Розділ 18

Малинове сонце сідало за обрій, забарвлюючи все навколо в колір вишні. Сніг продовжував падати дрібними пластівцями, повільно торкаючись землі.

— Вітер напрочуд смиренний сьогодні, — підмітила Аннель.

Кінь повільно переступив через повалене дерево. Мабуть, нічна блискавка повалила його.

— День має бути спокійним.

Птахи тихо подали голосок, немов боячись порушити тишу. Сьогодні ліс був просто заворожуючим. Поки Сігурд одужував, Акантха взяла собі іншого шайрока.

— Ви народилися в Женев'єві чи в іншому місті? — поцікавилася Аннель.

Яка б домовленість у них не була, розпорядження Савани все ще мало вагу і його не можна було ігнорувати.

— Народився в Женев'єві, — повільно сказав Ханар.

Аннель кивнула. Вітер тріпав її косу, що за цей час відросла. Наст хрустів під копитами коней.

— Чому саме Аелорія і Зара?

Так, звісно, є й інші славні легенди та не менш славні артефакти, але...

— Вони як вогонь і сухі гілки — разом володіють величезною силою, так само і ці предмети. За допомогою одного розбагатієш, за допомогою іншого будеш на обороні.

Аннель глянула на принца. Він міцно сидів у сідлі й уважно слухав кожне її слово. Ханар мовчав, однак, Акантсі здалося, що він хотів відповісти.

— Яка Ваша мрія, принце?

— Мрії це...

— Тільки давайте не будемо про мирські мрії та прагнення. — Аннель натягнула поводи, і її тимчасовий шайрок на три кроки випередив Мерл. — Я розумію, що Вонелліан відіграє важливу роль, але ж є й інші мрії. Дитячі.

Акантха перекинула ноги й тепер сиділа спиною до дороги й обличчям до Ханара. Скільки ж сил їй довелося витратити на такі раніше буденні рухи.

— Ну так.

— Ти хочеш назвати свої артефакти дитячою мрією?

Вона напівусміхнулася.

— Не переводьте тему.

Ханар випустив пару з рота. Роздумував.

— Я дуже хотів побудувати катапульту, яка під час облоги замість каміння запускає пироги, — зізнався він.

Аннель тихо засміялася. Цей ранок був якимось іншим, не схожим на попередні цього місяця. Чимось сьогоднішній день був... кращим за попередні. Хоча, погода була все тією ж.

— Це звучить не так абсурдно, як навчити курку їздити на коні.

Вона пирснула, ледь не впавши з шайрока.

— Ви збожеволіли, — ствердила Акантха, напівсміючись. — Я мушу визнати, що Ви маєте рацію. Це справді безглуздя. Але який із цих двох планів буде легше здійснити?

— Ну, знаєш, як кажуть: «Пиріг могутніший за меч».

— А ще є мрії?

Ханар поправив волосся, зчищаючи пластівці снігу, але це було нелегким завданням; при цьому він уважно слідкував боковим зором за дорогою і не забував про можливі небезпеки.

— Можливо, це і надумана мрія... Але вона не дає мені спокою, і я хотів би коли-небудь її здійснити. — Ханар не відводив погляд від Аннель. — Я б хотів мати замок із шоколаду.

«Ласунчик».

«Можливо», — задумливо відповів голос принца.

— Холод Вонелліана славиться своєю суворістю, але іноді сонце палить через край, особливо на півдні, як це було майже рік тому, — сказала Акантха. — Не боїтеся, що влітку він розтане?

— Тому мрія й залишається мрією.

Вони зупинилися на узліссі засніженого лісу. Брамниця перекинула ноги й сіла зручніше. Тепер вона бачила, що їхньою перешкодою була злегка бурхлива Молочна річка. Куди вони йшли – Аннель не знала. Це була проста прогулянка, яка закінчиться завтра ввечері.

— Ти говорила про неймовірну спеку.

Мерл перший ступив у воду. У глибокій білизні води Аннель помітила змієподібні сині лінії і дзюркотливу воду, яку накривали нові хвилі річки.

— Таке Вонелліан, мабуть, ніколи не бачив, вірно?

— Ми втратили багато врожаю, — відповіла Аннель. Шайрок ступив у студену воду й невдоволено фиркнув. — Тоді з'явилися перші за довгий час чутки про Аелорію. Говорили, що один щасливчик знайшов меч, але потім загубив його. Через кілька днів Аелорія з'явилася в повітрі, і разом із нею прийшла спека.

— Що було потім?

Аннель повторила слова Беліала:

— Він провисів у повітрі три дні, а потім упав у річку.

Молочна річка приємно ревіла і, вдаряючись об дрібні валуни, холодними краплями обпікала шкіру.

— Назва невідома?

Відома, звісно, однак, що це дасть? У водах білої течії більше немає цього артефакту. Тепер він висів на поясі Аннель.

— Ви надумали знайти меч? — з удаваною втіхою запитала вона.

— Боюся, я навіть не знаю, який він має вигляд. Тож це буде марною тратою часу.

Її кінь ледь не послизнувся. Аннель міцно схопила поводи й погнала коня вперед легкими постукуваннями по боках.

— Ніколи не буває марною тратою часу пошук того, що Ви хочете, чого Ви справді бажаєте, адже в процесі пошуку Ви все одно чогось навчитеся.

Ханар глянув на неї порожнім, з нотками теплоти поглядом, іскри якого тут же згасли. Холодність склала його губи в рівну блідо-рожеву смужку.

— А чого ж навчилася ти?

Птахи наповнили повітря гучними ударами крил. Кинувшись у небо, вони утворили клин, заворожуюче змінюючи один одного.

— Скоро сонце зовсім сяде. Треба розвести багаття, — ухилилася Акантха.

Мерл зупинився біля берега, відмовляючись рухатися далі. Ханар ударив по боках свого коня, і він перегородив шлях іншому шайроку.

Аннель відвела погляд і придушила клубок у горлі. Між принцом і його скакуном був такий самий зв'язок, як і в неї з Сігурдом.

— Стояти довго в холодній воді некорисно для коней.

Акантха провела коня повз Мерл. Перед ними розстилалися пологи Синього лісу, всипані снігом.

— Пропоную влаштувати змагання, — сказав Ханар. — Так і коні зігріються, і ми швидше знайдемо місце ночівлі.

Аннель нічого не відповіла і натягнула поводи, кінь риссю попрямував до лісу. Мерл не відставав від нього. Вітер завивав у вухах і тріпотів їхнє волосся. Зачіска Аннель навіть встигла розпустити безліч пасом, залишивши на голові мало не гніздо.