Розділ 20

У її голові звучали його слова. Коли вона запитала, що сталося. Він відповів мовчанням. «За нами хтось слідує?» Тиша. «Ви знаєте, хто це?»

«Ні».

Тремтіння охопило спину Аннель. Наслідний принц Вонелліана часто занурювався у свої думки. Акантха звикла розмірковувати і будувати здогадки на самоті, але зараз ці думки хотілося обговорити з кимось. Ханар продовжував грати в мовчанку: він давно відвик довіряти.

Якщо найначитаніша людина, яка багато чого пережила, не знала відповіді на своє запитання...

Акантха струснула головою і зайшла в обитель.

— Як пройшла триденна прогулянка? — спохватилася Філомена.

Аннель це навіть на мить вибило з колії. Занурена в думки, вона забула про нову гостю.

— Нестерпно холодно, — повідомила Акантха, кинувши плащ на напрочуд чистий стіл. Усі карти були згорнуті й нерухомо лежали біля стіни.

— Приготувати тобі воду?

Аннель торкнулася м'якої тканини. Невже така дорога й приємна на дотик матерія завжди була тут? Як багато вона не помічала? Акантха відсмикнула штори. Перші промені сонця проникли в приміщення. Невже й зламану ніжку ліжка вона ніколи раніше не бачила?

Тридцять годин тривав їхній зворотний шлях. Вони їхали без зупинки. Півтора дня на лютому холоді без можливості зігрітися. У Аннель боліло горло. За тридцять годин вона двічі подрімала, не було сил не спати. А за принцом вона не помітила жодної скарги або, принаймні, того, що він спав. Мабуть, коли вона спала, він гнав коней повільніше, раз вона жодного разу не прокинулася. А може, вся справа в її міцному сні?

— Юландо, тобі потрібна гаряча вода чи я можу заварити собі чаю? — запитала Філомена зі сміхом у голосі.

Акантха подивилася на неї. Відчуженість повільно тікала з очей геть.

— Балія... Нагрій трохи води.

Ролле попрямувала в сусідню кімнату. Аннель плюхнулася на ліжко, простягнувшись у формі зірки.

— Ох, я так втомилася, насправді, — видихнула брамниця.

— Хто тебе так втомив? — Філомена розсміялася з ноткою смутку.

Аннель зиркнула на неї незадоволеним поглядом.

— Принц Ханар змусив дихати свіжим повітрям.

З дівчиною вони уклали угоду: Акантха нікому її не видасть, а та натомість до кінця своїх днів мовчатиме про все, що чула, кого бачила і знала в панському домі.

— О, пробіжка?

— Так, — протягнула Аннель, дивлячись у стелю і якось дивно посміхаючись, — маленька пробіжка.

— І що було потім?

Акантха почула, як дівчина притулилася плечем до одвірка, схрестивши руки.

— Якщо брати в загальних рисах.... ми розмовляли.

— З твоїх вуст це звучить як щось надзвичайне.

Аннель шумно зітхнула і повернула голову так, щоб бачити співрозмовницю.

— Ця людина побувала в полоні й ні з ким не спілкувалася. Почути хоч одну фразу – це вже прорив, а тут цілі історії.

Філомена стримано розсміялася. Вона навіть прикрила рот рукою, щоб заглушити регіт.

— Що? — втомлено й роздратовано протягнула Акантха.

— Нічого.

— Ну, кажи.

Давненько вона ні з ким не вела світських бесід. Дурні жарти, порожні розмови й діалоги. Їй так не вистачало нерозсудливості за останній місяць.

— Цей бідолаха страждає якоюсь маячнею. Або... — Філомена радісно вигукнула, стрибаючи на одному місці. — Або ти довела його до божевілля!

Кімната заповнилася нестримним дівочим сміхом. Аннель закотила очі.

— Цей «бідолаха», як ти його назвала, принц Вонелліана, так...

— Я й знати не знаю ніяких принців, — нудьгуюче перервала її гостя. — Так що можеш не розпинатися, розповідаючи про королівські родоводи та іншу маячню.

Акантха жбурнула подушку у Філомену. Та з реготом ухилилася і побігла в сусідню кімнату.

— Як ти можеш бути такою...

— Чудовою? Розумною? Винахідливою?

— Так! — із сарказмом крикнула Аннель.

Повертаючи погляд до стелі, вона склала руки на грудях і посміхнулася. Можливо, Ролле була її новою подругою. Як же Аканті було легко поруч із цією дівчиною. Навіть якщо кинеш колючу фразу, ніхто не образиться.

— Бачу, за ці три дні ти знайшла собі нового цілителя!

— А я бачу, ти та ще задирака і базіка, ніж коли я вперше зустріла тебе!

Як же їй хотілося полежати ось так ось ще кілька годин і поговорити з Філоменою, тільки ось роботу служниці ніхто не зробить. Знаючи, як готують Кайда і Морі, Ейнолд і Савана безумовно схудли. З кожним днем їжі ставало все менше і менше. Аннель виявляла у відрі велику кількість харчових відходів.

— Мене ніхто не шукав?

Якщо сюди приходили найманці...

— Всі й так знають, куди і з ким ти вирушила! — донеслося з кімнати. — А якщо ти турбуєшся про те, чи бачив хто-небудь мене, то можеш не хвилюватися!

Аннель закотила очі й клацнула язиком.

— Я була непомітною, як змія в...

— Гадюка! — зі сміхом перебила Акантха Ролле.

— Тоді вже кішка!

— Миша!

— Я зараз у воду додам тобі хробаків!

— Спробуй відшукати їх узимку!

Філомена некультурно висловилася, не побоюючись того, що в Акантхи був меч. Аннель пам'ятала, як гостя стежила за речами, які вона збирала в дорогу. Кілька кинджалів і меч не вислизнули від бурштинових очей.

Аннель витягнула ноги і взяла плащ.

— Я піду прогуляюся, а то помру, поки ти хоч щось зробиш.

Акантха попрямувала до дверей. Почулися швидкі кроки й удар плеча об стіну.

— Хтось залишив для тебе листа, — сказала Філомена, притулившись до стіни й потираючи забій.

Ролле простягнула складений аркуш із сургучною печаткою. Аннель покрутила його в руках, не помітивши ні імені відправника, ні, принаймні, звідки лист було надіслано. Лише те, що печатка була з гербом ведмедя і сонця – символи Вонелліана.

— Як довго?

— Ти поїхала, а за кілька годин він уже був тут.

— Від кого? — без тіні гумору запитала Акантха, продовжуючи розглядати чистий пергамент.