Розділ 2

Неможливо розпалити невидиме багаття.

Аннель Акантха загасила вогонь останніми краплями води. Легкий і ледь помітний шлейф диму здійнявся до небес. Ця ніч була абсолютно чорною.

Сігурд, у чиї ніздрі потрапив їдкий дим, невдоволено пискнув. Аннель лише поплескала його по шиї, запхала порожній бурдюк у сумку й натягнула поводи. Перші краплі дощу торкнулися землі.

Аннель голосно вилаялася. Їй слід було почекати всього кілька хвилин, замість того, щоб витрачати останні запаси води. Ну нічого. Скоро вона опиниться в місті, і там буде нескінченна річка припасів.

Шайрок знову подав голос, коли Аннель повторно натягнула поводи, а потім рушив у дорогу. Він минув дерева і каміння, коли Акантха тільки починала помічати їх у темряві. Тільки от від гілок дерев, що хльостали їй обличчя і відкриті ділянки рук з-під поношених рукавиць, її ніхто не міг врятувати. Кілька разів Аннель ледь не позбулася очей.

Мерзлий вітер не вщухав, а тільки набирав сили. Він піднімав сніг із землі й кружляв його в повітрі, садив щоки й холодив кістки. Весь цей час він був одним із єдиних супутників Аннель.

А всього їх було шестеро: вітер, сніг, дощ, сонце, ліс і Сігурд. Шестеро чоловіків у її оточенні. П'ятеро поплічників, кожен з яких був холоднішим за кам'яні замки, і кожен з яких відігравав несамовиту роль у її подорожі. Вітер, дощ, сніг і сонячне світло були її тонкими ковдрами, особливо коли Аннель прокидалася вся вкрита снігом або тонкою кіркою льоду, або коли сніжинки танули на сонці, перетворюючи її одяг на мокре ганчір'я. Сніг також слугував їй чимось на кшталт ліжка або підлоги в кам'яних замках. Тільки він був набагато крижанішим, швидкоплинним і тонким.

Ліс був новою тимчасовою домівкою. На шляху Аннель було дуже багато дерев. Це був воістину дрімучий ліс. І, здається, Аннель навіть згадала, що його прозвали Синім за колір хвойних дерев. Свою батьківщину вона воістину знала дуже погано і за останній місяць намагалася вивчити хоча б окрему територію, куди її відправила Савана Віттельсбах — королева її рідного королівства Вонелліан і за сумісництвом господиня панського будинку.

Сігурд, як був, так і залишався вірним другом, помічником і опорою.

Через півгодини скакун зупинився перед старим будинком. Аннель спішилася, роздивляючись стіни й дах, що заросли сухою лозою та вкрилися снігом із кіркою льоду.

Плечі згорбилися, у душі була фальшива бравада, коли Аннель попрямувала до дверей. Наст хрустів під ногами і краплями дощу, а сніжинки кружляли, повільно опадаючи. Позаду скрипіли сосни на подихах сильного вітру. Сім місяців тому вона б і далі продовжувала грабувати й обманювати жителів села, подібного до цього. Однак тепер її завдання було зовсім іншим.

Аннель одразу пустили в будинок. Їй одразу господиня запропонувала балію, гарячу їжу і постіль. Судячи з усього, Аннель була не першою їхньою відвідувачкою. Акантха відхилила всі пропозиції (незважаючи на те, що від неї справді смерді тхнуло) і попросила скерувати її до кімнати господаря. Жінка люб'язно вказала дорогу. Затишна кімната з м'яким ліжком за спиною жінки змусила Аннель здригнутися.

Тиждень тому вона тільки почала свою подорож. Савана послала її по продукти до міста, бо їхні запаси знову вичерпувалися. Тих, що привіз Рістор Торб'єрґ, колишній брамник перед від'їздом на війну, було мало. А Аннель більше не хотіла випробовувати долю і тягнутися в це злощасне місто під ім'ям Рвоу, тож, пригадавши всі слова Рістора щодо шляху до міста (особливо про те, скільки часу це займало), і знайшовши в бібліотеці стару мапу Вонелліану з найближчими селищами й містами, вона підрахувала, скільки часу знадобиться, щоб дістатися до них.

А за чотири дні Аннель так втомилася (оскільки селище було далеко і Акантха поспішала), що вирішила переночувати в одному з поселень, попередньо заплативши господарям за дозвіл. І після тієї нещасливої ночі довіра Аннель до людей знову похитнулася.

Їй на обличчя накинули подушку і почали душити. Дощова вода та грім із блискавками були тому свідками. Більше Аннель не бажала ночувати на м'яких ліжках і не рвалася в теплі ковдри. Тверда земля і холодний вітер — ось справжні доброзичливці.

Вона тричі голосно постукала й увійшла.

***

І неможливо безшумно зачинити скрипучі двері.

Аннель, пихкаючи, мчала до Сігурда. Знову була відмова. За останні два тижні відмови йшли нога в ногу з нею. Черговий господар будинку відмовився за втішну суму, яка могла б полагодити його дах, прогодувати його самого, дружину, дітей (якщо такі були), худобу і навіть зробити його певною мірою багатшим серед сусідів, щоб прихистити до себе її шайрока на деякий час. Навіть ця велична порода не змогла переконати його.

Аннель голосно вилаялася, натягуючи поводи і згадуючи причину. Війна. Мовляв, навала ворожих легіонів Винищувача Дітей не за горами. Точніше, ніхто не знає: вона буде за горами чи ні. Знають лише, що він знову спробує вторгнутися на північ Ланітри. Супостат ще раз спробує завдати удару по своїх старих ворогах Віттельсбахах, їхньому королівству і самим вонелліанцям, як замишляв це ще вісім з половиною років тому. Тож, у разі чого, древляни не хотіли тягатися з купкою м'яса скакуна у себе у дворі, і не хотіли обманювати, брехати в очі тій, хто був із ними однієї крові, хай навіть не рідної.

Вонелліанці завжди були доброзичливим народом, доки цей ірод, загарбник сусідніх континентів з інших земель на прізвисько Винищувач Дітей, не вторгся в їхні володіння. Ось тоді й почалися всі бійки і міжусобиці не тільки між родичами, а й між одноплемінниками: магами і людьми. Володарів божественної сили винищували, бо їх боялися. І тоді це охрестили не даром, а прокляттям.

Самі Віттельсбахи були проти такого розпорядження. Звісно, їхній народ вирізав поголовно своїх співвітчизників. Тож королівська родина підписала папери і навіть публічно висловила протест. Утім, воїни та мешканці були непохитні. Страх огорнув їх, скувавши всякий здоровий глузд. І трупи нещасливців на головних площах великих і малих міст та на вуличках були тому доказом. Навіть столицю не обійшли стороною.