Глава 8

Один дзвінок... Лише один дзвінок змінив все моє життя. І я тепер навіть не знав, як мені бути далі. Проте протверезів буквально за одну мить. Вже й татуювання мене не так бентежило, а ескіз швидко відправився у кишеню. Віталік же на мене збентежено дивився. Здається, хлопець розумів, що щось сталось. Я б навіть здивувався, як в нас так швидко вийшло знайти спільну мову. Однак мені було зовсім не до того.                                                                                                                                            

- Вадиме, що сталося? - запитав він.                                                                                                         

- Тато... - ледве вимовив я. - Він в лікарні... Мама каже, що я маю приїхати. - я відчував, що сльози вже виступають на моїх очах. - Попрощатися...                                                                      

Мені не треба було казати ще щось, та я був і не в стані. Хлопець все ще був п'яний, хоча його свідомість почала прояснюватися. А це значить, що він не зможе вести машину. Ніби у тумані я слухав, як він замовляє таксі. А мої ж думки крутилися лише навколо батька. Ні, він не може піти, Бог не може забрати його в мене. Людина, що завжди була поряд, що навчила мене ходити і їздити на велосипеді. А як я з самого дитинства разом з ним розбирав машини, намагаючись зрозуміти, як це працює. Тато... Я не хочу вірити в це, світ не може стати ще більш жорстоким. Але я відчував, як поступово почав руйнуватися той міст, що з'єднував мене з моїм дитинством. Як далі жити в цьому світі, де більше не буде найдорожчого?                                                                                                         

Я навіть не помітив, як ми сіли в машину та попрямували до лікарні. Найбільше я зараз боявся не встигнути. Якщо це станеться, то ніколи в житті собі не пробачу... Але що йому сказати? Що я буду піклуватися про маму? В такі моменти немає потрібних слів, просто хочеться кричати на весь світ, адже надії на порятунок немає ніякої. А я ж хотів перестати думати про Аліну, та не таким чином. З машини я ж навіть не зміг вийти самостійно, якби не Віталік, то просто б напевно впав на рівному місці. А вже у лікарні в мої обійми впала мама. Вона ридала, а я ж для неї маю бути сильним. Я завжди маю лишатися таким, адже в цьому світі в неї нікого крім мене немає...                                                   

- Вадиме, він чекає на тебе. - прошепотіла вона, ледве стримуючись, аби не закричати. - В нас дуже мало часу.                                                                                                                                            

Я кивнув, проте мені дуже хотілося втекти звідси. Нехай це буде лише сон, і я от от прокинуся у світі, де немає хвороб та смерті. Та реальність не хотіла відпускати мене зі своїх обіймів. Тому, зібравши останні сили, я увійшов у палату, де помирала найрідніша людина — мій тато. Він дуже змінився, став худішим та змарнів, але очі все так само випромінювали любов та ніжність. Інколи мені здавалося, що він заслуговував на сина кращого за мене. Присівши поряд на стільчик, я взяв його за руку.                                                                                                                                            

- Синку, ти що пив? - посміхнувся він. - В тебе щось сталося?                                                                      

Навіть зараз, в цей момент він хвилювався про мене. Але ні, я не хочу, аби в останні моменти свого життя він думав про погано. Я готовий віддати все, аби продовжити цей момент. Та це неможливо. Смерть не дає відстрочку. А це значить, що в нас лишилося дуже мало часу.                                   

- Ні, тату, все чудово. - я вже навіть не намагався стримувати сльози, хоча і говорив собі завжди, що чоловіки не плачуть. - На жаль, Аліна не змогла встигнути до тебе. Та ми з мамою тут. А ще Віталік, мій однокласник. Пам'ятаєш його? - він кивнув. - Здається, ми зможемо стати справжніми друзями.           

- Це добре, я радий чути синку. Тепер можна спокійно помирати, знаючи, що залишаю тебе в надійних руках. - тато ледве посміхнувся. - Він хороший хлопець.                                                                      

- Не говори зараз про смерть... - я відвернувся.                                                                                         

- Це наша реальність, Вадиме. Ми знаємо, що я помру. Я відчуваю наближення смерті. І я радий, що ми зможемо поговорити з тобою.                                                                                                         

Я не хотів цього усвідомлювати, а тому просто встав та підійшов до вікна. Сльози текли з новою силою. Маю лишатися сильним заради мами, адже чоловіки не плачуть. Та зараз був зовсім не той момент. Не хочу вірити, що зовсім скоро його не стане. Не хочу і не буду...                                   

- Я знаю, що це буде очікувано. Але синку, бережи маму. Ти єдиний, хто залишився в неї. Та й мені буде спокійніше, якщо у вас все буде добре. - його голос тремтів, а значить тато плакав.             

Мама розказувала, що останній раз з ним таке було, коли я народився. Тоді він, завжди смілий та сильний чоловік, пустив сльозу. Трохи заспокоївшись, я знову присів поряд з ним. Ні, я його запам'ятаю не таким, а веселим та добрим татом, що завжди був поряд.                                                                

- Я пам'ятаю, коли вперше взяв тебе на руки. Це було так зворушливо, але і страшно. Маленьке життя, що було частиною мене. Я мав оберігати тебе, подарувати щасливе життя...                                   

- І ти це зробив. - перервав його я.                                                                                                         

- Зараз я думаю, що можливо і не все. Але вже пізно щось змінювати. Синку, - він сам взяв мене за руку. - Ти виріс в чудового чоловіка, яким я можу лише пишатися. Коли ти був маленьким, ми вже знали, що ти зміниш цей світ. І я вірю, що саме так і буде. Я ж завжди буду поряд з тобою, ось тут. - тато показав на своє серце. - В найважчі моменти ти зможеш звернутися до мене, і я обов'язково тебе почую. Я буду поряд, синку. Я житиму у твоїй пам'яті. Але сподіваюся, що побачимося ми ще не скоро. Я не чекатиму ні тебе, ні маму. І Вадиме, я прошу тебе, ніколи не відмовляйся від своєї мрії. Я шкодував, що так і не став займатися улюбленою справою. Не повторюй тієї ж помилки. Адже найтемніша ніч перед світанком.