Глава 28

Ось і настав найвідповідальніший день для Віталіка, до якого він так довго готувався. Коли ми були в нашому першому турі, тоді він вирішив, що більше не хоче, аби Аня була його нареченою. Хлопець хотів як можна швидше назвати її своєю дружиною. А тому, коли ми повернулися, він знову зробив їй повторну пропозицію на останньому концерті в Києві зі сцени. Звичайно, що Аня вдруге сказала так. І тоді пара одразу ж почала готуватися до весілля, яке мало бути ну дуже гучним, адже Віталік тепер медійна особистість. Я був справді дуже радий за друга, і всіляко допомагав йому з організацією. Однак останнім часом всі мої думки були лише про те, що наші стосунки з Лільою переживають свої не найкращі часи. Все ж їй важко впоратися з тією увагою, що на неї звалилася. Все частіше я почав думати, що прийму її рішення, якщо вона вирішить піти.                                                                 

Та зараз всі мої думки займало приготування. Ліля ж мало приймала в цьому участь, та й з Аньою вони не були такими вже й хорошими подругами. Скажімо так, добрими знайомими. Мене ж обрали в якості свідка на весіллі, а от з боку нареченої була якась Марина. Мене це не особливо цікавило, адже це просто на один день. Все мало пройти просто ідеально. Неймовірний ресторан з гарною терасою та всілякими прикрасами й дрібничками, що й створювали певну атмосферу. Прекрасна наречена, ми підготували виступ для Ані, на якому співатиме Віталіка, а я візьму до рук гітару. Все буде грандіозно. Проте в ніч перед весіллям друг попросив залишитися в нього, адже його просто з'їдали нерви з середини. Парубочу вечірку він провів ще вчора, і там все було досить... мило.                              

- А раптом вона таки передумає? - вже вкотре запитав Віталік. - Аня ж така неймовірна, а я її зовсім не вартий.                                                                                                                                            

- Серйозно? Ти зараз хвилюєшся за це? - я не зміг стримати сміх. - Аня тебе дуже сильно кохає, і вона дуже щаслива, що скоро стане твоєю дружиною. Це ж і віслюку зрозуміло. А ти чомусь не хочеш цього визнавати. Віталь, чесно, я розумію твою паніку, адже все-таки в тебе такий важливий день. Та тобі варто розслабитися. Сьогодні твій останній день вільного життя. Тому знаєш, чим ми можемо зайнятися?                                                                                                                                            

- Якщо ти про те, аби розважитися наостанок, то я одразу проти. Мені треба добре виспатися, адже завтра весілля. - сказав він. - Тим паче я не хочу зараз ні про що думати, крім Ані. Вже завтра вона стане моєю дружиною, а я ж так довго мріяв про це.                                                                      

- Слухай, коли це ми місцями помінялися? - розсміявся я. - Зазвичай ти мене намагаєшся витягнути з такого стану. А тепер моя черга. І ні, я не про те, про що ти подумав. Як би я взагалі тобі таке запропонував перед самим весіллям. - хоча в мене була така ідея, але я навіть не став би її озвучувати. - Як щодо того, аби піти туди, де все почалося?                                                                

Віталік не розумів, про що я говорю. Однак в мене вже був намічений план. Зачекавши, доки друг вдягнеться, я викликав таксі та ми поїхали в паб "Nirvana". Ми вже стільки часу не були в ньому, адже тепер наші концертні майданчики стали в рази більшими. Але тут все почалося, тут ми створили "Timecode". Нас вже зустріли тут як рідних, адже ми стільки часу тут проводили. І в першу чергу ми випили по два келихи пива, а тоді вже попрямували на сцену. Як завжди у Віталіка була гітара, а я ж буду співати. Так, саме тут все і почалося. Правда цього разу нас зустрічали вже бурхливими оваціями, адже ми стали досить відомим рок-гуртом. Повернулися додому ми аж о третій годині ночі. І зараз терміново потрібно було лягати спати, адже вставати через три години. Однак Віталік почував себе вже набагато краще. Вся та нервовість та страх на якийсь час відступили на друге місце, а вперед виступила ейфорія. Але це так дивно. Мені завжди здавалося, що найбільше нервують дівчата, адже вони мріють про цей день майже з дитинства. Але виявляється, що хлопці просто добре приховують свої справжні почуття.                                                                                                         

Мені ж зовсім не спалося, тому я зробив собі кави та вийшов на балкон. Нічний Київ, як і завжди, був прекрасним. Я ж ніколи й не помічав красу свого рідного міста. А в нас так буває найчастіше, адже неймовірні речі оточують нас кожного дня, а ми не звертаємо на них уваги та не цінуємо. Часто для нас важливіше те, чого ми не маємо. Не цінуємо близьких, не цінуємо стосунків з коханими чи близькими людьми. А потім жаліємося, що наше життя зовсім не таке, як нам хотілося б. Я раніше теж ніколи не розумів, наскільки мені пощастило. В мене є чудова мама та неймовірні друзі. Так, зараз немає кохання, але є Ліля. І треба це цінувати...                                                                                               

Мої ж думки повернулися до весілля, яке вже відбудеться зовсім скоро. Я був дуже радий за друга. І чомусь заведено вважати, що після одруження життя змінюється назавжди. Але не думаю, що в них буде саме так. Аня дуже хороша, і Віталіку з нею неабияк пощастило. Хіба що після весілля вони стануть ще більш щасливими. А там вже й з часом і дитина буде. Я вже уявляю, наскільки вони будуть хорошими батьками. А що залишається мені? В мене є улюблена робота режисера, є наш гурт "Timecode", є круті друзі, мама та Ліля. Хіба щось ще потрібно для щастя?                                   

Це вже через деякий час, коли моє життя стане досить одноманітним, я зрозумію, що все ж мені дечого не вистачає. І тоді відчайдушно почну шукати це, але поки що неуспішно. Взагалі інколи мені здається, що все наше життя це біг з перешкодами, а перемогу отримає не той, хто прийде першим. А той, хто в цих умовах зможе залишитися людиною та не втратити той міст, що поєднує нас з реальністю. На жаль в наш час таких людей залишається все менше, і ми частіше навіть не приймаємо участь у перегонах, залишаючись на лаві запасних. І от тільки тоді, коли ми приймемо для себе рішення, що треба щось змінювати, ми почнемо по-справжньому жити, адже світ не стоїть на місці.