Розділ 9

Залишивши коней у стайні, Аннель і Ханар попрямували до садиби. Сонце було вже в зеніті й сріблило сніг.

Акантху весь час не покидало відчуття настороженості. Цієї ночі дощу не було, але всю зворотну дорогу їх супроводжувала заметіль.

Вона вказала на захід.

— Ви знаєте назву цього лісу?

— Частина Синього лісу, вкрита снігом.

— Чим він знаменитий? Що робить його особливим?

Принц озирнувся на всі боки, перш ніж кивнути:

— Це гарний і пишний ліс. Про істот, що населяють його, ходять легенди й розповіді, але важко зрозуміти, що насправді, а що — просто вигадки. Синій ліс має свій унікальний клімат і часто оповитий туманом.

— Не правда, — заперечила Аннель, — він не оповитий туманом. Це...

— Стій.

Акантха з нерозумінням глянула на Ханара. Вона простежила за його поглядом.

До входу в садибу прямував один із незнайомців. Аннель тихо вилаялася і попрямувала до гостя, але Ханар схопив її за каптур плаща. Брамниця подивилася на нього з прихованим обуренням. Принц вказав на свою губу, жестом закликаючи до мовчання. Потім він кивнув на її чорне вбрання, ніби наказуючи віддати його.

Щойно Аннель підкорилася, Ханар накинув каптур і, не кажучи ні слова, рушив за садибу. Аннель же підняла брову і попрямувала до гостя, намагаючись не зважати на холод, що пронизував до кісток.

— Добрий день, сановнику. Прошу пройти за мною.

Аннель дала чоловікові близько п'ятдесяти чотирьох років. Це була невисока пухка людина. Незважаючи на вік, на його обличчі грала яскрава усмішка. Його одяг, зшитий із тонкої тканини й доглянутий, був доволі простим і практичним.

— А Ви ким є?

— Брамницею.

— Довірена особа? Що ж... пройдемо? Незважаючи на спекотне сонячне світло, я віддаю перевагу теплим стінам.

Аннель кивнула і пішла за сановником. Чоловік сповільнив крок, щоб незабаром прилаштуватися біля Аннель. Вона напружилася.

— Ми ніде раніше не зустрічалися? Ваше обличчя мені здається знайомим.

Аннель зробила вигляд, що ламає голову, розглядаючи червоний килим, що стелився сходами.

— Я бачила стільки облич за ці роки, що важко запам'ятати їх усі. Можливо, Ви мене з кимось переплутали?

Сановник насупив густі білі брови, розглядаючи обличчя Акантхи.

— Ні, — відповів він. — А якщо...

Його зморшкуваті долоні потягнулися до її губ. Аннель ухилилася.

— Вважаю за краще вести бесіду без рук.

Куточки губ чоловіка прочинилися. Він кумедно похитав головою, сховавши руки за спину.

— Посміхніться хоча б на секунду. Упевнений, усмішка Вам личить.

— Лестощі можете приберегти для пані, — м'яко парирувала вона. — Ми майже прийшли.

— Я мигцем побачив сад. Незважаючи на засніжені квіти, я хотів би сказати, що ваш садівник чудовий, — він розреготався, додаючи: — Хотів би я такого собі.

— Впевнена, Ваш слуга набагато кращий за нашого. А як Вам сусіднє місто?

— Порожнє, — якось тужливо зізнався сановник. — Але я бачив прикраси на честь Хівогарда. Це не могло мене не потішити. Саме свято я відзначав у колі сім'ї, далеко звідси. А Ви?

Вони звернули за ріг. Половина свічок у цьому коридорі давно догоріла, у половини ґноти ще догорали. Аннель охопило внутрішнє обурення, яке тут же зникло. Вона не могла звинуватити Кайду і Морі в тому, що вони не впоралися з її роботою.

І з важкістю в голосі, перш ніж відчинити двері, вона відповіла сановникові:

— Я святкувала тут. Теж в оточенні родини.

Чоловік по-доброму посміхнувся їй і увійшов усередину. Аннель попрямувала за ним.

Там, ліворуч від дверей, стояла людина в її чорному хутряному плащі з накинутим глибоким каптуром. Краєм ока вона помітила меч, прикритий подолом накидки. Акантха стала по інший бік дверей.

Погляд Аннель швидко пройшовся кімнатою. Савана була без вуалі. Навпроти її столу, в одному з крісел, сидів Ейнолд, поглядаючи через плече і на неї, і на сановника.

Чоловік подивився наліво, потім направо, спантеличений. Савана жестом запросила його сісти.

— Не знав, Ваша Величносте, що Ви вже обзавелися двома брамниками, — промовив він, усе ще розглядаючи двох вартових.

— Чутки швидко розносяться, правда? — з посмішкою на обличчі, сказала королева Вонелліана. — Чаю?

— Ні, ні, — поспішно відповів чоловік. — Я Вас не затримаю.

— У якій Ви справі, Анзельме?

— По якій і всі, — усміхнувся сановник. — Хочу побачитися з ним.

Аннель напружила слух.

— Він дуже зайнятий у цей момент.

— Але це справа термінова, краще її не відкладати.

Савана зробила ковток чаю.

— Ми можемо запропонувати Вам батька, — не витримав Ейнолд.

— Король теж зараз зайнятий, — сказала королева, щойно Анзельм відкрив рота.

Вуста сановника тут же щільно зімкнулися, а сам він почав накручувати на палець свої пишні вуса.

— Ось як... — пробурмотів. — Тоді, я так вважаю, мені вести переговори з Вами?

— На щастя для мене, на жаль для Вас. Вибачте, але мої хлопчики тільки набираються політичного досвіду, чоловік вічно зайнятий, навіть до пуття немає з ким поговорити.

Аннель відчула, як на мить Савана кинула на неї погляд.

Анзельм розсміявся, вонелліанська королева підхопила його сміх.

— З кожним роком Ви дедалі прекрасніші й миліші, — зізнався сановник. — У Вас є вільна кімната? Я міг би переночувати і побачитися з ним, щойно він звільниться, щоб не обтяжувати Вас балаканиною.

Савана грюкнула в долоні і з сумом у голосі відповіла:

— На жаль, шановний, садиба за ці роки пережила чимало стихійних лих. Більшість покоїв не придатні для проживання.

Анзельм багатозадачно зітхнув.

Ейнолд, оглядаючи свої нігті, нудно запитав:

— Ви теж скажете нам, що ми брешемо, кажучи, що ховаємо Ханара, коли насправді його в нас немає?

Сановник схопився за серце, мало не посивівши ще раз.