед.

— Кожен із нас має пройти свій шлях, особливо зі злим наміром, вальдшнепе. Ми намагаємося сказати тобі, що ти не помилка.

— Не вигадуй! Ми любимо тебе-е!

Аннель схлипнула. Потім поспішно ковтнула і витерла сльози.

— Вибирайся звідти, — усміхнулася провісниця, блиснувши блакитними очима. — Такій відомій особистості не місце в мерзенній ямі.

Хтось скинув драбину.

— Ні, — заперечила вона.

Аннель захитала головою. Слова Рістора все ще звучали в її голові. «Не забувай, ким ти була, а потім вирішуй, чи заслуговуєш ти тієї слави й популярності, які називаєш своїми».

— Ні, — повторила вона, крутячи головою.

Пролунало важке зітхання.

Боги, вона була готова заприсягтися: її серце впало! Це був подих, який вона впізнала б серед мільйонів інших. Цей звук вона могла почути навіть серед оглушливих криків.

— Поглянь на мене, — звернувся оксамитовий голос.

Аннель тремтіла, впираючись підборіддям у груди.

— Не бійся, подивися.