Глава 41

Важко було отямитися після того, як Маша більше навіть не хотіла зі мною розмовляти. І я її навіть не збирався звинувачувати. Я справді скоїв помилку, так і не розповівши їй правду. І найголовніше те, що вона б цілком нормально це все сприйняла. От тільки я справді не зміг їй довіритися. З одного боку мене теж можна зрозуміти, адже після того, що мені довелося перенести в стосунках з Аліною, я до всього ставився з недовірою. Аліна... Це все через неї, адже вона саме таким чином намагалася мені помститися. Дівчина хотіла зіпсувати мені життя. І що ж, в неї це прекрасно вийшло. Тепер я справді розбитий та спустошений в середині. А в неї навіть вистачило наглості телефонувати мені та ще раз запропонувати бути разом. От тільки тепер я точно навіть чути її не хотів.                                          

Віталік та Аня, коли дізналися про те, що між нами сталося, то просто порадили поговорити з Машою. Вона все ж закохана в мене, а значить може таки вислухати та погодитися зустрітися. Та я навіть не впевнений, чи вона хоча б слухавку від мене візьме. Але спробувати варто. І взагалі, досить вирішувати за неї. Минулого разу це не закінчилося нічим добрим. Варто таки спробувати. І справді, перший раз вона не відповіла мене, однак на другий мені пощастило.                                                 

- Вадиме, скажи мені, що ти хочеш? - одразу ж сказала дівчина. - Здається ми з тобою вже все вирішили. Я більше не бачу сенсу в нашому подальшому спілкуванні.                                           

- Маріє, зачекай. Просто дай мені все пояснити. Будь ласка. - тихо сказав я.                                   

Якусь мить вона мовчала, не говорячи абсолютно нічого. І я вже навіть злякався, що вона зараз просто скине дзвінок, і в мене нічого не вийде. Але я кожного разу недооцінюю цю дівчину, адже вона просто спокійно вирішила таки послухати. І я за це був їй безмежно вдячний, бо в мене з'явився якийсь примарний міст крізь прірву. Такий собі шанс, що я ще можу все виправити.                                    

- Маш, я справді закохався в тебе. Сильно та по-справжньому. Зізнаюсь чесно, з самого початку я вирішив зберігати анонімність в чаті. З того часу, як я став відомим, зі мною не спілкуються просто так. Я вже мовчу про стосунки, адже попередня дівчина просто не витримала. Коли з'явилася ти, я навіть уявлення не мав, що воно все закрутиться ось так. Життя підкидає нам стільки сюрпризів. - я навіть зміг посміхнутися. - А потім я зрозумів, що пропав. Я справді покохав тебе, навіть при тому, що ми жодного разу особисто не бачилися. Хоча концерт не рахується. І я просто боявся тебе втратити. - я говорив абсолютно щиро. - Я сумнівався не в тобі, а в собі. Після того, як Аліна розбила мені серце, важко довіритися комусь. І я не думав, що такий як я є, без слави та грошей, міг би хоч когось зацікавити. Але це лише мої проблеми та комплекси, з якими я борюсь. Я прошу тебе не про це. - ну що ж, час наважитися на найголовніше. - Я хочу особисто зустрітися з тобою та все обговорити. Якщо я тобі подобаюсь, то будь ласка, дай нам шанс.                                                                      

- Я навіть не знаю. - тихо сказала Маша. - Мені справді дуже сильно образливо. І я не впевнена, що зможу так одразу пробачити.                                                                                                         

- Добре, я тебе розумію. Сам би може не пробачив. - мені було важко це говорити. - Сьогодні з шостої вечора я чекатиму на тебе в одному місці, потім скину геолокацію. Добре подумай. Якщо все ж захочеш, то приходь. Я чекатиму на твій шанс. - і після цього дівчина роз'єднала дзвінок...            

Я прибув у ресторан завчасно, адже просто не міг знаходитися вдома. Мені було важко, адже сотні думок ні на мить не покидали мене. Я боявся, що Марія не прийде. І скоріш за все саме так і буде. Одразу після дзвінка я відправив їй адресу локації, і вона навіть прочитала, проте нічого не відповіла. Я зробив крок у невідомість і тепер чекав. Однак час спливав, а дівчина так і не з'являлася. Я вже знаходився тут понад годину, проте Маші так і не було. Ну що ж, Вадиме, час змиритися з тим, що вона не прийде. Маша просто не хоче мене навіть бачити. Але чому я досі залишався тут? Що мене стримувала? Певно якась надія, що ще є час. Раптом вона зараз їде, і просто десь затор? Та час йшов далі, і нічого не змінилося. Час змиритися, адже Марія не приїде. Я просто втратив її. Тому доведеться вчитися жити далі. Я відчував, як всередині мене починає розростатися порожнеча, яку вже нічим не заповнити. Зараз просто подзвоню Віталіку, і ми поїдемо кудись напитися. Я чекав її тут три години, але нічого так і не сталося.                                                                                                         

Тому я взяв свої речі та попрямував до виходу. Невже це кожного разу буде так боляче? Не знаю чому, та я все ж зупинився та замовив собі каву з собою. Це хоч трохи мене розслабить. Дзвіночок на дверях дзенькнув, і я підняв очі. Довге руде волосся, яке грайливо підстрибувало при кожному русі. Мініатюрний зріст, що робив більше схожим на ельфа. А ще такі рідні очі, які до цього дивилися на мене лише на фотографіях та тоді на концерті. Я дивився на неї, і до останнього не міг повірити. Може це все просто сон? Ні, це реальність. Маша прийшла на зустріч...