Розділ 6

У потертій і просоченій кров'ю шкіряній броні він крокував по полю, освітленому призахідним світлом. Пташиний послід прикрашав його плече. У повітрі клубочився пил, гіркий запах крові лоскотав ніздрі. Перемога, вирвана із зубів смерті, не принесла йому ні радості, ні полегшення.

Чоботи, потопаючи в розвороченій землі, несли до намету, де зібралися воєначальники. Важкі рани на тілі нили тупим болем, але Рістор не звертав на них уваги. Його думки були зайняті нинішньою війною, тінь якої затьмарювала цю крихку перемогу.

Він відкинув полог. У наметі панувала гнітюча напівтемрява, яку розсіювали лише чадливі ґноти масляних ламп. За столом, заставленим картами і списаними пергаментом сувоями, сиділи головнокомандувачі.

Герцог, одягнений у потерті, колись розкішні шкіряні обладунки, прикрашені облупленим золотом, похмуро розглядав карти, розгорнуті на столі. Його обличчя, виснажене війною і турботами, було вкрите мережею зморщок, а очі, що палали колись азартом, тепер потьмяніли від втоми і тривоги. Сплутані сиві пасма, злиплі від поту і крові, прилипли до щік, затуляючи огляд.

Поруч із ним, згорбившись над сувоєм, сидів радник. Його довга сива борода, забруднена чорнилом, звисала до самих грудей.

Рістор, ступивши в намет, опустився на коліно, схиливши голову.

— Мій командир, — прохрипів він. Голос був хрипким від утоми й болю.

— Фрейграфе-тисячник Рісторе Торб'єрже, — хрипло пролунав голос герцога, — доповідай про перебіг битви.

Він встав. Хоча титул його жорстокого, покійного батька Торб'єрґа-старшого був відомий усім, і цей титул перейшов до Рістора, роблячи його вищим за більшість високопосадовців, Торб'єрґ без вагань хилився в коліно й віддавав свою частку пошани.

За кілька тижнів війни Рістор досяг звання тисячника — командира тисячі воїнів. У зоні бойових дій було мало великих впливових чиновників, що посідали високе становище, проте не це проклало шлях до його військового звання.

Рістор намагався приховати тремтіння в голосі:

— Ми здобули перемогу на західному та східному флангах, але ворог сильний на півдні. Винищувач Дітей не змириться з поразкою. Він кине на нас усі свої сили.

Герцог важко зітхнув.

— На нас чекає ще не одна битва. І ціна перемоги може виявитися занадто високою.

У отвір намету, розсікаючи сутінки, увійшов молодий воєначальник. Красень, з витонченими рисами обличчя і пронизливо блакитними очима. Його фігура, одягнена в пошарпану шкіряну броню, заляпану брудом і кров'ю, застигла на порозі.

За мить рука у важкій рукавичці підбадьорливо поплескала Рістора по плечу, вітаючи і висловлюючи співчуття.

Важкі чоботи воєначальника, залишаючи глибокі борозни на земляній підлозі, з шумом ступали наметом.

Війна наклала на його юне обличчя свій відбиток. Похмурий погляд, ледь помітні зморшки — сліди безсонних ночей і тяжких рішень.

Але навіть під гнітом війни він зберіг свою красу.

— Скільки воїнів залишилося? — запитав він, сідаючи за стіл.

Рістор пам'ятав, що колись в Алара було довге, блискуче волосся, а тепер, злиплі в брудні патли, воно падало йому на плечі. На щоці, під вилицею, червоніла свіжа подряпина, залишена ворожим мечем.

Після цих слів Алар зціпив зуби, намагаючись угамувати стогін болю. Рана була неглибокою, але пекла вогнем. Потрібно було терміново обробити її, поки не почалося зараження.

— Близько двадцяти тисяч, — відповів Рістор. — Але багато поранених. Їхній бойовий дух високий, але вони втомилися. Їжі вистачить на тиждень; можливо, на день або два більше.

Торб'єрґ пам'ятав, як Алар навчав його групу основ бою. Він був суворим, але справедливим учителем, і Рістор багато чого в нього навчився. Сам Алар був баронетом зі знатної, але збіднілої родини. Його батько загинув у бою, залишивши синові лише іржавий меч і застарілий герб. Його мати, зломлена горем і турботами, захворіла. Війна здавалася йому єдиним шансом змінити свою долю і почати життя з чистого аркуша.

Рістор, як і Алар, бачив смерть на власні очі.

І Торб'єрґ пам'ятав слова баронета: слава не принесла йому ні багатства, ні любові. Війна спустошувала його душу. Він бачив, як гинуть люди, як руйнуються міста, як розсипається світ. Він ненавидів війну. Але зупинити її він не міг. Усе, що міг зробити Алар, — це битися. І він бився.

Намет був невеликий, але й чималий. У кутку спочивало щось на кшталт ліжка з дощок, мішків і тканини. Біля кожного кута і зрідка по периметру стояли згаслі підлогові, високі канделябри. Килимів не було. Одна дерев'яна скриня спочивала біля ліжка, зберігаючи в собі зброю та облачення. Стільців було всього два, і то, в одного з них була зламана ніжка, тож доводилося спиратися на стіл, щоб не впасти. Для ще одного члена зборів у наметі був припасений пень. Решті довелося б стояти.

Подекуди на підлозі валялися забруднені обладунки та одяг. У кутку намету спочивали залишки колишнього багаття. Рістор пам'ятав, якими холодними були ті ночі обговорень. Тоді воїни тільки-но переносили всі речі в нову зону бою, тож грітися їм доводилося такими методами; про купання ніхто й слова не зронив, як і про сон.

— Нам потрібно битися, — сказав баронет, дивлячись на своїх людей. — Ми не можемо відступити. Якщо ми здамося, ворог захопить наші землі і поневолить наш народ. Ми повинні битися за свої сім'ї, за свій дім, за свою свободу.

Рістор підійшов до столу, вдивляючись у карту.

— Які наші подальші дії?

Від знайомого містечка Рвоу в нього защеміло серце. Щоразу, побачивши на горизонті гінця, Рістор мчав до нього. У карих очах, сповнених туги й розпачу, палало лише одне запитання, що рвалося з хрипких вуст: «Рвоу тримається?»

Гонець, стомлений далекою дорогою і вагою звісток, зі співчуттям дивився на нього. Його голос, хрипкий від пилу, але твердий, звучав як похоронний дзвін: «Тримається».

Тоді Рістор спокійно видихав і рвався назад у бій. У саме пекло битви, де кров лилася рікою, а сталь співала свою смертоносну пісню.